Відлюдництво: тупикова дорога служіння Богові

Приблизно в 251 році від Р.Х. в єгипетському містечку Кома, у заможній християнській сім’ї народився хлопчик. Можливо, у майбутньому він нічим би не відрізнявся від своїх ровесників та інших жителів міста, якби не особлива побожність, яку став проявляти вже в десятилітньому віці. Коли йому було біля двадцяти років, померли батьки, залишивши юнакові та його сестрі великі статки. Але саме тоді він відчув особливий поклик до служіння Богові. Після відкриттів, які отримав, перебуваючи в постах та молитвах, молодий християнин приймає несподіване рішення. Він продає все своє майно, віддає сестру на виховання благочестивим жінкам і присвячує себе на подвижницьке служіння відлюдника. Спочатку живе та переймає духовний досвід у відомого в околиці старця, а потім перебирається в печеру на березі Нілу й повністю відгороджується від людей та світу. Наступні 20 років він провів у повній ізоляції — настільки суворій, що за ввесь цей час лише зрідка відгукувався на прохання відвідувачів поговорити.

Звали цього чоловіка Антоній. У християнську історію він увійде як Антоній Великий — християнин, який вважається основоположником дуже поширеної практики подвижництва або чернецтва.

Утім, він був далеко не перший. І до нього були християни, які практикували відлюдництво як шлях до духовного просвітлення та особливого служіння Богові. І не тільки в християнстві: відлюдники були й у юдаїзмі, буддизмі та інших релігіях Сходу. Але саме Антоній дав потужний поштовх цьому служінню в християнстві, зробивши його неймовірно популярним та затребуваним.

Як не дивно, але чернеча практика в ХХІ-му науково-просвітницькому та атеїстично-скептичному сторіччі не тільки не зникла, але й набуває популярності. І цьому є свої причини, про які варто говорити окремо. Ми ж говоритимемо про інше — про розбіжності відлюдництва зі вченням Ісуса Христа.

Безперечно, раціональне зерно є й в апологетів цієї духовної практики. Ніхто не піддає сумніву те, що відречення від світу та особлива посвята Богові є біблійним вченням. Саме такими були учні Христа, перші проповідники нового вчення. Саме таким можна вважати апостола Павла, який, за його словами, усе земне порахував за сміття заради пізнання Христа. Відречення від багатства, слави, кар’єри, навіть сім’ї допомагає більш ефективно та плідно працювати в духовній сфері. З іншого боку, практика заснування монастирів сприяла розвитку богослов’я, освіченості, науки та, попри поширену думку, прогресу суспільства.

Але, як часто це буває, тут не вдалося уникнути крайнощів. Дуже скоро відлюдництво та чернецтво прийняло спотворені форми, відійшло від євангельської дороги та зі служіння Богові перетворилося в «служіння собі». Бо, на відміну від закликів Сина Божого іти у світ, нести Євангелію, бути світлом і сіллю для суспільства, — у чернечій практиці майже все зосереджене на собі, на вдосконаленні особистих стосунків із Богом. І саме тут можна говорити про деяке викривлення в цьому питанні. Адже Ісус зробив усе для того, щоб стосунки людини з Небесним Батьком стали ідеальними вже з моменту народження згори. Єдине, що залишалося людині, — зберегти чистоту цих стосунків. І тут ця духовна практика більше схожа на філософію східних релігій, де відлюдництво є шляхом до внутрішнього просвітлення, самовдосконалення, ближчих стосунків із богами чи навіть до моменту, коли людина сама набуває божественних якостей.

З іншого боку, як уже було зауважено, така практика певною мірою гальмує та нерідко робить неможливим виконання Великого Доручення Христа: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!» (Мр.16:15). Перші християни вважали своїм обов’язком не закриватися в собі чи у своїх громадах, а щораз більше свідчити про Месію — проповіддю, життям, публічним служінням. Християни повинні бути активною частиною суспільства, вдосконалюючи його.

Ще один важливий бік християнського служіння — допомога людям навколо. Не лише одновірцям, але й тим, хто ще у світі. Служіння християн — це служіння самарянина з відомої Ісусової притчі. Хоча варто сказати, що з часом монастирі стали такими осередками служіння та допомоги оточуючим.

Варто згадати ще один аспект затворництва — соціально-груповий. І яскравим прикладом тут є аміші, меноніти, старообрядці та інші замкнені на собі групи віруючих. Сьогодні про амішів, менонітів багато говорять. З одного боку, як про гарний приклад вірності традиціям, віруванням та способу життя, з іншого — як про приклад добрих господарів, які вирощують органічну сільськогосподарську продукцію. В Україні теж є подібні групи, хоча набагато менші, зокрема «кашкетники» на Тернопільщині та Івано-Франківщині.

Попри всю повагу до представників цих релігійних громад, які намагаються уникнути впливу грішного світу, вони практично не впливають на цей світ. Бо настільки замкнені в собі, що світ їх сприймає не як тих, за ким варто іти, кого варто наслідувати, а як екзотичних та незрозумілих представників своєрідної субкультури. Свій спосіб життя вони вважають служінням Богові, але це більше схоже на служіння собі, оскільки спасіння світу їх не хвилює. З іншого боку, враховуючи їхню відмову від сучасної техніки, зосередженість на автентичності одягу та способі життя, це більше скидається на намагання зберегти національно-культурну спадщину, аніж духовну.

На жаль, деякі євангельські християни, особливо з пострадянського простору, емігрувавши на Захід, зокрема в США, повторюють цей сумнівний досвід закритості та збереження колишніх «батьківських» традицій, вважають його чи не єдиноправильним служінням Богові.

І нарешті, відлюдництво та повне відокремлення від світу аж ніяк не гарантують збереження святості та правильного християнського життя. Бо духовна боротьба, як зауважує апостол Павло, «не проти крові та плоті», не у фізичному вимірі, а всередині самої людини, у її серці, думках та почуттях, від неї не втечеш, не відгородишся. І це добре ілюструє відоме оповідання Льва Толстого «Отець Сергій».

У ньому розповідається про Степана Касатського, офіцера та аристократа, палкого царевого прихильника. Несподівано перед власним весіллям він дізнається, що його наречена була коханкою царя. Це змушує його зректися світського життя та стати затворником на ім’я Сергій. З часом він стає відомим, його вважають за святого. Якось зимою одна легковажна дама, катаючись на санях в оточені веселої компанії, побилася об заклад, що спокусить ченця, про аскетизм якого всі говорять. Прикинувшись, що заблудилася, вона прийшла в келію Сергія. Він, щоб вберегти себе від спокуси, у сінях відрубав собі сокирою палець. Зрозумівши, що сталося, дама покидає монаха, кається й через деякий час сама іде в монастир.

Після цього випадку отець Сергій стає ще більш відомим. До нього йдуть цілі натовпи за порадою та зціленням. Але це лише відволікає його від головної мети — зосередження на молитві та заглиблення в себе. Бо в душі він так і не позбувся своїх проблем — гордості та пристрастей. Якось до отця Сергія приводять душевнохвору дівчину-підлітка. Залишившись із нею в келії, він вчиняє з нею гріх. На ранок Сергій переодягається й залишає своє духовне пристанище.

Особливо важливий у творі епізод, коли після свого падіння Сергій зустрічає подругу дитинства Пашеньку, якій колись із друзями робив усілякі пакості. І там знаходить тимчасовий притулок. Дивлячись на просте, далеке від духовних подвигів життя бідної жінки, яка бореться з життєвими проблемами, розуміє, що його намагання досягнути досконалості, позбутися своїх гордощів та слави через відокремлення від реального світу — хибні й тупикові.

Лев Толстой у процесі написання «Отця Сергія» занотовує у своєму щоденнику думку, яку можна вважати головною для цього твору: «Делать, что от тебя требуется сейчас, в том положении, в каком ты находишься, наилучшим образом». У кінці оповідання йдеться про те, що Сергій стає бродягою, його за це арештовують і відправляють у Сибір. Там він знаходить своє покликання в тому, що доглядає та вчить дітей багатого купця, допомагає іншим, опікується хворими…

Учення Нового Заповіту закликає нас до чистоти життя та стосунків з Богом. Але не через вихід зі світу, не прямим відокремленням від нього, а впливом на світ через активну християнську позицію в спілкуванні та співпраці з людьми, далекими від Бога. Бо, як сказав Ісус: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі (Мт.5:14-16). Служіння Богові — це перш за все служіння людям, за яких постраждав Христос. Саме це було важливим у служінні й самого Сина Божого. Він був у гущі подій, серед людей, оточений натовпами тих, хто потребував допомоги та підтримки. За що йому не раз дорікали — мовляв, їсть та п’є з грішниками. А в нас, як сказав апостол Павло, повинні «бути ті самі думки, що й у Христі Ісусі».

На жаль, навіть у наших євангельських церквах нерідко можна спостерігати відхід від цього принципу, коли віруючі більше зосередженні на церковному житті, богослужіннях, на яких проповідують самим собі, відгородившись від світу. Коли свої погляди та богослужбову практику вважають чи не єдино правильними. Звичайно, християнське життя включає й духовне навчання та вдосконалення, спілкування з одновірцями. Але основне наше служіння — не самим собі, а людям за церковними стінами. Це і є нашим покликанням, нашою місією.

Юрій ВАВРИНЮК

Благовісник, 3,2021