Благовісник

Міcіонер і голова сільської ради

Віталій Маланчук у 2008 році став місіонером. Одружений, має троє дітей. Проживає і служить у с. Підвербці Тлумацького району Івано-Франківської області. Диякон, виконує обов’язки пресвітера, екс-голова сільської ради, освітянин. Окрім того, він член команди викладачів Школи особистого євангелізму й навчає інших християн свідчити про Ісуса.

Після того, як ми навернулися до Бога, Господь спонукає нас до праці, щоб ми приносили плід. Ми — Божі світильники, які Він запалив, щоб люди бачили наші добрі діла й прославили нашого Небесного Отця. Світло потрібне в темряві. І саме там, у темряві світу цього, Господь хоче нас засвітити.

Дуже часто християни неправильно розуміють своє призначення — і світять удень, тобто займаються марнотратством. Вони сперечаються між собою на основі Писання про те, коли ж то Христос прийде, чи забере Він нас до чи під час Великої скорботи. І вони так світять один одному — вже освіченим. А для того, щоб світити в темряві, залишається дуже мало часу. І тому ми так мало часу приділяємо проповіді Євангелії невіруючим людям.

Я завжди просив Бога, щоби бути світлом для тих, хто в темряві. І Бог бачить ці мої прохання й відповідає на них. Хочу засвідчити, як Він відповів мені.

Я закінчив педагогічний інститут, але поміняв декілька робочих місць у своєму селі. І там, у селі, де я жив, Бог покликав мене на служіння. Я не планував цього, але брат, який там служив, молодий і неодружений, раптово помер. І оскільки не було кому проводити служіння, Бог спонукав мене робити це.

Та ось одного дня до мене прийшов директор школи й сказав: «Я знаю, що ти маєш педагогічну освіту і є вчителем початкових класів. У нас немає вчителя музики. Чи не хотів би ним бути?» Я погодився, бо вмів грати трохи на гітарі й на баяні. Правда, директор, знаючи мене, одразу ж застеріг, щоб я не проповідував дітям і ні до чого їх не закликав. Та я завжди молився: «Боже, хочу Тобі служити, хочу використовувати будь-яку можливість для слави Твоєї». І тут мені спало на думку вивчати з дітьми християнські пісні. Я підійшов із цим до директора, показав йому тексти, і він не заперечував, щоб я вивчав саме ці пісні. Так що на уроці я відкривав Псалмоспіви, діти переписували звідти слова — і на свята співали ці пісні. Пам’ятаю, як на Різдво діти ходили по селу, співали: «Де ж тая правда?» і заробляли на цьому гроші. Хай так, але співали вони про Христа.

Я ж не переставав молитися: «Господи, дай ще більше послужити Тобі». Мені вдалося налагодити теплі стосунки з педагогами й директором. Поступово став їм більше говорити про Господа. Робив це не різко, не тиснучи. Потім став вибудовувати стосунки з батьками. І тоді мені спало на думку організувати біблійний гурток при школі. Я попросив дітей, які хотіли відвідувати цей гурток, щоб їхні батьки написали заяву, що вони не проти. І тридцять невіруючих батьків дали згоду на проведення цих занять у школі. Директор відчиняв нам щонеділі клас, і ми вивчали Біблію з дітьми. І сьогодні ми бачимо плоди цієї праці — є дівчата, які покаялися й хочуть прийняти хрещення в нашій церкві.

Потім сталося так, що до мене прийшов голова сільської ради (колись він був моїм учителем математики) й сказав: «Нам у сільраду потрібен депутат. Може, ти б згодився… Ти провадиш тут соціальну роботу, матеріальну допомогу людям надаєш, табори дітям організовуєш. Тебе люди підтримають. Це тебе не обтяжить — сесія двічі на рік, та й ту можеш пропустити іноді». Я погодився.

Невдовзі постало питання вибору голови сільської ради. Я туди не рвався, не дуже хотів у політику вникати, але молився: «Боже, використай мене. Хочу посвітити там, де я є». Запропонували мою кандидатуру, проголосували — усе відбулося дуже швидко… Як грім серед ясного неба. З тої сесії я прийшов додому з ключами й печаткою вже як голова сільської ради. Я відчував брак досвіду і знань, але щиро молився Богові, щоб Він допоміг мені. І якщо ви щиро молитеся Господу й хочете догодити Йому, чогось досягнути у служінні для Нього, Бог дасть відповідь на вашу молитву. Бог узяв мене, такого просто й незначного, і використовує для Своєї слави.

Головою мене обрали в листопаді 2017 року. А на Різдво треба було привітати людей зі святом. Мене запросив священник у храм. Я довго вагався, що мені робити, але вирішив піти, бо розумів, що не сам іду, зі мною Бог. Приходжу — повний храм людей. Я з Біблією під рукою. Зі мною поруч директор школи і мій друг, начальник районного відділу освіти, колишній житель нашого села, через якого ми отримали можливість у багатьох школах проводити заходи духовного спрямування, табори й роздавати подарунки.

Коли ми ввійшли, я відчув, яка напружена атмосфера стала в храмі. Усі очікували, що зараз буде. Але Бог дав мені мудрості підійти до священника й обняти його. Поки я висловлював йому свої побажання, то дехто з людей навіть схлипувати почав, це їх зворушило — і атмосфера одразу ж змінилася. Потім я прочитав про Різдво, нагадав про мету народження Христа, сказав 15-хвилинну проповідь, привітав людей. А наступного дня отримав безліч приємних дзвінків, у яких почув багато схвальних слів. Відтоді ставлення жителів села до нашої церкви кардинально змінилося.

Церква в нас невелика, та й саме село маленьке — 1000 чоловік. Тож люди добре бачать і знають життя християн — усе, як на долоні. Неодноразово ми від церкви підтримували малозабезпечених, допомагали з ремонтом школи… Думаю, це справді було однією з моїх переваг при обранні — що слова християн не розходяться з ділами. Ми проповідуємо й стараємося жити, як проповідуємо.

Коли я став головою, то почав працювати для блага людей. Ми вдосконалили дещо в системі вуличного освітлення, завершили централізований водопровід. Організували такі елементарні речі як, наприклад, посипання доріг взимку під час ожеледиці. Я домовився з директором школи, щоб той виділив шлаку. Возив власною машиною той шлак. Обдзвонив молодих людей, які, на диво, відгукнулися, щоб допомогти. І загалом усі люди та колеги ставилися до мене з повагою й завжди прислухалися.

На території школи виділили територію для спортивного майданчика зі штучним покриттям. Прийшло дуже багато хлопців — ми разом рівняли поле, ходили в ліс нарізати дерева на опалубку, майстрували лавки тощо. Також зробили ремонт клубу, перекрили дах. Загалом немало для села зробили.

Я зрозумів, що дуже важливо самому показувати приклад, тому працював разом із людьми і для людей. У приміщенні сільської ради є кабінет, виділений для фельдшерсько-акушерського пункту. Якось я дізнався, що там крапельницю чіпляють до якоїсь палиці, бо немає підставки. Це мене просто шокувало. Подзвонив до знайомих віруючих медсестер в Івано-Франківськ, вони підказали, де можна купити штатив, поїхав, привіз. Подарували його від імені церкви.

Також виготовив вказівники вулиць (люди навіть не знали, на якій вулиці живуть), стенди для сільської ради, для пошти, для клубу, для ФАПу і навіть для православної церкви… Це все я сам робив, замовляв, свердлив, довбав. Загалом, великі речі починаються з дрібних.

У сільську раду приходили люди сваритися за межу, вирішувати пайові питання тощо. Приходили з конфліктними ситуаціями. І я намагався їх приводити до Бога, до миру. Не з однією людиною ми разом молилися, не одна людина в сільській раді плакала, сповідалася.

Ми завжди молимося за людей села. Хочемо будувати тут дім молитви. А нещодавно Бог дав покаяння регентці православного хору. Вона вже певний час приходила до нас на служіння, переписувала наші пісні, які розучувала зі своїм хором. Я живу неподалік від православного храму. Там служіння починається о 9-й годині, і я поки готуюся до зібрання, часто чую, як у храмі звучать наші пісні: «В цей день славний я хочу» або «За все Тобі я дякую».

Тепер, коли ця жінка покаялася й хоче приймати в нас хрещення, вона розповіла, що не всі однозначно приймали ці пісні в православній церкві, але це привело її до Бога. Через тиждень після її покаяння і її донька покаялася, а згодом і чоловік став відвідувати наші служіння.

Тож Бог бачить наші таємні молитви й віддає нам явно. Чому іноді ми так мало отримуємо відповідей? Тому що мало таємних молитов приносимо перед Боже лице. Розповідаймо Богові про свої мрії й бажання в служінні — і ми будемо бачити Його відповіді у своєму житті.

Віталій МАЛАНЧУК

Благовісник, 3,2021