Що нам робити?

«А люди питали його (Івана Хрестителя — прим. авт.) й говорили: Що ж нам робити?» (Лк.3:10).

До Івана Хрестителя приходили різні категорії людей з єдиним запитанням, яке винесене в заголовок статті. Ми якось так влаштовані, що добре знаємо, що треба робити іншим. Ми знаємо, що має робити влада. Знаємо, як мають діяти військові. Ми всі знаємо, що пастору треба робити. Але люди, які приходили до Йордану, питали Хрестителя: «Що нам робити?»

І кожній категорії людей Іван казав, що і як їм робити: і воїнам, і митникам, і простим людям, і навіть фарисеям та садукеям, які лицемірно приходили хреститися. Для всіх категорій людей конкретно, недвозначно, зрозуміло Іван Хреститель давав поради. Комусь: «У кого дві сорочки, нехай дасть немаючому; а хто має поживу, нехай робить так само». Іншим: «Не стягайте нічого над те, що вам звелено». Воїнам: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржайте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю». А релігійній верхівці велів: «Учиніть гідний плід покаяння, бо національна приналежність до роду Авраама вас не спасе. Не приходьте каятися лицемірно та нещиро».

Біблія дуже багато говорить про те, що нам робити. Я не можу перерахувати всього. Але хочу звернути увагу на декілька моментів.

Шукаймо Царства Божого

У Писанні сказано: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мт.6:33). Це найголовніше, що ми повинні робити.

У Біблії є два схожі поняття: «Царство Боже» і «Царство Небесне». Я зауважив, що словосполучення «Царство Боже» вживається тоді, коли йдеться про внутрішній стан людини. Під поняттям «Царство Небесне» мається на увазі всеохоплююче царювання Бога на Землі та у всьому Всесвіті.

У Євангелії від Луки (17:21) Ісус пояснює: «Царство Боже не прийде помітно, і не скажуть: Ось тут, або: Там. Бо Божеє Царство всередині вас!» Апостол Павло в Посланні до римлян ще більше уточнює: «Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Рим.14:17). Саме цього нам радить шукати Ісус — миру в серці, праведного й побожного життя та радості у Святому Дусі, а все інше (одежа, їжа, житло) додасться нам.

За ці останні роки ми бачили безліч людей, які потребували саме матеріального, бо лишилися без нічого. Але, втративши все, люди усвідомили, що без багато чого в житті можна обійтися.

Хмельницький розташований на перетині центральних автомобільних магістралей, тому в перший день війни ми в себе в церкві вже приймали біженців. І наша невеличка церква, яка до війни налічувала близько 150 членів, за цей час прийняла близько 2 тис. біженців, якщо точніше, то 1906. У нас дім молитви доволі невеликий. Він може вмістити максимум 200 чоловік. Тому матраци лежали скрізь: у проходах, на балконі, на сцені. Людей доводилося розміщати навіть у коридорі, бо вони приїжджали до нас зранені війною, налякані, розгублені, і їх було шкода. Вони бачили, як руйнувався їхній дім від ворожої бомби. За одну коротку мить вони втратили все, що мали.

Я був дуже зайнятий, бо багато людей мене знають, тому телефонували, щоб домовитися про розміщення біженців, про ремонт машини, яка раптом десь зламалася в дорозі, чи з інших питань. Тож я просив братів і сестер із церкви: «Приходьте в дім молитви, спілкуйтеся з цими людьми, розмовляйте з ними». Люди, яких ми приймали, були замкнені, напружені, але попри все вони потребували підтримки. Була жінка з Київщини, яка як вибігла з дому в легкому домашньому халаті, одягнувши на нього зимове пальто та взувши чоботи на босу ногу, так і приїхала до нас. Дехто забув документи. Були люди з собаками й котами. І коли ми просили їх залишити тварин у машині, то вони відповідали, що й самі залишаться там із ними. Тому ми прив’язували цих тварин десь біля дверей у домі молитви. І в ті дні він виглядав, як ковчег спасіння.

Був чоловік, який розповідав, як прив’язав до ніг два чемодани й повзком із дружиною вибирався з села. Йому було вже за 60, і він на власні очі бачив, як зруйнували його будинок. Якось до нас привезли ментально, психічно хвору жінку, яка дотепер живе в нас у домі молитви, бо дуже важко для такої людини знайти інше житло. А сама вона з міста Лиман, якого вже немає, і їй нікуди повертатися. Нині великі міста знищені, а села взагалі стерті з лиця землі, до фундаментів. Люди ж сподівалися дожити життя у своїй маленькій хатинці, у яку вкладали все своє життя. Тому я хочу сказати ось що: ми дуже багато сил, здоров’я, часу, коштів віддаємо для матеріального — для досягнення певного рівня достатку, побудови дому, придбання авто. У цьому немає нічого поганого чи гріховного. То добре, коли людина трудиться своїми руками, щоб щось набути. Але деколи турбота про земне, про те, що може вмить зруйнуватися, забирає стільки багато часу, стільки сил, що вже немає часу ні молитися, ні читати Писання, ні відвідати служіння, ні послужити Богові.

Звісно, нам потрібно вести бізнес, ходити на роботу, будувати, сіяти, учити дітей. Ми маємо робити всю земну роботу. Але Біблія каже: «Шукайте найперше Царства Божого і правди Його». І хай це стане нашим основним напрямком. Хай нашим пріоритетом стане святе побожне життя й мир Божий у серці. І тоді свято й чисто — на роботу, з миром у серці — до бізнесу, до своєї земної праці, до людей.

Тому найперше — молитва, Слово, взаємини з Господом. Найперше — церква, служіння. А вже потім робота, бізнес — усі наші земні справи.

Сестра з нашої церкви зі своїм чоловіком (а вони медики) у складі мобільної медичної клініки їздила на ті території, де поблизу ведуться бойові дії. І там вони побачили чоловіка, який усіх пропускав і останнім уже пізно ввечері зайшов на консультацію. Лікар запитав чоловіка: «А чому ви всіх пропускали?» І той відповів: «Чоловіче, я все життя спішив — на роботу, з роботи на підробіток. Хотів багато чого встигнути. І зрештою багато чого встиг, досягнув і мав. Я мав квартиру, дачу, автомобіль, дружину, двох дітей. Але одного разу прилетіла міна — і я вже нікуди не спішу…»

Я розумію, що це дуже сумний приклад, але хочу ним проілюструвати, що земне минає, за мить воно може «зробити крила», тому шукаймо найперше Царства Божого. Тобто правильно розставмо пріоритети.

Звіщаймо Євангелію

«Бо я не соромлюсь Євангелії, бо ж вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує, перше ж юдеєві, а потім гелленові» (Рим.1:16).

Хай ці слова стануть і нашим девізом. Говорімо людям про Бога, проповідуймо їм Євангелію — живе Боже Слово. Ми, служителі, проповідуємо, євангелізаційні групи їздять і проводять євангелізації, місіонери звіщають слово на своєму рівні. Це добре. Але хай і кожен із нас не забуває говорити про Ісуса Христа своєму сусідові, своєму родичеві, своєму ближньому. Ми в церкві готуємо та видаємо продуктові набори людям. Оскільки церква в нас невелика, то й наборів небагато, десь 70-100 на тиждень. Коли в мене була можливість, ми проводили невеличке богослужіння — співали, читали уривок із Писання, пояснювали його, а тоді вже роздавали ці набори. При цьому я щоразу повторював: «Багато людей із різних куточків світу долучаються до підготовки цих пакетів для вас. І наша маленька церква теж дещо докупила. І роздаючи їх вам, ми хочемо сказати цим, що Бог вас любить і пам’ятає про вас. Але я хочу вам сказати більше: я розумію, що ця допомога не вирішує ваших проблем. Вона не поверне вам розбомбленої оселі, втраченого майна чи, що найболючіше, рідної вам людини, яку забрала війна або з якою вона вас розлучила. Але Ісус Христос може загоїти рани, дати новий початок, нове життя, дати сили пережити все, із чим ви стикнулися, і жити далі з Богом. І до цього Ісуса Христа я кличку вас як рідних сестер, матерів, доньок, батьків, братів чи синів».

Якось під час одного з таких служінь підходить до мене жінка вся в сльозах, дістає якесь розмите фото й каже: «Це останнє фото, на якому мій син живий. Мені повідомили, що він загинув. Але він загинув там, де не можуть забрати його тіла. Весь час я живу з думкою, що його тіло десь там лежить на полі бою, і я, мати, не можу його похоронити». Хто може дати втіху в цій ситуації? Хто дасть силу пережити все, перенести, не збожеволівши? Тільки Ісус Христос. Тільки Господь. Тому говорімо людям про Христа.

Ще один випадок із мого життя. Якось я під’їжджаю додому, аж дзвенить мій телефон. Телефонують із невідомого номера. «Ростику, це ти?» — почув голос. — «Так, я…» — «Ростику, то ти став таким великим попом, а я тут у гріхах пропадаю. І ти не приїдеш і мене не спасеш». Увесь цей монолог був пересипаний ще й міцними слівцями. Я весь час прислухався до голосу, намагаючись зрозуміти, хто б це міг бути. А тоді кажу: «Толіку, то ти?» — «Ну а хто ж?! Ми ж з тобою, як рідні брати, в інституті п’ять років за одною партою…»

Цей чоловік працює головним інженером великої агрофірми. У нього в підпорядкуванні 150 одиниць техніки й майже 200 механізаторів та слюсарів. Цей чоловік має все, що потрібно для життя: і машину, і дім, і дружина має свій бізнес. Але це все йому не допомагає, тому він зателефонував до мене, благаючи: «Приїдь і спаси мене!» До того я часто проїжджав повз його дім. Але коли їхав на Київ, то поспішав, а коли повертався додому, то було дуже пізно — а так пізно ніхто вже в гості не ходить.

А чи є такі толіки у вашому житті — серед друзів, серед родини? Вони не наркомани й не алкоголіки, але спасіння потребують інженери і вчителі, і всі люди, які зовні здаються благополучними — ходять на роботу, правильно виховують своїх дітей. І я думаю, що в кожного з нас є свій Толік, своя Валя, Наталка, які чекають, щоб ми прийшли до них зі словом спасіння.

Мене Господь покликав зі студентської лави. Я покаявся на п’ятому курсі інституту, уже без п’яти хвилин інженер. На той час я вже відслужив армію, був одружений, закінчував виш. Усім своїм друзям, усім викладачам я свідчив про Христа, тому вони всі знають, що я християнин. І всі вони слухають, що я кажу, приймають, дехто навіть навернувся, за що я вдячний Богові. Тому «я не соромлюсь Євангелії, бо вона сила Божа на спасіння…» кожному, хто вірує.

Робімо добро

«Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене... Тоді відповідять Йому праведні й скажуть: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і нагодували, або спрагненого і напоїли?.. Цар відповість і промовить до них: Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт.25:34-40).

Тому хочу закликати усіх: робімо добро. Спершу своїм по вірі, а потім і всім, хто цього потребує. Нині час важкий — час війни. І попереду ще нас чекає багато нелегких моментів. У Хмельницькому я нерідко бачу людей, які на касі рахують останні копійки й відмовляються від того чи іншого, бо їм бракує грошей.

Бог по-особливому благословляє церкву. І ми один про одного турбуємося, допомагаємо один одному. Пригадую дев’яності роки, коли в мене підростало п’ятеро маленьких діточок. Було дуже важко. Але коли ти в церкві, то відчуваєш підтримку. Ми ніколи не голодували, ніколи не бідували. Зазвичай всі потреби Бог задовольняв, зокрема й через братів та сестер, які були відкриті для того, щоб підтримати нас.

Тому я раджу кожному взяти ще когось, так би мовити, «на буксир» — тобто завжди мати в думці когось, кого б ви могли підтримати. У мене, наприклад, є дві жінки-вдови, яким я намагаюся допомогти чи то продуктами, чи ще якоюсь матеріальною допомогою.

У нас у церкві є брат, який на ринку має маленький магазинчик. І ось він розповів, що якось перед Різдвом, коли вже на базарі майже не було людей, а в його магазині взагалі нікого не було, увійшла одна жінка, яка видалася йому якоюсь дивною. Її шкіра була дуже білою. Одягнена була скромно, але чисто і зі смаком. Жінка сказала: «Пане, дайте мені щось, на що буде розположена ваша рука». Він якось аж стрепенувся, бо фраза була сформульована так, як люди в побуті зазвичай не говорять. Та жінка продовжила: «Щоб вам не було незручно, я вийду на вулицю. І якщо ви мені щось дасте, я буду дуже вдячна. Якщо не дасте нічого, я просто піду».

Брат узяв пакет і став складати продукти: ось термін придатності закінчується, отут упаковка прим’ята, а це ось не дуже ходовий товар. Назбиралося трохи всього. Він виніс пакет, віддав жінці, вона подякувала й пішла. І в ту мить він почув у своєму серці: «А чому ти віддав Мені найгірше, що в тебе було?»

Він став шукати очима ту жінку, але її вже ніде не було, хоча минуло лише три секунди від того, як вона пішла. Чоловік побіг у напрямку, куди пішла жінка, став запитувати інших людей про неї, але ніхто не бачив її. Він, щиро каючись, розповів це в церкві зі слізьми на очах: «Господь відвідав мій магазин, а я Йому дав найгірше, що в мене було — протерміноване, прим’яте і неходове».

Ми не спасаємося ділами, а вірою. Але віра без діл мертва. Тож нехай люди бачать наші добрі діла й нехай прославляють Отця нашого, що на небі. Тому нехай Бог благословить кожного з нас на всяке добре діло. І роблячи добрі діла, не стомлюймося, не знуджуймося, не опускаймо рук, навіть коли немає вдячності.

Деякі з тих переселенців, яким допомагаємо, нашкодили нам у будинку молитви. І коли вони прийшли наступного разу, я сказав прямо: «Серед вас є люди, які завдали нам великої шкоди. І ми знаємо, що не всі люди добрі. Навіть серед учнів Ісуса був Юда… Але ми не перестанемо робити вам добро».

Перемагаймо в молитві

«І сталося, коли Мойсей підіймав свої руки, то перемагав Ізраїль, а коли руки його опускались, то перемагав Амалик…» (2М.17:11).

Я думаю, що Мойсей не просто тримав руки піднятими. Він молився. Нині, коли вже понад два роки йде важка кровопролитна війна, Україна по-особливому потребує молитви. Бо те, що може зробити молитва, не може зробити ніхто.

Апостол Павло пише: «Бо ходячи в тілі, не за тілом воюємо ми, зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми» (2Кор.10:3-4). Нам погрожують ядерною війною. Нас бомблять важкими авіаційними бомбами, зокрема касетними. Подекуди застосовують хімічну зброю проти наших воїнів-захисників. Але хто може вплинути на думки? Яка зброя може змінити мислення?

Україна просить військової допомоги. Політики та військові знають, чого їм треба для перемоги. Але ми, як віруючі люди, розуміємо, що те, що може зробити молитва, не зробить жоден літак і жодна ППО. Ми руйнуємо задуми, коли в молитві просимо: «Господи, зруйнуй ці ворожі плани, які ворог вибудовує проти нашого народу». Звичайна земна зброя може вбити людей, може розвалити будинок, але молитва як зброя руйнує задуми, і полонить «всяке знання на послух Христові» (2Кор.10:5). І те, що може зробити молитва, не може зробити ніхто.

Чи легко було Мойсеєві молитися з піднятими руками? Ні, це дуже важко. І ми бачимо, що іноді його руки опускалися — і перемагав ворог Ізраїлю. Насправді молитва — це важка праця. Люди, які не стояли в проломі в молитві, скажуть: «Та що там важкого — просто щось говориш своїм язиком». Але спробуйте помолитися годину чи дві, я вже не кажу, що весь день. Це важка праця. І руки Мойсея опускалися. І тоді Хур та Арон підійшли до нього й підтримували його руки.

Коли руки Мойсея опускалися, на полі бою гинули його люди. Ви собі уявіть: ми молимося, а наші діти — до церкви, наші внуки — до церкви. Ми молимося — і Господь береже нас і наших захисників. Але як тільки нема молитви — нема перемоги. І наші діти та внуки гинуть, бо не туди дивляться й не туди йдуть. Тому не забувайте: від нашої молитви залежить життя людей.

Так, молитися нелегко. Це важка праця. Але від цього залежить перемога. І коли руки Мойсея були піднятими — переміг Божий народ.

Дуже часто ми, служителі, чуємо запитання: «Коли закінчиться війна? Що каже про це Дух Святий?» Мені переповідали одне видіння, яке я дуже добре запам’ятав. Як люди запитали, коли все закінчиться в Україні, то було показано три чаші. Перша чаша була наповнена кров’ю. Її було так багато, що вона виливалася з чаші. Друга чаша була наповнена слізьми. І їх було так багато, що вони переливалися через її краї. А третя чаша була чашею молитов. І вона не була повною. Тому я вважаю, що кожен із нас своєю молитвою може внести свою лепту, свою краплину в ту чашу молитов перед Божим лицем за те, щоб Господь зупинив це страшне лихоліття і дав мир, спасіння та благословення для нас і нашого народу.

І хай через наші молитви Господь промовить до наших сердець, що нам робити.

Ростислав МУРАХ,
єпископ, голова Хмельницького об’єднання УЦХВЄ

"Благовісник", 3,2024