Михайло Мухар: «Неможливе людям — можливе Богу!»

Уже четвертий рік я з сім’єю служу у с. Супрунівка (Полтавщина). Минулого року збудували дім молитви, цьогоріч мали урочисте відкриття. Брати благословили мене на служіння пастора. Тепер у нас нараховується 30 членів церкви. Цей рік був благословенний — чотири сім’ї прийняли водне хрещення, вони прийшли до церкви через своїх дітей, яким ми служимо. Маємо недільну школу, підліткові зустрічі, приходять понад 30 дітей. Наша об’єднана громада налічує 6 сіл, у всіх них і в сусідніх також (у близько 30 населених пунктах) благовістимо відвідуємо малозабезпечені сім’ї, відповідаємо на потреби людей. Слава Богу за все!

Раніше моє життя було зовсім іншим. Я народився на Харківщині. Батьки були ще молодими — мамі було майже 18, татові за 20. Коли мені виповнилося 3 роки, вони розлучилися. Мене стала виховувати бабуся. Як і більшість людей в Україні, ми на свята відвідували храми — і не більше того. Але прийшов момент, коли Господь постукався до нашої родини.

Бабусі на той час було під 50 років. Вона пережила велику зраду від свого другого чоловіка. Це настільки її вразило, що хотіла закінчити життя самогубством. Але якось до неї прийшла знайома й розповіла про Ісуса Христа. Каже: «Наталю Олексіївно, щось, я дивлюся, ви сумуєте». Їй вдалося вивести бабусю на відверту розмову — і та поділилася своїми переживаннями: «Коли я дивлюся на зарядний шнур, то бачу знаряддя самовбивства. Я не знаю, що робити. Мені страшно!» Ця сестра сказала, що вона з пастором відвідає бабусю через кілька днів. У призначений час прийшли гості, але їх виявилося набагато більше, ніж очікувалося — близько 10 чоловік. Це були люди з церкви, які хотіли засвідчити бабусі про Господа, Який милує, підтримує, спасає.

У моєму серці є слово, яким живу вже багато років. Це те саме слово, яке Господь колись промовив до моєї бабусі. Вона 11 років молилася за нашу сім’ю.

Історія про багатого юнака, який підійшов до Ісуса із запитанням: «Учителю Добрий, що маю зробити я доброго, щоб мати життя вічне?» — закінчується такими словами Сина Божого: «Неможливе це людям, та можливе все Богові» (Мт.19:16-26).

Ми віримо в того Бога, для Якого немає нічого неможливого. Саме ці слова тоді почула моя бабуся. Вона в той вечір покаялася перед Богом і прийняла Його у своє життя. Її життя кардинально змінилося — змінилися слова, зовнішність, поведінка… Я тоді був підлітком, і пам’ятаю, як це дивно виглядало для мене, для моїх батьків. Ми не розуміли, що відбувається.

Якраз у ті роки приїхали місіонери на Харківщину, на Краснокутщину, звідки я родом, і стали активно працювати. Протягом багатьох років я чув від бабусі одну просту проповідь: «Синку, є Бог, Який дуже тебе любить, Який віддав Свого Сина, щоб спасти тебе від загибелі й дати вічне життя!» Тоді я вже пов’язував своє життя зі спортом, у мене була своя мета. Я слухав ці слова, але не міг їх зрозуміти. Як і багато інших молодих людей, дивився в майбутнє, планував своє життя. Але сьогодні я — приклад того, що не кожна мета приносить благословення.

У 13 років я свідомо сказав у своєму серці: стану великим спортсменом, досягну великих результатів! Я займався боротьбою й тайським боксом — і це був зміст мого життя. Багато років Бог говорив до мого серця через бабусю: «Синку, є Бог, Який любить тебе, Який постраждав за тебе!» — «Бабусю, про що ти говориш? Я знаю, що мені потрібно!»

Закінчивши школу, я поїхав до Харкова, закінчив технікум, університет. Але ці 6 років я дуже мало насправді навчався. Усі знали, що я спортсмен — і це для мене пріоритет. Буквально через півроку після переїзду я став чемпіоном області, і кар’єра стрімко пішла вгору. Про що ще міг мріяти молодий чоловік? Мені хотілося слави, бо не знав, що Біблія говорить: слава людська — як цвіт на траві. Я бажав мати матеріальний достаток, не розуміючи, що це не головне. Хотілося стати авторитетною людиною, з якою будуть рахуватися. Хотілося, щоби батьки тішилися й пишалися мною, щоб розуміли, скільки вони втратили, не проводячи час із таким сином. Сьогодні я розумію, що за цими мріями насправді ховалося інше — мені просто хотілося визнання, любові, підтримки. Не знаходячи цього у своїй сім’ї, я шукав на вулицях, у спортзалах. Так бракувало материнської турботи, ніжності. Так бракувало твердого батьківського слова.

Минув час. Коли мені було майже 20 років, то практично все, про що я мріяв з дитинства, прийшло в моє життя. І це був тільки початок. Це так тішило моє серце, так піднімало молодечу гордість. Пам’ятаю, у той час, помічаючи в місті людей, які просять допомоги, я казав: «Вони не хочуть працювати своїми руками!» Коли бачив залежних, зневажав їх, казав: «Їх взагалі треба винищити з нашого міста. Вони розкладають соціум!» Так я мислив, маючи певні привілеї й достаток, тренуючись у професійному клубі, який зрештою погано прославився на всю Україну. Я і сам брав участь у різних беззаконних справах, зокрема на майдані й не тільки. А Бог продовжував стукати в моє серце…

Вибір, який я зробив у 13 років, певною мірою допоміг мені досягнути мети. Я думав, що матеріальні ресурси, фізична сила, професійні здібності — найперспективніший шлях. Будучи спортсменом, ти можеш захистити себе й свою сім’ю. Друзі по спорту завжди тебе підтримають. Гроші можуть стати в пригоді, якщо отримаєш якусь травму. Але я не розумів одного: гріх, який приходить у життя людини, руйнує її. І не завжди цьому можуть зарадити друзі й гроші. Сьогодні для мене є найбільшим свідченням, коли із Західної України приїжджає нам допомагати в служінні молодь, яка розповідає: «Ми з дитинства в церкві, у п’ятому поколінні віруючі, зберегли себе й трудимося для Божої слави!» Хай благословить їх Бог і зміцнить — «шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться». Я ж тоді роздумував зовсім інакше.

Якось, приїхавши в рідний Краснокутськ, зустрівся із знайомим, який на той час вживав наркотики. Він запропонував мені спробувати, і я не відмовився, знову зробивши свідомий вибір. Звичайно, я думав, що моє життя не зміниться, що все буде добре, що я не стану таким, як інші наркозалежні, що це просто одноразова забавка. У результаті — три роки викреслені з мого життя. Роки, про які мені навіть не хочеться згадувати.

Прийшов день, коли зі спортом було покінчено. Прийшов день, коли мені вже не можна було безпечно перебувати в Харкові, і я переїхав назад у Краснокутськ. Мене лікували, возили в установи, намагалися допомогти, вкладаючи великі ресурси. Стукали в усі можливі інстанції. Але ніхто не міг зарадити. І мій стан все погіршувався.

Я думаю, бабуся бачила, що щось зі мною не так, про щось здогадувалася. Вона запитувала, я знаходив відмовки… Але настав день, коли прийшов до неї і, не приховуючи сліз, сказав: «У моє життя прийшли проблеми, до яких я зовсім не був готовий. Я заплутався, зайшов у тупик і не бачу виходу!» — «Синку, я готова тебе вислухати, говори!» Вона стала плакати. Я сказав: «Бабусю, я вживаю наркотики». Запала довга тиша. Але з її уст прозвучала та сама істина: «Синку, є Бог, Який сильний дати тобі свободу!» Кажу: «Бабусю, але як може допомогти той Бог, Який так далеко?» І пішов із її дому.

Минуло кілька днів. Одного ранку, прокинувшись, став думати: «Знову треба вставати, йти робити беззаконні речі. Усе це так набридло… Хочеться радіти сонцю, дощу, співу птахів!» Лежачи й дивлячись у стелю, я став звинувачувати весь світ — починаючи з влади й закінчуючи батьками, які не приділяли мені належної уваги через власні справи. Дуже часто мені приходили думки про самогубство. У той день вони стали настільки настирними, що мене охопив страх. Я став плакати й кричати в стелю.

Але дякую Богу, що Він дозволив у той момент промовити до Нього. Я сказав: «Господи, якщо Ти є й все те, що казала бабуся — правда, прошу Тебе, допоможи!» Довго я не міг втамувати сліз. Нічого не відбулося, стіни не задрижали, я не почув ніякого голосу. Але свідчу про те, що Господь чує молитву грішної людини, яка щиро звертається до Нього! У той день Він прийшов у моє життя як люблячий Батько й вірний Бог і поклав у серце впевненість, що Він є й для Нього немає нічого неможливого.

Усі ці роки мої плани не дозволяли мені почути ніжного люблячого голосу Бога, Який хоче дати спасіння, тверду основу, довірити служіння й використати для Своєї слави. Господь дав мені в серце бажання, якого не було ніколи. Багато разів бабуся казала: «Пішли на зібрання, пішли в дім молитви, послухаєш, познайомишся…» Але тоді в мене були свої справи. А на цей раз, піднявшись із ліжка, я подзвонив бабусі й сказав: «Я готовий, робімо щось!» Вона не раз розповідала мені про центр реабілітації й навіть дзвонила туди, але це не мало продовження, бо не було головного — мого бажання. Я думав, що я такий сильний, вольовий — і зможу сам. У мене не було проблем із іншими гріхами, але наркотики стали тим, із чим я не міг впоратися.

Наступного дня ми поїхали на Полтавщину — у селище Яцинова Слобідка. Це було 13 січня 2016 року. Пам’ятаю: з’їжджаємо з високої гори, переїжджаємо через річку, потім ліс, приїжджаємо в село, де, здається, всього 10-15 хат… Я запитую бабусю: «А швидка сюди хоч встигне доїхати, коли мені буде погано?» Вона відповіла: «Синку, Бог сильний тебе звільнити!» Я побув у центрі реабілітації 4 дні. Для мене все було новим, було дивно, як до мене ставилися — за мене молилися, постилися, зі мною ділилися. Я все чекав, коли вони щось попросять натомість.

Прийшла неділя, ми приїхали на богослужіння місцевої центральної церкви. Я сидів в останніх рядах, слухав проповіді, вірші, спів — і все було таке незрозуміле. Але я дякую Богу, що в той день Він допоміг мені почути найважливіше слово, яке кардинально змінило моє життя. Служіння добігало кінця, пастор церкви запитав: «Можливо, є люди, які хотіли б покаятися й служити живому Богу?» Важкі коліна, ніби закуті ноги, сором, неясність… Але щось підштовхувало мене. Я підійшов до кафедри, ми познайомилися — і я почув просте запитання: «Чого ти хочеш?»

Юнаку, який підійшов до Ісуса Христа, Він сказав: «Коли хочеш бути досконалим», то потрібно дещо зробити. Перший крок християнського життя — це покаяння й навернення до Бога. І я тоді промовив: «Хочу покаятися!» Став на коліна й розридався так, як ніколи до цього. Це був день, який змінив усе: Бог вилив велику благодать у моє життя й подарував найцінніше — свободу від рабства гріха! Бо де Дух Господній — там свобода. Коли кається грішник, радіє не тільки церква, але й ангели на небесах. Це був день великої радості для мене.

Чотири роки тому Бог подарував мені чудову дружину, ми маємо трирічного синочка, чекаємо другу дитину.

Благовісник, 3,2021