Благовісник

Не кидай спис у помазанця

Кожна церква має служителів — і їх більше, ніж ми можемо думати. Адже служитель — це не тільки пастор, диякон, а всі, хто активно працює для збудування общини. І всі ці люди у свій час переживають різні спокуси й нападки. Про взаємовідносини зі служителями говоримо зі старшим єпископом Союзу п’ятидесятницьких церков Молдови Віктором ПАВЛОВСЬКИМ.

— Як довго ви в служінні? Розкажіть про своє покликання.
— Я народився в християнській сім’ї. Батько був першим віруючим у нашій родині. Він навернувся до Бога ще в 17 років, і його батьки сказали: «Або відмовляєшся від цієї віри, що соромить нашу сім’ю, або йдеш із дому». Він обрав друге. Через три місяці вони все-таки запросили його додому на розмову, побачили, що хлопець став зовсім іншою людиною, і дозволили лишитися. Десь через рік навернулася його мама, через три роки — тато.

Господь покликав мене до служіння в 13 років. Це була нічна молитва, церква молилася за тих, хто хотів отримати хрещення Святим Духом, хто хотів присвятити своє життя Богу. Тоді я отримав духовне хрещення й пророче слово: «Я дам тобі служіння, яке будеш звершувати по всьому світі!» Звичайно, повірити, що таке можливо, було дуже складно: СРСР, кордони закриті, я простий хлопець із села, який навіть не виїжджав нікуди за його межі…

Але я любив робити будь-яку справу від щирого серця. Своє служіння в церкві почав із музики — грав в оркестрі на мандоліні, на гітарі, на акордеоні, не розуміючи, що все це веде до того, про що сказав Господь. У 20 років, коли повернувся з армії, мені стали пропонувати дияконське служіння. Але я відповідав: «Вибачте, але мені здається, ще не час». Я був ще неодружений, не знав, де буду жити…

Але через деякий час до нас приїхали служителі, один із них — Володимир Озеруга з Києва. Вони оточили мене й кажуть: «Якщо Господь тебе вибрав, а церква підтвердила, то маєш погодитися. А де будеш жити — Бог нагледить. Служителі потрібні скрізь!» Так, у 24 роки я став дияконом. Через два роки був рукопокладений на пастора. А потім настав час свободи. Я називаю служителів цього періоду — привілейованим поколінням. Ми вперше в Молдові добилися дозволу на будівництво нового дому молитви. Я й подумати не міг, що на конференції, коли організовувався п’ятидесятницький союз, мене висунуть і майже одноголосно оберуть на єпископське служіння. Це була велика несподіванка. Мені було 29 років.

Я вдячний Господу за покликання й привілей служити більшу частину життя власне іншим служителям. За цей час я отримав розуміння від Бога — хто такий служитель і що таке церква. Церква — це організація чи, точніше, організм, який існує на землі найдовше. І це з однієї причини — Господь завжди знаходить вірних людей, які, незважаючи ні на що, лишаються посвяченими Йому. Ті, хто близько незнайомі зі служителями, їхніми сім’ями, уявляють, що вони якісь особливі, надприродні, недосяжні люди. Але ми такі ж, як і всі — просто відділені Богом для особливої справи.

— Наша тема — «Не кидай спис у помазанця». Хто такі «Божі помазанці» сьогодні? Це тільки ті служителі, які офіційно обрані церквою?
— Згідно з біблійним текстом можемо виділити різні категорії. Одна з них — старозавітні служителі, яких Бог помазував на виконання певної справи (царі, священики, пророки). Сьогодні побутує думка, що «помазанцями» можна називати лише старозавітних служителів. Але й у Новому Завіті говориться про помазання. Ісус Христос каже: «Дух Господній на мені, бо Він помазав Мене…» (Лк.4:18). Це теж було помазання, хоча не оливою, але Святим Духом і силою — на виконання конкретної місії. Пізніше в посланнях сказано: «А ви маєте помазання від Святого» (1Ів.2:20). Ми бачимо, що тут не виділяються лише священники, а маються на увазі всі віруючі, які посвятили життя Господу та отримали від Нього певний дар для виконання якогось служіння. Цих дарів є дуже багато, і для цього не обов’язково бути рукопокладеним.

— У нашій розмові ми матимемо на увазі саме покликаних Господом і помазаних Духом на певне служіння. Коли Дивид сказав: «Не підніму руки на помазанця», малося на увазі саме це. До речі, у тій історії спис кидав помазанець у помазанця — та це, мабуть, окрема тема. Наступне питання: чи може людина не бути помазанцем, а випадково опинитися в певному служінні?
— Гаразд, вживаючи слово «помазанець», будемо мати на увазі тих людей, які прийняли на себе відповідальність за конкретне служіння. Хочу сказати: для того, щоб людина ввійшла у фазу служіння, вона має пройти кілька етапів. Вона має особисто зрозуміти, що є її покликанням від Бога. Далі має відбутися обрання громадою, випробувальний період. І врешті старші служителі рукопокладають у певний сан.

У моєму досвіді справді були випадки, коли приходило усвідомлення, що людина опинилася в служінні випадково, не маючи покликання. Усі її спроби провалювалися, вона не мала успіху, не могла вести служіння, усе йшло до занепаду, хоча починалося нібито непогано. Такі люди іноді самі йшли зі служіння, а іноді доводилося їх зупиняти. Але, Слава Богу — це все ж поодинокі випадки. Чому так стається? Не знаю. Але навіть серед 12-ти учнів Ісуса Христа був один, який зійшов із дистанції…

— Що таке «подвійна честь» для служителів, про яку говорить Біблія?
— Апостол Павло каже: «А пресвітери, які добре пильнують діла, нехай будуть наділені подвійною честю, а надто ті, хто працює у слові» (1Тим.5:17). Це слід тлумачити в контексті цілого розділу, де мова йде про ставлення до вдовиць у церкві. У третьому вірші це саме слово говориться про вдів: «Шануй вдів, удів правдивих». А як можна шанувати вдів, якщо не матеріально?

Рукопокладаючи служителів, ми говоримо про їхні обов’язки, але також про обов’язки церкви. Я завжди кажу: хороший служитель — у хорошій церкві! Іноді пресвітерів ігнорують. Але якщо хочете, щоб у вас був хороший служитель, ви теж повинні щось робити. Перш за все — моліться за ваших служителів, вони, як ніхто, цього потребують. Віддавайте їм честь через власний послух. Мова не про те, що служитель — недоторканий і йому потрібно кланятися. Просто зазвичай ми приходимо до служителя з проханням, проблемою, потребою… Часто ми взагалі використовуємо його як відро для сміття. Поважайте пастора і як особистість, і як служителя. Забезпечте його необхідним для життя.

— Де межа між осудом і конструктивною критикою?
— Ральф Емерсон сказав: «Єдиний гріх, якого ми не прощаємо один одному — це розходження в поглядах». Не потрібно відразу йти в штики, якщо хтось не згідний із твоєю думкою. Апостол Павло сказав, що належить бути поділам у поглядах. Але коли ми когось критикуємо, потрібно перевірити своє серце: у чому полягає моя критика? Якщо моя мета — любов від чистого серця, і я бажаю добра для людини, то це нормально. Можете критикувати ваших служителів, але при одній умові — якщо ви щодня молитеся за них. Скажу з власного досвіду: від людей, які моляться, дуже легко приймати будь-яку критику. Та навіть якщо буває, що хтось переходить допустиму межу, я прошу служителів: будьте зрілими, не переходьте межу у відповідь.

— Чому так багато деструктивної критики в бік служителів на пострадянському просторі?
— Насамперед, ми майже не мали вчення про ставлення до служителів. Я не чув, щоб хтось проповідував, що служитель — це дар від Бога. Навпаки, у багатьох було розуміння, що служитель усе стерпить, що це ганчірка, об яку можна витирати ноги. Порівнювали його з обмежувальним стовпом на розі вулиці, щоб возом не зачепити паркана — його всі вдаряють, а він стерпить. Мовляв, так і служитель захищає церкву. Усе це й сформувало неправильне ставлення.

Потім почалися еміграція, переплетення різних культур, швидкі зміни в суспільстві, до яких не всі церкви змогли адаптуватися. А хто лишається винним у всіх проблемах — звичайно, служитель, він завжди крайній. Світ став маленьким, є доступ до інформації, можна порівняти з іншими — і це теж стає приводом для критики. Хоча останні років 10 я бачу в нашому братерстві все ж позитивні зміни — з’являється більше поваги до служителів.

— Якими неправильними діями служителі можуть викликати на себе критику?
— Насамперед скажу, що ніколи не варто боятися критики. Найкраща опора для служителя — не ті, хто завжди зі всім згідні, а ті, хто мають деяку впертість. Саме вони у складний момент допоможуть йому встояти. Були випадки, коли кілька чиїхось критичних слів ставали для мене справжнім відкриттям.

Іноді в служителях можна спостерігати надимання: «До мене нічого не було, це я все зробив!» Те, що було колись, залишиться в історії. А тепер потрібно бути поступливим до змін. Не варто жити минулим. Також служитель може бути недоступним. Я стикався з таким, коли дзвониш пастору, а в нього — один секретар, другий секретар… Думаю собі: якщо мені так непросто до нього добратися через ці бар’єри, то що говорити про звичайних членів церкви?

Ще один момент — відірваність від общини. Це може виявлятися як у надмірній прогресивності, так і у відставанні. Буває пастор надихає, мріє, має бачення… А люди просто не розуміють, про що він говорить, не встигають за ним. Щоб підняти людину на свій рівень, потрібно спочатку спуститися на її. Або навпаки — служитель все гальмує. Люди вже самі підходять до нього з ініціативою, бажають служити, а він: «Почекайте, ще не час, ще не можна…» Служитель має бути на крок попереду церкви й давати всім іншим роботу. Інакше роботу дадуть йому. Найкраще — коли є гармонійне поєднання молодих енергійних служителів зі старшими та досвідченими. Тоді є прогрес.

— Як повинен реагувати на критику служитель і його сім’я?
— Служитель, його служіння та його сім’я — це невіддільні речі. Якщо батько, наприклад, є пресвітером, то в служінні — вся його сім’я. Хочемо чи ні, дружина все одно розділяє навантаження чоловіка. І діти також відчувають на собі особливу відповідальність. Тому будь-яка критика торкається сім’ї, приносить їй біль. Тому я раджу служителям не посвячувати рідних у всі деталі — їм буде легше. Дружинам служителів раджу ніколи публічно не ставати адвокатом чоловіка. Хоча ви його знаєте краще за інших, розумієте всю безпідставність критики в його бік. Але вас все одно не почують, і буде тільки гірше.

Якщо у ваш бік прозвучала критика, перш за все запитайте себе — не хто це говорить, а чому це говорять. І якщо не знайдете відповідь на запитання «чому?», тоді вже дивіться «хто?». Будьте відкритими до того, щоб вислухати людей, дайте їм можливість висловитися. Але ніколи не робіть цього по телефону або, що ще гірше, — через переписку. Щоб ситуація вирішилася — найкраще сісти лицем до лиця, сам на сам, поставити прямі запитання й чесно на них відповісти. Мені це допомагало багато разів. Головне — не гарячкувати, не казати: «Та хто ти такий, щоб ставити мені такі запитання?» Тоді людина до служителя більше ніколи не підійде. Іноді треба й попросити пробачення. А деяку критику треба навчитися ігнорувати. Не особистість ігнорувати, а безпідставні докори. Подякувати людині за її точку зору — і не більше. І ніколи не виправдовуйтеся. Пам’ятайте — Господь наш захисник.

Варто визнати, що є й багато ситуацій, коли люди поводять себе неправильно, грубо щодо служителів. Ми навчаємо церкву, щоб зауваження до служителів не мало ультимативної форми. Усе-таки служитель відповідальний перед Богом і дасть Йому звіт.

— А якщо критика звучить уже не від одної людини, а від групи людей? Чи має це послужити таким собі «дзвіночком» для служителя, щоб звернути увагу на зауваження?
— На жаль, такі «дзвінки» не всі чують. Тому ми радимо, щоб у кожного пастора був свій пастор. Іноді потрібна третя сторона, щоб вирішити конфлікт. Бувало, що ми отримували скарги на пастора від групи людей і відвідували ту церкву, щоб розібрати справу. І бувало, що навіть підходили до вирішення, але пастор заявляв: «Ви приїхали й поїдете, а тут — я буду правити!» Це не може довго продовжуватися. Потрібно, щоб над служителем був духовний авторитет. Це потрібно і для служителя, і для церкви. Братерство, єпископи, які рукопокладали пасторів, мають право прийти, вислухати й прийняти відповідне рішення. Мені довелося розбирати сотні різних ситуацій. І коли церква погоджувалася довіритися рішенню братерства, яким би воно не було, завжди приходив мир. Бувало, що виправдовували пастора, а бувало, що знімали зі служіння.

— Глядач запитує: що робити, якщо хочеться «кинути спис» у служителя, який цього заслуговує?
— Якщо вас переповнює таке бажання, я би порадив почекати три дні, провести їх у молитві. Це перевірений спосіб. Скоріше за все, через три дні ви радітимете, що втрималися від необдуманого вчинку. А загалом — будьте об’єктивні, підходьте конструктивно, спокійно висловлюйте свою думку й вислуховуйте відповідь служителя. Якщо навіть він не сприймає критики, пам’ятайте, що церква належить не йому, вона належить Ісусу Христу. І Бог пильнує Свою церкву.

— Як відновити авторитет служителя, який постраждав від критики? Як реабілітуватися?
— По-перше, як я вже казав, не варто самому шукати собі виправдань. Я бачив випадки, коли служителі відновлювалися майже надприроднім чином. Один пастор, коли його стали критикувати, дуже скромно сказав: «Брати і сестри, дякую Богу, що міг вам служити. Якщо надалі моя праця спричиняє проблеми, я передаю служіння». І вже через три місяці церква одностайно визнала, що вона була неправа, відбулося примирення. Тому найшвидший шлях — це шлях смирення, коли служитель має силу попросити пробачення в церкви. А іноді це дуже необхідно — вибачитися перед молоддю, підлітками, навіть дітьми. Від цього ще ніхто не помер, навпаки — це прямі двері до миру.

Якщо ж навіть це не допомагає, то залучати старших служителів, щоб вони вникнули в ситуацію, поспілкувалися з людьми, відвідали сім’ю служителя. Також важливо, навіть за умови передачі служіння, дати йому зрозуміти, що він не викинутий, не списаний. Служителі — це цінність, якою не можна розкидатися.

— Особисте питання: чи часто кидали спис у вас? Чи завжди ви правильно реагували?
— Звичайно, багато речей приходить із досвідом — у молодості були рішення, яких я зараз не прийняв би. Я був молодим активним єпископом, хотів багато встигнути. На першій нашій конференції на запитання Романа Біласа: «Яке твоє бачення для Молдови?» відповів: «Я бачу усіх п’ятидесятників в одному братерстві!», чим неабияк його здивував. У нас було п’ять різних груп п’ятидесятників, конкуренція, кожен захищав своє… Тож на шляху до своєї мети критики доводилося вислуховувати предостатньо. Це — доля всіх служителів. Але найнебезпечніше — наслідувати Саула, який, будучи помазанцем, кидав спис у Давида, іншого помазанця. На жаль, такі речі доводиться спостерігати й у церкві ХХІ століття.

Пам’ятаю один із моментів. Я прийшов на зустріч однієї із згаданих груп і відверто сказав: «Я чую все, що про мене кажуть, і я вас розумію. Я не можу вам цього заборонити й не ображаюся. Адже якщо я невинен, це не має для мене великого значення. Написано: «А для мене то найменше, щоб судили мене ви чи суд людський, бо я й сам не суджу себе» (1Кор.4:3)». Саме це розуміння дозволило мені проходити різні складні моменти, бути стриманим, не дозволяти себе втягувати в протистояння, перепалки — це ніколи не приносить користі. Щось доводилося пропустити мимо вух. Іноді треба було сказати: «Винен, простіть мене!»

І Бог зробив чудо — у нас справді утворилося одне братерство, маємо взаєморозуміння між служителями. Хоча всі дуже різні, але ми навчилися вміщати один одного. Завжди потрібно усвідомлювати: у мені немає всіх дарів, які потрібні церкві. А тому слід визнати, що вони є в інших — і інші можуть доповнити моє служіння. Мене радує, що за понад 30 років мого служіння ми рукопоклали понад 700 братів на пасторів та дияконів тільки в Молдові. Це армія служителів, яка весь час поповнюється, ми бачимо молодь, яку Бог кличе на служіння, яка приймає на себе відповідальність за церкву нашого часу. Я завжди кажу: не скупіться ставити нових служителів і робіть це поки їм від 20 до 30 років. Досвід прийде. Тож служімо тому народові, над яким нас поставив Господь, і допомагаймо іншим служителям, які потребують підтримки!

За матеріалами проекту «Слово істини»,
ведучий Віктор Вознюк

Благовісник, 3,2021