Юрій Кулакевич: «Інформування, що веде до змін, має велике значення»

Про ситуацію у сфері медіаслужіння Української Церкви ХВЄ, про здобутки, успіхи, виклики, плани та завдання цього важливого служіння розповідає директор Департаменту зовнішніх та міжнародних в’язків УЦХВЄ Юрій КУЛАКЕВИЧ. Частиною саме цього департаменту є команда медіаслужіння УЦХВЄ.

— Чи варто церкві розвивати ЗМІ? На які сфери слід звернути особливу увагу?
— Без жодного сумніву — варто. Засоби масової інформації та інші інструменти, створені людиною, виникли завдяки Божому дару — потенціалу творити, який Бог вклав у нас. І користуватися цими засобами на добро — природне продовження цього дару.

Особливо важливо це для Церкви. Як казав недавно учасникам осіннього медіаретриту Пітер Померанцев, неінституційна журналістика (церква, бізнес та інші суспільні інститути) буде й далі рости. Адже часто медіа використовують для політичних, бізнесових чи інших вузьких інтересів. Церква ж Христова, маючи потенціал Христа, повинна користуватися медіа, розвивати їх, створювати нові форми інформаційних засобів, бо має унікальне й найвище послання, якого немає ні в бізнесу, ні в політичних структур, ні в будь-яких інших організацій.

Тому, незважаючи на радянський і пострадянський досвід, який показав, що медійні інструменти можуть служити як на добро, так і на зло, ЗМІ повинні використовуватися як інструмент служіння Церкви.

Ситуація сьогодні така: інструментів багато, але використовувати й розвивати варто ті, що найбільш ефективні в сучасних умовах.

Світом керує візуальність. Колись усі читали газети й журнали. Тепер паперові видання майже зникли: або перейшли в онлайн, або втратили аудиторію під натиском соцмереж — Instagram, TikTok, Twitter. Сьогодні все споживається у форматі коротких, стислих форм — кілька десятків чи сотня знаків. І мало хто читає великі, ґрунтовні статті, навіть такі якісні й фахові, як у «Дзеркалі тижня».

Візуальність — не винахід сучасного світу. Господь Ісус постійно навчав через образи, через знаки. Він брав дитину, ставив посеред учнів і пояснював певну істину. Проходили ланами з колоссям — і там учив. Брав гроно винограду — і показував суть чогось. Візуальність дарована Творцем — і ми завжди найкраще засвоювали саме видимі образи.

Тож нині, без сумніву, треба розвивати візуальні формати. YouTube — для аудиторії мислячої, яка готова дивитися довші відео. Але покоління, виховане Інстаграмом, потребує і коротших, але змістовних візуальних продуктів. Головне — щоб вони були якісними й мали сенс. Кожен медіапродукт повинен мати ціль і зміст.

Я зовсім не применшую тексту. Але останні дані показують: понад 70% українців отримують новини з телеграм-каналів. І попри мільярди, вкладені в телемарафон, його майже ніхто не дивиться — навіть бабусі в селах.

Тому наше завдання — давати людям «хліб», тобто потрібний їм контент, але водночас — формувати їхні смаки. Це велика окрема тема.

— Які завдання стоять перед християнськими ЗМІ? Що вони повинні робити, а чого уникати?
— Коли ми говоримо про християнські ЗМІ в класичному розумінні, то немає кращої основи для їхньої діяльності, ніж слова Господа нашого Ісуса Христа: «Хай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного».

Я не знаю сильнішого тексту для формування засад будь-якої редакційної команди, яка служить у сфері християнських медіа. Світло має світити. Люди мають його бачити. І через це приходити до прославлення Отця Небесного.

У практичному вимірі ми керуємося простими, але дієвими принципами. В Українській Церкві затверджено комунікаційну стратегію, ухвалену рішенням Комітету єпископів. І саме нею щодня послуговуються обласні прессекретарі, прескоманди та всі, хто працює над тим, щоб інформувати й преображати — разом, єдиним серцем.

Я досі під сильним враженням від нашого саміту українських п’ятдесятницьких служінь у Сполучених Штатах Америки. І переконуюся: наскільки життєво важливе просте, правдиве інформування. Інформування про реальний стан речей. Інформування про справжній розвиток або, навпаки, занепад. Про реальні плани, рішення, дії відповідальних служителів. Про свідчення «першої особи». Просте, чесне, нічим не прикрашене інформування. Скільки людей підходило до української делегації під час саміту й після нього! «То Церква в Україні так діє? А як це? Ви просто розповіли нам двома-трьома словами — і ми побачили зовсім іншу реальність! Адже тут поширюють зовсім не таке! Як так може бути? Ми ж думали зовсім інакше… Простіть нам».

Інформування, що веде до зміни, до перетворення, до преображення, має велике значення. Це і є те, до чого покликані наші християнські ЗМІ — незалежно від того, як змінюються форми подавання інформації.

Найбільша проблема, із якою сьогодні стикається увесь споживацький світ — і водночас редакції, що прагнуть втримати аудиторію, — це гонитва за клікбейтом і клікабельністю. Усі хочуть, щоб люди натиснули на гіперлінк і відкрили матеріал. Але водночас потрібно уникати популізму, уникати гучних заголовків, які виглядають ефектно, а вміст виявляється порожнім і не вартим витраченого часу. Це одна з найбільших загроз, яку я бачу.

Візьмімо, для прикладу, YouTube. Багато редакторів навчились робити блискучі заставки та неймовірно привабливі заголовки. Людина відкриває відео, сподіваючись побачити «м’ясо». А там — вода, вода і ще раз вода. І наприкінці: «Підпишіться на наш канал». І все. Скільки людей після цього відчувають жаль за втраченим часом!

Друга небезпека — сліпе наслідування трендів. Я завжди нагадую про це на медіаретритах наших обласних команд. Ми повинні пам’ятати: наша справа більша, важливіша й гідніша за будь-які світські чи нішеві ЗМІ. Люди можуть бігати за трендами, підлаштовуватися під них, споживати їх, але завдання Христової Церкви — не наслідувати тренди, а створювати їх.

Тому вже кілька років мій постійний заклик той самий: творіть персони й творіть контент. Формуйте тренди. Показуйте цінність християнського життя. Показуйте красу й глибину служіння. Показуйте цінність безкорисного служіння, цінність приналежності до Церкви.

Показуйте силу християнської родини. Показуйте значення добрих справ. Це все має більшу вагу, ніж будь-який короткотривалий тренд соцмереж.

Адже що ми бачимо? З’явився якийсь тренд — скажімо, п’ять-десять років тому, коли всі почали обливатися холодною водою. І навіть пастори підхоплювали його. Чому? Бо «всі так роблять». Але ж якщо ти це робиш — додай смислу! Скажи щось! Адже вода у Святому Писанні має глибоку символіку, велике значення. Та ніхто про це не згадував. Просто облилися — і все. А навіщо? Щоб бути «своїм серед своїх»? Але це — занадто легкий шлях. Тож якщо хочеш приєднатись до тренду — будь ласка. Але додай туди змісту, не обмежуйся тим, що ти просто будеш мокрим.

— Як би ви могли охарактеризувати теперішню діяльність церковних засобів масової інформації? Яку оцінку їм можна дати?
— Важко зараз давати точну оцінку медіасередовищу. Наприкінці кожного року відбуваються національні опитування. Я вже не пригадую детально результатів за 2024 рік, але добре пам’ятаю інше: під час війни медіабюджети різко скоротилися або взагалі зникли — і в загальнонаціональних, і в нішевих, і навіть в олігархічних медіа. Команди роз’їхалися, розігнались або евакуювалися за кордон.

Те саме відбулося і з нашими українськими християнськими ЗМІ. Люди поїхали. Хоч обіцяли працювати дистанційно, але на практиці цього не сталося.

Однак цей тренд, спричинений війною, безгрошів’ям, дав нові можливості для християнського середовища, що парадоксально. Після того, як частина команд звільнилася, з’явилися «вільні» фахівці, готові працювати, відкрилися ніші, які можна було заповнити. У 2022–2023 роках я пропонував багатьом людям цим скористатися — перейти від внутрішньоцерковних майданчиків до ширших, спільних. Тоді було легко й швидко вийти на новий рівень інформування та служіння. Чи хтось реально використав ці можливості — побачимо за підсумками року.

Якщо характеризувати прикладну частину роботи наших християнських медіа — і євангельських, і православних — то загальна картина така: ми працюємо переважно «про себе і для своїх». І це не докір. Так і має бути, бо церковні ЗМІ виконують конкретне завдання — донести важливу інформацію від керівництва церкви до її людей: інформувати, навчати, підтримувати. І в цьому наші редакції загалом справляються.

— Що потрібно вдосконалити?
— Найперше — якість журналістики повинна зростати.

Юлія Мостова часто говорить, що в Україні немає журналістики. Але це не зовсім так. Так, можливо, бракує постатей рівня Мостової, але вже з’являється нове покоління — Соня Кошкіна та багато молодих журналістів віком 30–40 років, які набирають ваги, розвиваються, формують професійність.

У християнському сегменті також зростає молодь, яка хоче і може робити добру роботу. Їм потрібна підтримка, натхнення, можливість професійної комунікації, освіти, розвитку. Якщо це забезпечити — матимемо гарний плід.

Якщо звернути увагу на редакторів «газетної доби», то вони, за інерцією, працюють за газетними лекалами минулих часів: погодження, довгі цикли редагування, зважування кожної дрібниці. А реальність інша: сьогодні кожен, хто має мобільний телефон, — одночасно журналіст і одночасно редактор (у сенсі, що нічого не редагує). Людина щось побачила, зафільмувала, опублікувала. І якщо це щось «смажене» — то вже за хвилину розлетілося по соцмережах далеко й широко.

Тому тепер оперативність подання інформації виходить на перший план.

— Що може зробити християнські ЗМІ більш конкуретноспроможними?
— ЗМІ у всьому світі — це дуже дороге задоволення, дуже дорогий інструмент.

Ключова річ у сучасному медіасвіті — знайти справді якісних фахівців, а це завжди дорого. Особливо, якщо йдеться про професіоналів, які вже на третьому, четвертому чи п’ятому курсах університетів встигли спробувати себе у реальних редакціях, виконати фриланс-завдання й зрозуміти власну ціну на ринку ЗМІ.

Навіть великі й потужні християнські медіа, які працюють роками або й десятиліттями та мають підтримку закордонних центрів, часто не можуть дозволити собі таких спеціалістів через обмежені фінансові можливості. Це одна з ключових проблем, хоч і не єдина.

Ми можемо мотивувати, кликати, давати обіцянки, закликати до християнського чи конфесійного патріотизму, але журналісти — це люди з реальними потребами: їм треба платити рахунки, підтримувати сім’ю та забезпечувати щоденне життя. А будь-який якісний медійний продукт вимагає багато часу — дуже багато часу.

Друга проблема — нам потрібно значно більше молодих людей направляти на суспільно важливі спеціальності, зокрема на журналістику. Нам потрібні юнаки й дівчата, які вступають, вчаться і вже під час навчання отримують підтримку від нашої спільноти, щоб вони повернулися до нас, зростали в професії, долучалися до медіаслужіння й створювали продукт, який матиме цінність у перспективі.

— Чому до певного періоду мало уваги приділялося розвитку ЗМІ в УЦХВЄ?
— Важко сказати однозначно, але, наприклад, на засіданнях комітету УЦХВЄ завжди був присутній головний редактор журналу «Благовісник» Юрій Вавринюк. Тобто, крім керівників департаментів, був присутній медійник, і його голос мав прямий доступ до старших служителів.

Скрізь, де були газети, радіопрограми, а в деяких регіонах навіть телепрограми, — усі вони фінансувалися та підтримувалися обласними об’єднаннями. Тепер, із нашої теперішньої ретроспективи, здається, що того було мало. Але на той час це виглядало цілком нормальним і достатнім. Звичайно, більші зусилля й ресурси тоді, очевидно, спрямовувалися на інші, більш важливі чи навіть невідкладні завдання.

Коли ж постало питання об’єднати медійні зусилля та створити спільну мережу, бо не в кожному обласному об’єднанні церков були люди, відповідальні за медіа, — то перші реальні спроби задля цього розпочалися перед війною, під час карантину. А вже під час війни стало абсолютно очевидно, що Церква робить неймовірно велику роботу, про яку мало хто знає. Люди часто не бачать нашої праці. А знані та шановані в країні люди, як єпископ Володимир Бричка, про яких загальнонаціональні ЗМІ не раз робили матеріали, скромно титруються як «волонтери». Тобто світські медіа й досі зберігають радянські упередження: Церкву в медіапростір не пускати, а якщо й згадувати — то без чіткої ідентифікації.

Але Христос сказав: «Хай бачать люди ваші добрі діла». Аби люди бачили, треба розвивати власні засоби масової інформації, які формуватимуть добру репутацію Церкви. Має бути видно працю церковних служителів, дияконських команд, евакуаційних груп, душпастирських працівників — щоб суспільство розуміло: це робота Церкви, а не якихось знеособлених «волонтерів».

Тому в нинішніх умовах відповідальність за розвиток церковних медіа — як на місцевому, так і на національному рівнях — тільки зростає. І це завдання стає одним із найважливіших для всіх нас.

— Чи можна сказати, що період карантину й повномасштабної війни став поштовхом для розвитку медіаслужіння в церквах?
— Напевно, що так. Бачите, карантин навчив нас користуватися Zoom та іншими медійними платформами. Ми побачили, що це працює не лише для внутрішньої роботи, а й чудово підходить для зовнішньої комунікації.

А війна, без сумніву, підштовхнула нас до ще одного важливого кроку — стали свідчити. Адже те, що ми чули десь колись, не давало правдивого розуміння ситуації. Усе змінилося тоді, коли обласні об’єднання церков стали щотижня записувати невеличкі відеоролики про те, що в них відбувається. І друге — стали їх публікувати. Завдяки цьому ми могли побачити обласного пресвітера або когось із пасторів, які зверталися до нас: «Ось ми тут. Ось що відбувається в нашому регіоні» і давали нам, як кажуть, інформацію з перших рук. І всі думали: «Овва! Це ж так просто! Але водночас так якісно, так ефективно допомагає зрозуміти справжню ситуацію в тих чи інших місцях». Отож, до праці!

Розмовляв Василь Мартинюк

Журнал "Благовісник"