«Мудра жінка будує свій дім…»

Я народилася 1979 року в м. Калуш Івано-Франківської області. Була другою дитиною в сім’ї. Мене не планували… Просто мама годувала грудьми брата, із циклом була нестабільність — і через рік народилася я. Дуже рано стала розмовляти, легко запам’ятовувала довгі вірші. У віці півтора року знала молитву «Отче наш».

Коли мені було 5 років, батьки розлучилися — і ми переїхали жити в Харків, до маминої старшої сестри. Мама багато працювала, деколи в нічну зміну, і ми залишалися з братом ночувати в дитсадку. Я дуже любила співати, і вчителька музики, яка працювала в садочку, постійно казала, що за свою 15-річну практику не мала такої талановитої дитини. Рекомендувала віддати мене в музичну школу. Але школа була платна, а коштів не було… Коли я пішла в перший клас загальноосвітньої школи, у нас з’явився «тато». Мені дуже хотілося так його називати, але спочатку він не хотів, а потім я не змогла…

Якось я прочитала оголошення в будинку культури, що проводиться набір у клас фортепіано. Я дуже просила — і мама мене записала. Радість від здійснення мрії дуже швидко розбилася об жорстоке ставлення вчительки — вона била ребром дерев’яної лінійки по пальцях, якщо я помилялася. А згодом і коштів на цю студію стало не вистачати, довелося залишити заняття.

У радянські часи в клубах і будинках культури було багато безкоштовних гуртків, і я ходила майже в усі. І в цирковий, і в ляльковий театр, і на художню гімнастику… Врешті зупинилася на театральному гуртку «Сигнал». У ньому пройшло моє дитинство. Протягом усіх новорічних свят, канікул, ми грали спектаклі на новорічних ялинках — по 2-3 вистави на день. Напевно, це один із найпрекрасніших періодів мого життя — я відчувала себе такою дорослою й відповідальною!

Після закінчення 9 класу пішла навчатися в швейне училище. Чому саме туди? Не знаю. Просто так було зручно всім. Але музика продовжувала жити в серці. Із підліткового віку стала писати вірші. Я завжди любила писати, читати. У школі з великим задоволенням писала твори, завжди брала участь у конкурсах читців… А вчитися пішла на швачку. Хоча ні крапельки не шкодую, бо сьогодні можу пошити чи перешити будь-яку річ так, як мені подобається.

Після закінчення училища відразу вийшла заміж, мені було 18. Чоловік був гарною людиною, але я не любила його, він був для мене рішенням побутових проблем і просто другом. Я хотіла вчитися, читати книжки, мати справу з музикою. А вдома могла тільки мріяти ночами про це. Ми жили в гуртожитку, старший брат і молодша сестра, яка народилася від шлюбу матері з вітчимом, постійно були під моєю відповідальністю. Приготування їжі, прання, прибирання… Усе це робила я, тому що мама взялася за бізнес, багато їздила, торгувала. Це був 1997 рік.

Мій шлюб почався неправильно, і всі подальші події були наслідком цього. Я відразу завагітніла, і на 5 місяці стався викидень. Плід завмер. Це все сталося вдома, вночі… Я не знала, що мені робити. Ледь не втратила розуму, коли побачила дитину — це був хлопчик… Далі був важкий місяць у лікарні, ніяк не зупинялася кровотеча. Стан був критичний — і фізичний, і психічний. Я ненавиділа себе, чоловіка... Рішення про розлучення здавалося тоді найправильнішим. Із цією думкою вийшла з лікарні. І ми розійшлися. Я жила сама в найманій квартирі. Пішла торгувати на базар. Це був початок розквіту приватних підприємців, продавалося все й всюди. З’явилися гроші, розваги, але душа була пуста й самотня. Офіційно ми не розлучилися, і тому через півроку знову стали жити разом.

Так минуло 6 років… Ми сходилися й розходилися через кожні півроку. Я ще 4 рази була вагітна —і щоразу на 7-12 тижні ставався викидень. Кожного разу! Ми лікувалися, їздили до різних лікарів, але нічого не змінювалося. Закінчилося тим, що після чергового запалення розірвався яєчник — і мені його видалили. У квітні 2003 року ми розлучилися офіційно.

У грудні того ж року я вийшла заміж за другого чоловіка. Навіть не зрозуміла, як це сталося. Стосунки з ним розвивалися дуже швидко й бурхливо. Він був на 10 років старший за мене, мені було 26. В Ігоря була дев’ятирічна донька Настя. Він не часто з нею спілкувався, і моє серце, яке виросло без батька, дуже цим переймалося. Я стала забирати її на вихідні до нас. Ми подружилися, хоча й дуже непросто, бо її серце було закрите. Дівчинка росла в складних умовах — її мама випивала… І Настя, і двоє її старших братів народилися від різних чоловіків. Вона була дуже самостійною, з шести років сама їздила на тренування через усе місто. Мені дуже хотілося стати їй другом.

Я здійснила мрію про навчання — вступила в інститут на заочне відділення. Здобувала професію менеджера міжнародного туризму (досі не розумію — навіщо). Якось якраз під час сесії мені стало погано, була затримка — як при вагітності. І виявилося, що це справді вагітність, але позаматкова. Термін був уже занадто великий — і єдина труба розірвалася. Знову операція й біль. Розірвалося й моє серце, бо усвідомила, що дитину я не зможу народити тепер ніколи. Було ще важче, ніж тоді, коли втратила дитину вперше.

Мені здавалося, що це кінець — кінець усьому. Я знову закрилася в собі (це мій спосіб самозахисту). Але тривало це недовго — тому що Ігор виявився не таким, як усі. Я написала йому листа, що ми повинні розлучитися, що він зустріне ще дівчину, яка народить йому дитину. Але він сказав, що дитина в нього вже є і що йому потрібна я. Це трохи надихнуло мене, і ми продовжили жити разом. Ми не були щасливими — Ігор випивав. Узагалі-то до зустрічі зі мною він жив вільним життям, без будь-яких зобов’язань.

У той час стали видавати іпотеку на житло, і ми купили в кредит будинок. Коли переїхали туди, забрали Настю до себе. Її мама тоді дуже пила. Я просто розчинилася в цьому моменті: нарешті в нас була повноцінна сім’я — мама, тато й донечка. Хоча Настя була дуже непростою дитиною. Процес зближення розпочався тільки тоді, коли я чітко заявила, що не претендую на роль мами, що можу бути для неї старшою сестрою, подругою, але не мамою (у нас вікова різниця — 15 років). З кожним новим місяцем вона більше відкривалася й прив’язувалася до мене.

Так минув рік. Стосунки з чоловіком були не дуже добрими, його потяг до алкоголю мене дуже відвертав від нього. А потім я дізналася про зраду — випадково... Це була смертельна рана, яка розчавила мене. Як жінку, як дружину. Це був кінець — знову. Але мене тримала Настя. Я не могла думати тільки про себе, бо тоді вона повинна була б повернутися до мами. Вона плакала й просила — і я не змогла. Ми лишилися жити разом. З часом я пробачила чоловіка, але це вже було не те… Я не довіряла, підозрювала… І зради виявлялися знову! Мені хотілося втекти кудись далеко, де я маленька й співаю пісні… Але я велика, і більше моє серце не співало.

Через деякий час я зрозуміла, що коли Настя підросте, вийде заміж і почне самостійне життя — я лишуся сама. Це знову засмутило моє серце. І одного разу прийшла думка про всиновлення — це вихід. Я ж можу віддати любов тій дитині, яка її потребує. Якийсь час я жила з цією думкою, не знала, як про це сказати чоловіку. У нього навіть з рідною донькою були, м’яко кажучи, холодні стосунки. Але я наважилася й написала знову лист, бо озвучити це вголос не могла. І, на диво, він так просто каже: «Звичайно, давай!»

Був 2006 рік. Зібрали документи, нас внесли в список потенційних батьків. Я стала щодня молитися перед іконами. Ігорю написала на листочку «Отче наш», він щоранку виходив на кухню й демонстративно прочитував молитву, як актор. Ніяк не міг вивчити. Я мала молитвослов православний і кожного дня читала, зранку — 16 молитов, увечері — 14. Я вірила й бачила — Бог поруч, Він допомагає.

Я хотіла, щоб дитина була ще зовсім маленькою, щоб не було в неї травми. І навіть у цьому Господь допоміг. Через півроку від початку збору документів ми вже забрали нашу маленьку принцесу додому. Це неймовірні відчуття. Це просто була олива на мої глибокі рани, які постійно кровоточили. Здавалося, що весь світ розквітав серед зими, усе співало й раділо разом зі мною.

Почалося нове життя, цікаве, складне, відповідальне, але — нове. Ігор теж змінився, перестав пити. Настя дуже раділа сестричці, допомагала завжди. Мені здавалося, що я тільки почала жити, що все, що було до цього, мені просто наснилося. Не було вже того болю й гіркоти від зради. Моєю проблемою було те, що я ніколи не плакала — закривалася в собі й думала, багато думала й мовчала.

Катя підростала й була дуже схожою на мене — дуже рано стала ходити, говорити. Майже не хворіла й гарно розвивалася. Через деякий час, коли життя більш-менш налагодилося, усі звикли, потихеньку Ігор повернувся до алкоголю. І як наслідок — до зради. Усе почалося знову. Тільки мені вже не було так боляче. Просто бридко було. Я стала відчувати до нього відразу, і це почуття росло. Уже не могла з цим боротися — і прийняла рішення розлучитися. Розочала процес продажу будинку. Мала маленький бізнес, магазинчик під містом, автомобіль — відчувала себе самодостатньою й упевненою.

У той час моя мама й молодша сестра стали відвідувати протестантську церкву й навернулися до Бога. Я ж далі вперто відстоювала православ’я. Уперше взяла в руки Біблію, коли стояла на колінах і кричала в небо: «Що мені робити?! Ти чуєш мене? Що мені робити?» Це було після розмови з Настею, коли я сказала їй, що ми з татом розлучаємося, що будинок уже продається, і вона має повернутися до мами. Як вона плакала, казала, що хоче жити зі мною, що не хоче повертатися до мами! Я пояснювала, що в мене дворічна Катя, що я не знаю, де житиму, що мені ніхто не віддасть Настю, у якої є мама й тато. Це була важка розмова, і коли вона поїхала на тренування, я впала на коліна — і стала кричати… Потім раптово скочила й пішла за Біблією — не знаю, що мене спонукало. Розгорнула її й прочитала: «Мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його» (Пр.14:1). Саме ці слова змінили все в моєму житті. Назавжди! У той момент стало зрозумілим, що я не можу розлучитися. Бо потім буде третій, четвертий, п’ятий чоловік... І з жодним я не зможу жити, бо проблема — у мені. Я відчула гостру потребу в любові. Мені так захотілося, щоб мене хтось любив!

Йшов час, будинок ми таки продали й переїхали жити за місто. Ігор випивав, а Настя поїхала до мами, яка на той час перестала вживати алкоголь. Стосунки з Ігорем були холодними, ми майже не жили разом. Але всередині щось тримало. Тепер я знаю, що це був Бог і молитви за нас.

У 2008 році моя сестра вийшла заміж, і вперше в житті я потрапила на християнське весілля, де ніхто не пив... Час від часу стала відвідувати церкву в неділю. Працювала тоді в салоні майстром манікюру, магазин довелося закрити, бо почалася економічна криза. Загалом було важко, але лишилися гроші від продажу будинку. Я навіть купила нову машину.

У жовтні я прийняла рішення не розлучатися й разом жити в придбаній половині будинку. А в грудні, перед самісіньким Новим роком, я навернулася до Бога. Це було рішення, яке повністю змінило моє життя, розділило його на «до» та «після». А мій чоловік вийшов на покаяння 15 лютого 2009 року, і пояснити це було просто неможливо. Я його навіть не кликала до церкви. Розуміла, що він ніколи не прийме цього способу життя. Я навіть ще й не молилася за його навернення…

Бог робив дивовижні речі, усе змінювалося, тільки-от почуття до чоловіка не змінювалися. Вже не було такої відрази, але прийняття теж не було. Я не розуміла, як могла вийти за нього заміж. Якось була сімейна конференція, яку проводив Віктор Куриленко. Він почав із того, щоб кожен із подружжя відповів на питання: «Чи одружилися б ви зі своїм партнером, якби зараз була можливість знову вступити в шлюб?» Відповісти треба було самому собі. І коли їхали в машині додому, я запитала, що відповів чоловік, а він запитав, що я відповіла. І ми разом вигукнули: «Ні!» Це було боляче, але правда.

Так ми й жили — спокійно, без емоцій, але в церкві. Я клопоталася Катею. Але головне, що сталося — я стала співати. У моєму житті знову з’явилася музика. Хоча серце ще не співало… Майже три роки знадобилося, щоб Бог змінив моє серце — непокірне, горде, зруйноване й розбите, воно не вміло любити. А так хотілося! Одного разу я плакала й запитувала: «Господи, чому все так?» І Бог відповів у моє серце, що я мала першого чоловіка, який любив мене, але шукала свого, тому втратила все. Як же бути тепер? Коли зроблені такі відповідальні кроки. Час — потрібен був час…

Час йшов і наближав мене до найбільш критичних моментів. Ми не розмовляли місяцями, але щовечора разом молилися. Бо Ігор встановив таке правило — кожен вечір ми молимося й читаємо Біблію разом. Я протестувала мовчки, але якась внутрішня влада наказувала підкоритися. І стали відбуватися дива.

Ігор не міг знайти роботи. Він після покаяння залишив нелегальний бізнес, а що робити далі — не знав. З того всього пішов у церкву черговим — три дні на роботі, чотири вдома. Це було майже безкоштовно, грошей, якими його благословляли, ледве вистачало на проїзд. Я продовжувала заробляти манікюрами. Ігор пішов навчатися в біблійний коледж. Він настільки змінився, що я іноді не вірила, що це той самий чоловік, за якого я вийшла заміж. Він став ходити на всі домашні групи, молитовні зібрання по всіх куточках міста, про які тільки чув і знав. Став найкращим другом усіх самотніх і вдів, міняв їм унітази, крани, двері, замки. Допомагав усім і завжди. Я не дуже це розуміла, мені хотілося, щоб він заробляв, приносив додому кошти, щось робив по господарству. Але він постійно комусь допомагав. А ще дива такі ставалися… Уранці я могла бути невдоволеною через те, що він пішов на роботу й не поцілував мене. Коли роздратованість наростала, я йшла молитися, а щойно вставала з колін — приходило смс із текстом: «Я забув тобі сказати, що дуже сильно люблю тебе!» Ігор міг прийти додому з букетом бузку або польових квітів… Невидима сила змінювала нас. Ми стали чути один одного. І помічати.

Настав 2013 рік. Ми служили в церкві, Катя пішла до школи — спеціалізованої музичної школи. Я дуже хотіла, щоб вона займалася музикою. На той час я стала писати пісні, тільки шкодувала, що не маю музичної освіти й не можу їх співати в церкві.

У листопаді сталася біда, ми втратили все — дім, одяг, взуття… Будинок згорів, ми чудом лишилися живими — розбудили сусіди. Сусіди, які жили в другій половині будівлі, опалювали її електричними приладами, проводка була стара — і стала тліти. О 4-й годині ранку почалася пожежа на їхній половині. Ми спали, і загинули б від диму, якби нас не розбудили. Усе вже було в диму, і сон був глибоким від отруєння. Але Бог зберіг! Ми встигли схопити документи, ноутбук, усі книги, за якими Ігор навчався, усі конспекти, реферати й Біблії. Катю винесли в ковдрі. Усе згоріло. Сусід загинув у тій пожежі…

Ми лишилися живими — це було неймовірне відчуття. Ніби Сам Бог тримав нас у руках. І я чітко усвідомила, що найцінніше в житті — це мій чоловік і моя донечка. Не було ні сліз, ні печалі, ні страху. Ми були живі й щасливі, бо прийшов Бог і приніс любов. Справжню, не фальшиву, не зрадливу!

Сьогодні ми — щаслива християнська сім’я, де люблять Бога й людей, де цінують стосунками, де царює Бог, де влада належить чоловіку, а жінка поважає його не за велику зарплату чи дорогі подарунки, а тому що любить. Тому що я можу прокинутися вночі від того, що мій коханий просто цілує мої очі, мої руки… Це безцінне!

Ми 5 років прожили в літній кухні (12 кв. м), але це були найпрекрасніші часи — нам не було тісно, ми не заважали один одному. Нам так і не вдалося відбудувати будинок, але, слава Богу, з’явилася можливість пожити в трикімнатній квартирі друзів, які виїхали в іншу країну. Уже третій рік так живемо, як буде далі — не знаю. Але не хвилююся анітрошки, бо вже не ми живемо — а живе в нас Христос. Ми Йому служимо, Йому належимо. І вже ніхто й ніщо не зможе від Нього відлучити! Люблю Господа, свого чоловіка, своїх донечок. Відчуваю себе повноцінною й цілісною. І все це — завдяки Господу!

Оксана СОРОКІНА, м. Харків

Твір, надісланий на літконкурс ім. Джона Буньяна і адаптований для публікації в журналі

Благовісник, 3,2021