Роман Комаринець:
«Мрію, щоб у світі було більше справжніх чоловіків,
і хочу бути до цього причетним»

Роман Комаринець відомий у християнських колах як активний табірний працівник, візіонер служіння чоловікам, місіонер, інструктор із тактичної медицини, капелан. До вашої уваги розмова, яка надихає та збагачує ідеями для праці над собою в контексті власного покликання.

— Романе, хочу говорити з тобою про різні сфери твого служіння та життя. Але для початку розкажи, яким був твій шлях до усвідомленої віри в Бога.
— Моя бабуся була віруючою, а мама навернулася до Бога 1992-го, коли мені було 2 роки. Вона потайки від батька прийняла хрещення й стала брати мене з сестрами до церкви в Дубно. В недільній школі я був «солодким хлопчиком», писав самостійні роботи на 100 балів. Але поза церквою вирувало зовсім інше життя. Я навчався в математичному класі, мав хороші оцінки. І хоча однокласники мене дражнили «штундочкою», єдине, чим від них відрізнявся — я не пив і не курив. Були особливі моменти, наприклад, покаяння в таборі, коли думав: «Усе, треба змінювати своє життя!» Але надовго мене не вистачало.

У 19 років прийняв хрещення, батько приймав разом зі мною. Став брати участь у молодіжному служінні. Коли закінчив Комп’ютерну академію «ШАГ», то вирішив ще вступити в Рівненську духовну семінарію. Можна сказати, що навчання в семінарії стало для мене переломним моментом. Я зрозумів, що християнство — це щось більше, ніж просто ходити до церкви, виконувати обряди, це про глибокі стосунки з Богом. Навчання додало мені змісту в житті, у служінні побільшало мотивації, і загалом християнство стало набагато цікавішим. Це усвідомлення відбулося, коли мені був 21 рік.

— Виходить, що духовна освіта суттєво на тебе вплинула. Чи радив би ти кожному молодому християнину здобути богословську освіту?
— Так. Будь-які рішення та дії починаються з усвідомлення. А усвідомлення приходить від систематичного навчання. Звичайно, можна сказати: «Я ходжу на зібрання, слухаю проповіді». Але кожен проповідник говорить те, що в нього на серці. Мало де є розроблена стратегія тематичних навчальних проповідей. У городництві ми знаємо, коли яку культуру потрібно садити, а в християнстві часто працюємо хаотично, а потім дивуємося: чомусь не родить. Освіта дає порядок, системність — і, як наслідок, більше плоду.

— Яким було твоє перше служіння, і в який момент ти відчув покликання до служіння?
— Ще в дитинстві допомагав мамі прибирати в церкві, моїм завданням було помити балкон. Коли перейшов із недільної школи до молоді, став приходити перед співанками й розкладати пісенники. Розробив цілу систему, як вони повинні лежати, придбав сумки для їх транспортування в поїздках. Коли запитували: «Яке твоє служіння?», казав: «Ношу пісенники». Усі сміялися… Але твоє служіння не залежить від того, чи інші люди визнають його. Воно визначається тільки твоїм власним ставленням до справи.

У років 16, коли мене запитували: «Про що ти мрієш?», я казав: «Мрію, щоб у світі було більше справжніх чоловіків, і хочу бути до цього причетним». Мені не вистачало в церкві хорошого чоловічого прикладу. Не на всіх чоловіків я хотів бути схожим. І якось так складалося, що часто організовував різний «двіж» для хлопців — то збирав на футбол-волейбол, то поїхати допомогти в будівництві дому молитви.

Після закінчення семінарії та отримання спеціальності «Учитель недільної школи» був момент, коли мені зателефонувала одна з дитячих працівниць і запропонувала поїхати в табір спорт-інструктором. Тоді я побачив, наскільки це неоране поле, і взяв на себе відповідальність, щоб розвивати цю справу. Це визначило напрямок мого служіння мінімум на 10 найближчих років.

— Чи згідний ти з думкою, що в сучасному світі варто мати кілька професій? Яка твоя професія?
— Щодо моєї професії, то в академії «ШАГ» я навчався за спеціальністю «Комп’ютерна графіка та дизайн». Пройшов усі предмети, але не здав дипломної, тобто здобув знання, але не отримав документа. Працювати в цьому напрямку не пішов, у Дубно з цим було складно. Але маю інструментарій, який завжди пригодиться. Сьогодні я можу сам зробити логотип церкви, запрошення, листівку, відеомонтаж.

Мої дід і батько були мулярами. Я вчився від них, і ще з шкільного віку мав можливість підробляти на будівництві. Особливо, коли розбив батькову машину — і потрібні були кошти на ремонт. Загалом, тут головне — мати руки з правильного місця. Навіть якщо чогось не знаєш — зайшов на YouTube, переглянув 10 роликів, зрозумів нюанси, узяв інструменти — і пішов робити. І тепер у служінні це дуже допомагає.

Думаю, чим більше знань і вмінь — тим краще. Я досить багато чого вмію, але не тому, що кращий за інших, а тому, що не боюся помилятися. Головне — розібратися в темі, прорахувати, що може піти не так, порадитися з людьми, які мають досвід. Мене дратує, коли служителі не вміють працювати руками. Я вважаю, що кожен чоловік повинен уміти. Адже він має забезпечувати сім’ю, а в житті часто все йде не за планом — особливо в Україні. У своїх синів я намагаюся закласти якомога більше корисних навичок.

Якось я їздив до Індії переймати навички наших партнерів, які практикують навчання через досвід. Вони проводять ігри для персоналу різних корпорацій і беруть за це гроші. Там мені відкрився інший бік повеління Ісуса Христа: «Ідіть і навчіть». Воно не так про проповіді, як просто про життя. Наприклад, у селі є хороший коваль. Багато батьків хотітимуть прилаштувати сина до нього помічником, щоб навчився ремесла. Та він перейматиме не лише ковальську справу, а й принципи життя вчителя. Якщо коваль християнин — учень ставатиме християнином. Це найкращий спосіб благовістя — бо найприродніший.

— Тобі довелося попрацювати в багатьох різних напрямках і багато займатися самоосвітою. Дуже цікаво, якого досвіду ти надбав. Почнімо із твоєї участі в табірному служінні.
— Я став їздити на місцеві церковні табори десь із 18 років. Також допомагав на Черкащині. Моя роль — спорт-інструктор, тож старався постійно вдосконалюватися суто в цьому напрямку й не розпорошуватися на інше. Вивчав усе, що пов’язано з іграми, спортом, походами… За кілька років став спеціалістом у цій сфері, здобув певний авторитет. Мене стали запрошувати в різні табори по Україні. Згодом став штатним спорт-інструктором у команді «Гірської зупинки» — комерційному проєкті, який організували християни. Це дуже посприяло моєму розвитку, бо я не був обмежений у ресурсах. Казав керівнику: «Якщо перестану розвиватися, то піду». І він багато вкладав у мене. Я навчився створювати мотузкові парки та екстрим-атракціони. Зрештою сам став проводити навчання й реалізовувати проєкти, їздив у Грузію, Узбекистан. Після одруження й переїзду в Старокостянтинів свідомо обмежив свою активність у табірному служінні.

— Сьогодні багато говорять про роль спорту та гри у вихованні й навчанні. Та все ще знайдуться служителі, які категорично проти таких форматів.
— Часто люди просто не усвідомлюють, чому вони проти, і дивляться на спорт як на марне проведення часу. Але через гру дитина пізнає світ та розвивається. Гра — це момент навчання. І для дорослих теж. Мені здається, ті дорослі, які зупинилися в розвитку, зляться на тих, хто грає в ігри, бо заздрять їм. У мене є досвід проведення ігор для поліцейських, військових, пасторів та єпископів. Під час гри можна дуже багато дізнатися про людину: вірний у малому — у великому вірний. Коли ми працюємо над якимись серйозними справами, то стараємося коригувати власні недоліки. А гра здається чимось незначним — і ми демонструємо свій справжній рівень відповідальності. Наприклад, якщо служитель «махлює» під час гри, то прийде час — і він буде порушувати правила у власному служінні.

— Розкажи про свій досвід як проповідника.
— Пам’ятаю, коли був на церковній «замітці», дуже переживав, що не можу проповідувати й розвиватися в цьому служінні. Але саме в той період пройшов навчання з тактичної медицини — і мені запропонували стати інструктором у громадській організації «Рівне-ТАКМЕД». Там я з ранку до вечора викладав тактичну медицину, і в ораторській практиці нестачі не було. Це був 2015 рік, третя хвиля мобілізації в АТО.

На теперішній час у нас невелика церква, зібрання проходять переважно у формі спілкування, вивчення Біблії. Говорити проповіді в моєму пасторському служінні доводиться нечасто. Але я цьому навіть радий. Адже чим більше говориш, тим важче стежити, щоб слова відповідали ділам. Краще менше говорити — більше робити. Ісус Христос здебільшого інтегрував навчання у звичайні розмови про життя. Це дуже хороше вміння, намагаюся ним користуватися. Власне, вважаю, що це і є моя основна праця як служителя.

— Ти згадав про церковне зауваження. Наскільки я знаю, це було не через якісь гріхи. Конфлікт полягав в іншому уявленні служителів про дитяче служіння. Як на тебе вплинув цей період?
— У різні періоди я по-різному ставився до цього. Був час, коли вважав, що це абсолютно неприпустимо — дисциплінувати просто за інші погляди. Це було нелегко пережити. І досі думаю, що це не нормально. Але все ж таки зрозумів, що для мене особисто це був корисний досвід. Тому що одна з базових навичок служителя — уміти просити пробачення, коли ти невинен. Можна без кінця доводити власну правоту, а можна зберегти стосунки. І зауваження — один із найменш травматичних способів, щоб цього навчитися.

— Ще одна сторінка твого життя — служіння у виховній колонії. Що ти пам’ятаєш про той період?
— Напевно, це можна назвати частиною того самого покликання до служіння чоловікам, яке є в моєму серці. Кілька разів на рік ми їздили в ковельську колонію для неповнолітніх, коли в них були канікули. Я збирав чоловіків, ми проводили кілька днів із ув’язненими — грали в регбі, спілкувалися про біблійні принципи. Більшість із хлопців росли без батька. Дехто навіть не знав, як його по батькові, і називався по дідові. Цей час дуже вплинув на моє зростання. Інструментарій той самий — в таборах, в колонії, в роботі з поліцейськими, військовими. Ті самі ігри, розмови, тільки різні висновки для кожної категорії.

— Власне, про служіння чоловікам. Я знаю, що ти брав участь у таких проєктах, як «Четвертий мушкетер», «Серце лева». Розкажи, яка їхня концепція.
— Є такий парадокс: майже все служіння в церкві — чоловіче, але чоловіків у церкві мало. Бо приміщення церкви — непривабливе для чоловіків середовище. Приходить у церкву, скажімо, автомеханік. Що він бачить? Сидять люди, співають, читають Біблію. Йому треба зайняти якесь місце. Говорити він не вміє, співати теж. Ким йому ще бути? Церква далеко не завжди пропонує чоловікові розвиток — у професії, стосунках, батьківстві. Щоб він міг сказати: «Я познайомився із крутими чоловіками, із яких хочеться брати приклад, які проводять разом час, діляться досвідом, допомагають один одному».

Я багато думав про те, як допомогти чоловікам зростати й формуватися. Це важко втілити в контексті дому молитви. Бог часто говорив із чоловіками в горах, на війні. Тому я прийшов до думки, що найкращий варіант — вивезти чоловіка на дику природу, де потрібно долати певні випробування, під час яких можна спілкуватися, навчатися, слухати Бога. Це і є Євангелія на чоловічій мові. Наприклад, якось у поході ми порушували питання, що значить «бути священником у своєму домі». Виявляється, є певні кліше, якими ми говоримо в церкві, але майже ніхто толком не розуміє, як їх втілювати.

Коли в Україні вперше організували похід «Четвертий мушкетер», ми пішли разом із батьком. Було дуже складно, але це зцілило наші стосунки. У Біблії часто читаємо, що чоловіки, які шукали Бога, йшли в гори. Мета таких виїздів — вирватися зі щоденної рутини, перевірити свій характер та відновити спілкування з Богом. Основні цінності — віра, братерство, справедливість і пригоди. Я приєднався до команди «Четвертого мушкетера», тому що побачив, як це реально змінює чоловіків. У нас є традиція — у кінці походу учасники діляться рішеннями, які прийняли під час подорожі. І завжди в кожного є що сказати. Під час війни ми призупинили це служіння. Хто хоче викликів і пригод, може поїхати на фронт.

— Ти маєш YouTube-канал «Тирса» та активно знімаєш короткі розповіді про своє життя для соцмереж. Яка мета цих відеозаписів?
— Щодо YouTube-каналу, ідея була в тому, щоб записати низку випусків з чоловіками, із яких я особисто беру приклад. Із точки зору саморозвитку — завжди є людина, яка пережила те, що ти проходиш зараз, тож мудро — запитати в неї поради. І мені хотілося не просто записати розмову, а показати, де живе цей пастор, у якому секонд-хенді він купує собі джинси. І лишити цей зліпок історії перш за все для своїх синів. «Тирса» — це те, що сиплеться, коли ти працюєш над собою, формуючи особистість, яка подобається Богу. Зупинилося це тому, що я робив усе сам і не вистачало часу. Кожна передача займала десь чотири робочі дні. Вирішив, що можна буде відновити, якщо знайдеться людина, яка візьме на себе технічну частину.

Сторіз — це епізоди мого служительського життя. Часто — це своєрідні притчі для тих, кому я служу й кому це цікаво. Щоденно їх переглядають до 1500 осіб. Думаю, це набагато більший вплив, ніж недільна проповідь. Для мене важливо — не показувати себе кращим, ніж я є. Зокрема, у цьому допомагає гумор.

— Яким був твій шлях у місіонерстві?
— Коли я одружився, то переїхав у с. Користь Рівненської області, де Маргарита 9 років прослужила місіонеркою. Прожили там рік, перед народженням дитини переїхали в м. Корець. А ще через півтора року директор місії «Добрий самарянин», із якою ми співпрацюємо, запропонував служіння в м. Старокостянтинів Хмельницької області. Там уже був дім молитви, але місіонери виїхали в США. Це була не єдина пропозиція, тому ми молилися, щоб зрозуміти Божу волю. Остаточно справу вирішив жереб: ми підкинули монету — і випало їхати у Старокостянтинів. Тож уже четвертий рік служимо тут.

У церкву приходило кілька людей. У мене такий принцип: якщо не хочеш розвиватися, зростати — то нам не по дорозі. Тому більшість відсіялися. Одна сім’я виїхала за кордон, коли почалася війна. Ми цінуємо стосунки, зараз вони регулярно підтримують нашу церкву. На недільне зібрання приходить небагато людей, але маємо багато друзів у місті. Коли народився наш третій син, і була молитва за нього, то зібралася майже повна зала. Тепер я також відповідаю за чоловіче й капеланське служіння в Хмельницькій області. Завдяки фінансовій підтримці місії маю можливість поєднувати ці всі служіння.

— Також ти викладаєш тактичну медицину та служиш капеланом. Їздив на фронт і брав участь у бойових діях як медик. Як на тебе вплинула війна й служіння військовим?
— Війна — поняття, яке ми, християни, забули. Ми говоримо про духовну війну, але насправді дуже мало розглядаємо себе як воїнів. Пацифізм глибоко укорінився в наших церквах. Таке латентне християнство мені несмачне. Коли я дивлюся на воїнів — вони не говорять стільки, як ми, але роблять набагато більше, ніж повинні. Не знаючи Біблії, часто чинять згідно з Божими принципами. Я навчаюся в них служити. Війна виявляє справжність. Церква часто демонструє «штабну культуру»: трава пофарбована, оркестр грає, усе «згідно-відповідно». Але, коли починається реальний «махач», не всі готові лізти в багнюку. Хіба що зробити вилазку — і назад у теплий «штаб» пити каву. Війна змусила мене переосмислити християнство.

Коли я повернувся після досвіду бойових дій, багато речей, які раніше цінував, стали неважливими. І навпаки — стало надзвичайно важливо побігати із сином босоніж по теплому асфальті. Війна навчила жити сьогодні й зараз. Хочеш щось сказати — кажи. Хочеш зробити — роби. Не чекай ідеальних обставин.

— Як організувати служіння, тим більше, коли їх так багато, щоб не страждала сім’я?
— Я не знаю. Для мене благословення, що ми всі спимо в кімнаті 2,5 м на 4 м. І, напевно, неможливо бути поганим батьком, коли ти постійно поруч. Вечорами разом читаємо Біблію, молимося. Але це не можна зарахувати повністю до моїх заслуг. Обставини, у яких ми живемо тепер, непрості, але вони сприяють. Також є певні важливі принципи й правила. Якщо телефонує дружина, діти — де б я не був, треба відповісти. Вільний графік дозволяє ловити моменти, щоб приділяти час сім’ї.

Заняття з тактичної медицини — транспортування пораненого

— Твоя дружина — також місіонерка з великим досвідом дитячого служіння, проведення таборів, соціальних проєктів. Розкажи про неї.
— Я б сказав, що від Рити залежить 90% мого успіху. Навіть не через те, що вона робить, а те, якою вона є. Наші цінності дуже схожі. На етапі одруження ми їх проговорили, і я зрозумів: якщо візьму її заміж, то буду служителем. Вона мене буде «загострювати» — «як залізо гострить залізо». Коли їду на фронт, вона не хоче відпускати, але розуміє, що любить мене саме за це — за пошук Божої волі. І я її за це люблю.

— У тебе троє синів, один із них — усиновлений. Що в тобі змінило народження дітей і усиновлення?
— Мирон розблокував у мені функцію батьківства. Перед його народженням я пішов сам у гори на три дні, пройшов 100 км із Біблією та книгою «Дорога дикого серця». Я розумів, що стаю батьком, але не можу бути ідеальним. Я усвідомив ті речі, які не отримав від власного батька, — і одержав зцілення. Тепер я знаю, що можу доповнити цю незавершену картину батьківства через стосунки з Богом.

Любомир, третій син, поглибив моє розуміння. Це новий погляд на життя — раніше я дивився як син, а тепер дивлюся як батько. «Отче наш» зазвучало для мене по-новому. Наприклад, я зрозумів, що Бог ставиться до певних наших помилок не як до якоїсь трагедії, а як до нормального розвитку — коли дитина цікавиться, досліджує. І це природний процес, який потрібно пройти разом зі своїми дітьми.

Щодо усиновлення, можу сказати, що це найбільший мій виклик сьогодні. Артур чомусь відкриває в мені саме ті речі, яких не повинно бути. Ми були відкриті до усиновлення, але все сталося не так, як уявляли. Хлопець із трьох років був під опікою Ритиної мами й вітчима. Сталося так, що 2021 року вони один за одним померли. Дитину забрали в інтернат. А коли розпочалася повномасштабна війна, дзвонять: «Приїжджайте, бо всіх дітей розібрали, ми не знаємо, що з ним робити!» Ми взяли хлопця, як думали, тимчасово. Якщо для дружини він майже рідний, то я був категорично проти усиновлення. У нього затримка в розвитку, різні хвороби, а в нас дуже скромні умови… Але потім зрозумів: як я можу відкинути того, хто цінний для моєї дружини? Пройшли навчання, оформили документи — і Артур лишився з нами.

— Яке служіння для тебе основне зараз, і в якому напрямку найбільше розвиваєшся?
— Чоловіче служіння. Адже праця з військовими — це про чоловіків, праця з поліцейськими — про чоловіків, і в церкві я багато думаю, як досягнути чоловіків. Зокрема, у Шепетівці ми відкрили майстерню, щоб навчати хлопців працювати з деревом.

— Який підхід до служіння тобі ближчий — науковий чи творчий?
— Академічна лінія в моєму житті теж присутня, я усвідомлюю її цінність. Хоча не можу похвалитися постійністю. Коли людина має таланти, вона часто нехтує постійністю, і це найбільша її проблема. Тому я більше використовую творчі підходи. Але при цьому намагаюся постійно навчатися, щоб не відірватися від реальності, щоб перевіряти, чи не суперечать якісь мої ідеї досвіду авторитетних служителів.

— Хто з людей був для тебе сильним прикладом для наслідування?
— Євген Волоснов, директор «Гірської зупинки». Багато рівненських баптистських пасторів віком до 40 років. Серед п’ятдесятників я майже не знав служителів такого віку, щоб спілкуватися з ними на рівних. Можу назвати Олександра Третяка, Сергія Вінковського, Ростислава Мураха. Дуже шкода, що в нашому братерстві фактично немає інституту наставництва. Планую провести в Хмельницькій області зустріч для братів 60+ і говорити з ними на цю тему. Щоб омолоджувати склад служителів, потрібно, щоб старші ставали менторами для молодших, але це не популярно. Служителі часто бояться передавати пасторське служіння, хоча вже не можуть бути настільки ефективними, як у молодості. І церква від цього втрачає.

— Кажуть, якщо людина не розвивається — то деградує, якщо не котити камінь угору — він буде відкочуватися назад. Ти згідний із цим?
— Не зовсім. Можна підкласти інший камінь — і нікуди він не скотиться. Тобто можна залишатися на тому самому рівні. Проблема в іншому — якщо я зупинюся, то інші дуже швидко мене переженуть. І відносно їхнього рівня я вже відставатиму. Апостол Павло каже Тимофію: «Я змагався добрим змагом». Змагання — це коли є з ким. Можна змагатися з іншими, із самим собою, із часом. Мають бути певні показники, щоб оцінити власну працю. Часто місіонера запитують: «Скільки людей навернулися?» Але це не ті показники, якими я вимірюю своє служіння. Тому що я не жнець, а сіяч. Я можу сказати, скільки я посіяв.

— Порадь книги, які вплинули на твоє формування.
— У період, коли я був на «замітці», — це книга «Про трьох царів» Джина Едвардса. Книги «Дике серце» та «Дорога дикого серця» Джона Елдреджа — про ідентичність і розвиток чоловіка. «Вогняні брами» Стівена Прессфілда — це друга книга після Біблії, яка сформувала моє уявлення про війну й церкву як воюючу інституцію. Це просто база.

Розмовляв Дмитро Довбуш

Благовісник, 4,2024