Олександр Довиденко:
«Величезні ресурси молодості потрібно спрямувати на розвиток»

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з ректором Київського біблійного інституту Олександром Довиденком. Розмова стосується теми журналу — а саме розвитку та саморозвитку.

— Насамперед, Олександре Віталійовичу, розкажіть про себе, про свою родину, про свою освіту?
— Я народився в 1985 році у віруючій родині. Мої батьки були віруючими з дитинства. А вже їхні батьки, а мої дідусі та бабусі, прийшли до Господа в 1950-ті роки. Народився я в Брянській області Росії, у містечку Сураж, що на кордоні з Україною. Коли я приїжджав до дідуся з бабусею в село, то чув, що вони говорили якимось, як казали, сільським говором. Потім я з’ясував, що це українська мова, а територія Суражу й прилеглих сіл раніше належали до Стародубщини — а це український полк у часи Гетьманщини. І я люблю на цьому наголошувати.

Ми переїхали в Україну в 1995 році, тож я закінчував уже українську школу. Потім вступив у Київський біблійний інститут. Спочатку вчився два роки стаціонарно, потім було півтора року заочного навчання — і отримав диплом бакалавра богослов’я та пасторського служіння. А потім вступив в Острозьку академію на філософський факультет, кафедра релігієзнавства. Після цього вступив у Євангельську теологічну семінарію, що на Голосіївці в Києві. Там отримав диплом магістра. Поки що зупинився на рівні магістра богослов’я та релігієзнавства. Хоч моя академічна освіта й призупинилася, але саморозвиток, самоосвіта завжди присутні в моєму житті. Хочу сказати, що здобування освіти та саморозвиток взаємопов’язані.

У 2005 році одружився. Моя дружина Леся також навчалася в Київському біблійному інституті. Ми там і познайомилися. Вона сама родом із Житомирщини. Два роки навчалася в КБІ, а потім долучилася до місіонерської праці на Чернігівщині, у місті Носівка. Я туди часто їздив допомагати місіонерам.

— Що вас спонукало до праці в християнській освіті?
— У 2005 році я закінчив училище за спеціальністю зварювальника, і переді мною постав вибір — чи йти на завод за цим фахом чи працювати в християнській освіті. У той самий рік я вступив у Острозьку академію — і зупинився на християнській освіті. Із 2005 року і до сьогодні я працюю в Київському біблійному інституті — спочатку був відповідальним за практику, за заочну частину, був викладачем. А з 2019 року — ректор цього навчального закладу. Але оскільки в інституті зарплати невеликі, то ми з дружиною працюємо додатково в німецькій компанії «LR Health & Beauty». А це торгівля, яка дозволяє нам задовільнити сімейні потреби.

— Як ви визначите поняття «розвиток», «саморозвиток»?
— Якщо дати визначення поняттю «розвиток» у загальному плані — то це певний рух уперед, досягнення певних результатів. Із погляду логічного мислення — то це рух від менш важливого до більш важливого, від простішого до складнішого, від гіршого до кращого, від меншого до більшого. Це коли людина щось набуває, а не втрачає. А якщо давати визначення більш конкретне, то саморозвиток — це усвідомлення на певному життєвому етапі своєї мети та постановка самому собі завдань для досягнення цієї мети, а далі рух у цьому напрямку, який супроводжується здобуванням певних знань та певного досвіду, навичок, щоб мети досягнути. Я думаю, що розвиток починається із середини нас, із усвідомлення того, що нам потрібно, та практичних кроків для досягнення того, що потребуємо. Мета мотивує нас до дій, а вже наші дії можуть відкоригувати нашу мету або конкретизувати наші завдання. Практика часто показує, як краще рухатися до того, що ми хочемо досягнути. Тож, на моє розуміння, саморозвиток — це усвідомлення своєї мети та рух до її досягнення.

— Що вас спонукало розвиватися фізично, інтелектуально та духовно?
— Якщо дати коротку відповідь — Церква та її місіонерське спрямування. Я не раз розмірковував про свій життєвий шлях. 1998 року я навернувся, тоді закінчував восьмий клас. Коли пережив духовне відродження, то моє життя стало обертатися всередині церкви, відповідно в ній формувалися мої цілі та завдання. Я вчився в школі добре й закінчив її також дуже добре. І причиною цього стала саме моя місіонерська спрямованість. Я знав: якщо я буду добре вчитися — то це буде добрим свідченням. У церкві в нас був струнний оркестр, і я навчився грати на бандурі та гітарі. Цьому посприяли постійні репетиції, виступи, поїздки, які ми робили разом із церквою. Ми могли всім струнним оркестром чи з трьома бандурами поїхати на євангелізацію. Тож хоч я і не професіонал у музичній сфері, але навчився грати.

А вступив у Київський біблійний інститут, бо бажав глибше знати Слово Боже. Я з 14 років став проповідувати на молодіжних, на підліткових зустрічах, а потім і в церкві. Звісно, що відчув у собі брак знань, розуміння. Мені робили зауваження, виправляли. Це стало моєю мотивацією піти в біблійний інститут, щоби краще знати Слово Боже. Тому я й кажу, що основним мотиватором мого інтелектуального й духовного розвитку стала церква та її місіонерська спрямованість.

— А що спонукало йти навчатися в Острозьку академію й здобути світську освіту?
— Усе почалося з елементарного бажання отримати вищу освіту. Я тоді ще не працював у Київському біблійному інституті. Просто заїхав туди по довідку. Мене зустрів Петро Васильович Федорчук — це наш попередній декан, тепер уже покійний. Він запитав, як я живу, що планую. Я сказав, що пішов навчатися в училище на зварювальника. А він став розповідати, що відкриваються можливості для навчання в Острозькій академії. Це був початок 2000-х років, і в Острозькій академії з’явилася кафедра релігієзнавства. Туди вступив і сам Петро Васильович, і частина наших працівників. Тож він і мене переконував там навчатися. Я вже не пам’ятаю, які він використовував аргументи, але вони збіглися з моїм бажанням отримати вищу освіту. Я розповів удома батькам. Вони мене підтримали і морально, і з оплатою за навчання. А коли я закінчив перший курс і пішов працювати в КБІ та долучився до викладацької роботи (зокрема викладав і релігієзнавство), то ще більше переконався в правильності свого вибору. Тобто всі пазли склалися.

— Інколи складається враження, що самі обставини змушують нас розвиватися й досягати чогось більшого.
— Сам Бог скеровує нас певним чином, ставлячи перед нами завдання. Коли ми молоді, то ми хочемо щось досягнути, десь навчатися. А саме навчання — це і є розвиток. Ми здобуваємо освіту й розвиваємося.

— Коли ви стали викладачем, то побачили гостру потребу бути повністю обізнаним у своєму предметі. Це вас і спонукало до навчання, до самоосвіти, шукати нові книжки, цікавитися проповідниками?
— Як я вже казав, усе почалося з церкви, із початків проповідництва. Ти проповідуєш, а потім ставиш собі запитання: «А чи справді все так, як я говорив?» Оце мотивує дізнаватися більше. А коли я приступив до викладацької роботи, то побачив, що викладач повинен постійно перебувати в динаміці. Спортсмен постійно тримає в тонусі своє тіло, а викладач повинен тримати в тонусі свій розум, щоб поповнювати свої знання. Сама робота спонукує нас розвиватися.

— А що скажете про фізичний саморозвиток?
— У фізичному саморозвитку є свої крайнощі. Я виховувався в такому середовищі, у якому будь-які спортивні змагання, участь у якихось спортивних заходах трактувалися як розваги. Навіть цитували синодальний текст Біблії, щоб християни «благочинно и непрестанно служили Господу без развлечения» (1Кор.7:35). Тому у своєму житті ніколи не ставив за мету щось досягнути в спортивній кар’єрі. Але пізніше дещо переоцінив. Коли став їздити на місію, то хорошим засобом спілкування з місцевою молоддю став футбол. Ми грали з ними в цю гру, я постійно стояв на воротах. А після гри пили всі разом чай і мали час для спілкування. Добре, що в школі я постійно грав у футбол, волейбол і баскетбол. Нам не було заборонено грати, хоч і говорили, що це не обов’язково.

Усе залежить від мети, яку ми ставимо: чи хочемо донести істину Божу, чи хочемо самоствердитися, виявити свою пиху. У крайнощі впадати не варто. Але коли ми не вкладаємо в своє здоров’я, то рано чи пізно воно від нас піде. Звичайно, у молодості про це можна не думати, але з роками починаються проблеми — то спина не так стоїть, то ще щось. Тому, які б не були духовні цілі, інтелектуальні, професійні — вони всі поділяться на хворобу й перестануть бути актуальними, відійдуть на задній план. Потрібно буде їздити по лікарях на лікування, на якісь операції.

Ми в сім’ї раніше про це не задумувалися, але вже десь із 30-річного віку стали приділяти увагу активному способу життя. Бо в нас переважно сидяча робота — то підготовка до лекції, написання статті ще щось робимо за комп’ютером. Тож ми з дружиною стали робити пробіжки. І велику увагу приділяємо харчуванню та зміцненню імунітету різними природними засобами. Але «що занадто — то не здраво», треба тримати баланс.

— Які виділите пріоритетні напрямки розвитку?
— Звичайно, не гріх розвиватися всебічно, прагнути до гармонійного розвитку. Але є одна проблема — проблема часу й коштів. Можна досліджувати мікроорганізми в пустелі чи на південному полюсі, але їсти тобі та твоїй сім’ї треба вже сьогодні. Практика показує, що добре, якщо людина розвинулася, стала професіоналом у кількох сферах діяльності. Перша сфера — це професійна діяльність, завдяки якій можна годувати свою сім’ю. У ній треба обов’язково розвиватися — чи це своя справа, бізнес, чи будь-яка робота: електрик, сантехнік, стоматолог. Наприклад, заходиш до стоматолога — а в нього всі стіни обклеєні сертифікатами, дипломами й грамотами. І ти розумієш, що ця людина — професіонал, ти до неї підеш і будеш платити, скільки вона скаже. Нам, людям віруючим, важлива друга сфера — сфера служіння, особливо, якщо ти хочеш бути активним, успішним служителем. Але якщо виконуєш пасторське служіння, то тобі треба розвиватися в консультуванні, менеджменті, управлінні, стратегічному плануванні. А ще це передбачає розвиток уміння будувати стосунки з людьми, управляти фінансами, ораторське мистецтво і ще багато чого. Усе залежить від служіння. Якщо людина має музикальне служіння, то вона буде розвивати свої навички в музиці. Тож мають бути два-три пріоритетні напрямки, у які ми вкладаємо більше часу. Але чим менше таких напрямків, тим ефективніша людина в служінні й може досягнути успіху. У нас, на жаль, так стається, що ми хочемо бути професіоналами у всіх сферах — і, як наслідок, розпилюємося й знаємо все поверхово. Практика життя показує, що бажано не розпилятися на всі напрямки А зосереджуватися на своїх пріоритетах.

— Хто з людей був мотиватором вашого розвитку в різних сферах?
— На старті життя важко уявити собі саморозвиток без менторства близьких людей, які можуть спрямувати, дати пораду, а потім і підтримати морально й матеріально. Щодо себе, то я назву насамперед свого батька. Він уже з Господом. Але коли мене питають, хто такий справжній чоловік, яким він має бути, хто такий справжній служитель, який він повинен мати характер, ставлення до людей, — то в мене відразу з’являється образ батька. Йому вдалося дати хороший приклад для мене. Щодо впливу на мене, то за 20 років сімейного життя найбільше вплинула дружина. Це стосується мого характеру, певного особистісного вдосконалення. Зрештою, ми один одного вдосконалюємо. А якщо не брати до уваги сімейного життя, то другою людиною після батька я назвав би декана нашого інституту — Аллу Василівну Нечипорук. Вона надихала мене розвиватися у викладацькій діяльності, доручала мені певні предмети, бо побачила в мені здібності, викладацький талант. Вона має дар розпізнати здібного викладача в молодому брату чи сестрі й запропонувати їм предмет для розробки. А коли ти розробляєш предмет — то, відповідно, відбувається потужний розвиток.

Я вже згадував Петра Васильовича Федорчука, який спрямував мене в Острозьку академію, що й визначило мою педагогічну діяльність. Коли я в 2009 році став пастором церкви, то її диякон Валентин Леонідович Голубенко, дуже цікава, всебічно розвинута, талановита людина, зробив на мене свій вплив. Він за віком мені як батько, а за ставленням як друг. Після смерті батька він по суті замінив мені батька. Ми разом служимо, і його мудрість, поради, жертовність і професіоналізм мені допомагають і мотивують мене розвиватися.

— Який вплив на розвиток християнської молоді мають біблійні навчальні заклади?
— Для мене вступ у Київській біблійний інститут став рушійною силою у саморозвитку. Це нові предмети, нові викладачі. Особливо мені подобалися біблійні дисципліни. Пригадую Послання до галатів, яке змінило моє ставлення до закону і благодаті, збалансувало ці істини в мені, навчило розрізняти абсолютне від неабсолютного, погляди від доктрин, принципи від методів, які змінюються.

Друге — це спілкування з викладачами, зі студентами. У групі були люди з різних церков. І з часом став розуміти, що є церкви, у яких не так, як у нас. Я йшов у КБІ з думкою, що найкраща, найправильніша та церква, до якої належу я. Усі інші якоюсь мірою наближені до істини, а ми вже в істині. І це породжувало якусь зверхність. Ми хоч і духовні були, але не помічали, що вважаємо себе вищими за когось. І ці різні люди посприяли збалансуванню моїх християнських поглядів. Побачивши багатьох несхожих людей, я зрозумів, наскільки великий Господь, Який усіх вміщає.

Вплинуло на мене й відвідування різних церков у Україні. До мене прийшло розуміння, що є речі відносні, а є речі постійні. Лекції, семінари, читання книжок, написання робіт, практичні заняття, місіонерська практика по всій Україні — це все стало потужним рушієм розвитку.

Будь-яке навчання допомагає зрозуміти одну просту річ, як і написано в Біблії: «Хто каже, що він щось знає, то він ще нічого не знає так, як воно має бути». Будь-яке навчання показує, що ти ще дуже мало знаєш і що тобі ще треба розвиватися, дає усвідомлення свого справжнього рівня. А, відповідно, якщо я розумію, що десь щось не знаю, — то мені треба розвиватися. Навчатися приходять ті, хто все знає, але через кілька курсів вони розуміють, що мало знають. А потім ще їм доходить, що вони нічого не знають так, як треба знати. Це той ключовий момент, який дає нам навчання, щоб ми стали на шлях розвитку. Людина приходить пихатою самодостатньою, мовляв: я все знаю, що ви мені ще розкажете. Це така людська гордість, яка, як правило, не дає розвиватися.

— Хто з біблійних персонажів є вашим улюбленим прикладом зростання?
— Якщо дивитися на розвиток як на рух від меншого до більшого, то ми можемо говорити зокрема про Давида, який із пастушка доріс до царя, про апостола Павла, який був гонителем — а став господнім апостолом, а потім пише до Тимофія: «…пильнуй читання, нагадування та науки» (1Тим.4:13). Відчувається велике бажання апостола, щоб Тимофій розвивався. Але я хочу акцентувати на найголовнішому біблійному персонажі — на Ісусі Христі.

Мені колись став відкриттям 52-й вірш 2-го розділу Євангелії від Луки, у якому йдеться про дитинство Ісуса: «А Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю у Бога й людей». У іншому перекладі, що «його любили Бог і люди». Я собі подумав: Син Божий, усемогутній Господь, Який прийшов на цю землю — вдягнувся в людське тіло і став на шлях розвитку. Оте слово «зростав» і вказує на те, що Він рухався в розвитку, поставив Себе в певний процес. Там навіть указано те, у чому Він зростав, і першою названа мудрість. Мабуть, це духовний складник та інтелектуальний. Він навчався, як і всі єврейські діти, читав Тору і в синагогу міг ходити, як і інші діти в Назареті, і таке інше. Він зростав «і віком», і тут ідеться про фізичний розвиток. Я люблю це говорити підліткам, усій молоді, що Ісус не сидів — Він зростав.

Якщо наш Господь пройшов цей шлях — то й ми також повинні. Написано, що Його любили люди — то тут, мабуть, ідеться про розвиток взаємин, про певний соціальний розвиток. Його любив і Бог — то тут, імовірно, мається на увазі певний розвиток взаємовідносини з Богом, пізнання Божої волі. Ось тому стосовно розвитку Ісус для мене найбільший приклад.

— Що ви побажаєте молоді?
— Для молоді в мене одне просте побажання — усвідомити, що хоч розвиватися ніколи не пізно, а от ресурси для розвитку з віком стають обмеженими. Поки людина молода — у неї є колосальний ресурс часу, пам’яті, здібностей, натхнення. Із часом ці ресурси витікають, як пісок у пісочному годиннику. Наприклад, пам’ять із віком погіршується. Щодо самого часу, то його забирає робота, сім’я, різні проблеми й турботи. Так само і зі всім іншим.

Почитайте книгу Екклезіяста — там написано, що з часом людина стає менш ініціативною, приходить до спокійного способу життя. Отож, величезні ресурси молодості потрібно спрямувати на те, щоб інтелектуально, духовно та фізично розвиватися. І до певного віку можна багато чого досягнути. Інакше прийде час, коли доведеться визнати: життя минає — а нічого немає, ні знань, ні здобутків. Тож не тратьте даремно ресурсу своєї молодості, вкладайте його у свій розвиток!

Розмовляв Василь Мартинюк

Благовісник, 4,2024