Благовісник

Богдан Левицький: «Служачи молоді, я навчився бачити невидиме»

Богдан Левицький народився 1963 року в с. Городниця Тернопільської області. 1984-го ввійшов у заповіт із Господом. У 1987-1991 роках виконував служіння керівника молоді в церкві м. Підволочиськ. 1991 року був рукопокладений на пресвітера. 1993-го у Волочиську Хмельницької області заснував громаду ХВЄП, у якій виконував служіння пастора. 1995-го був обраний до обласної пресвітерської ради та служив керівником відділу молоді в Хмельницькій області. 2000 року обраний заступником завідувача відділу молоді ВСЦХВЄП, а 2002-го — завідувачем молодіжного відділу, і служив на цій посаді до 2018 року. 2022-го обраний директором новоствореного Відділу душеопікунства УЦХВЄ.

Становлення

— Розкажіть про сім’ю, у якій ви виростали, про свої дитячі роки.
— Я віруючий у третьому поколінні. Батько й матір працювали в колгоспі. Мій батько був освіченою людиною, йому навіть дали посаду головного бухгалтера колгоспу, незважаючи на те, що він був євангельським християнином. Правда, потім часи змінилися, і тато доробляв сторожем на фермі. Тож я виховувався в християнській атмосфері. Батьки навчали молитися, брали з собою на зібрання. Пам’ятаю, що тричі платили штраф за мене. Бо приходили з перевіркою і, якщо бачили, що хтось привів на служіння дітей, штрафували. Ми не завжди встигали сховатися. Нас у батьків було п’ятеро — троє синів і двоє дочок. Батько був дияконом.

— Яким було ваше навернення до Бога? У якому віці вперше відчули Божий дотик?
— У сьомому класі нас стали агітувати до вступу в комсомольську організацію. Потрібно було заповнити анкету й визнати, що Бога немає. Звичайно, віруючі відмовлялися від цього.

Із віруючих дітей у школі дуже насміхалися. Одного разу я прийшов додому й сказав батькові, що більше в школу не піду. Батько пригорнув мене й порадив: «Проси Святого Духа — і ти все зможеш пройти!»

Тоді віруюча молодь стала ревнувати про хрещення Святим Духом. Ми збиралися ночами й молилися. І всі отримали цю обітницю духовного хрещення. Після цього, коли нас виводили перед лінійкою й соромили, то ми тільки усміхалися, бо розуміли, що удостоїлися постраждати за Боже ім’я.

З того часу в мене стало формуватися пізнання Бога. А конкретно зробив вибір служити Богу під час служби в радянській армії. Я вирішив, що не буду брати зброю та приймати присягу. Перші місяці було дуже важко. Але згодом мене перевели на нове місце, де нас було тільки двоє солдатів. Тож з’явилася можливість спокійно молитися й навіть читати Новий Заповіт. Сталося це так. Я попросив батька в листі вислати мені Євангелію. Батько відписав: «Ми вислали бандероль. Там є все». Прийшла посилка, але перед видачею офіцер мав обов’язково перевірити, що там. Я молився: «Боже, закрий йому очі!» І ось він витягає шматок копченого сала, в’язану безрукавку, шкарпетки, цукерки, банку варення… Дивлюся, а Євангелії немає… Так образливо стало — я так її чекав! Приходжу до себе розчарований... Кинув бандероль на стіл, а сам ліг, бо був дуже втомлений. А мій товариш каже: «Можна, я варення спробую?» — «Так, бери їж». Він на кришку натиснув, вона зіскочила з банки й впала мені на груди. Я дивлюся, а там із внутрішнього боку надряпано: «Тут є Євангелія». Я підскочив, схопив банку. Товариш каже: «Тобі що, шкода?» — «Та почекай!» І витягнув загорнуту в целофан книжечку! Читаючи Євангелію, я все більше пізнавав Бога, і Він допоміг мені залишитися вірним. Після армії я прийняв хрещення.

— Розкажіть про ваші перші кроки в служінні? Хто був для вас прикладом, учителем?
— Старші брати змушували нас, дітей, на вечірньому зібранні читати псалми. Поступово ми пробували не тільки прочитати, а й пояснити. І так потроху формувалися, ставало все легше триматися перед публікою. Нас учили проповідувати без будь-якої школи. Брати тільки казали: «Старайтеся говорити довго». Потім стали проповідувати на молодіжних богослужіннях, потім на загальних. Зрештою мене обрали кандидатом у диякони. Але коли старші брати приїхали на рукопокладання, то вирішили відразу рукопокласти на пресвітера.

Першим моїм учителем був батько. Він навчив мене пунктуальності, постійності, наполегливості. Якось я познайомився з греко-католицьким священиком, який дав мені пораду: «Старайся до 40 років черпати знання в братів, які мають багатий життєвий досвід, а після 40 — передавай цей досвід молоді». Також свого часу близько познайомився з Йоганнесом Раймером, Руді Дюком, які вплинули на мене. Можу назвати своїм наставником і старшого єпископа Миколу Мельника, адже я ще при ньому служив заступником керівника молоді по Україні. І від Михайла Паночка багато навчився. Коли ми шукаємо, то Бог посилає нам наставників. А загалом — найбільше навчаєшся на особистому прикладі служителів.

— У 30-річному віці ви заснували церкву в м. Волочиськ. Розкажіть, як це сталося.
— Оскільки я не був комсомольцем, у Тернопільській області дуже важко було знайти роботу, хіба в колгоспі. Я вивчився на тракториста й працював у колгоспі. Але в тому колективі було дуже непросто перебувати, тому що дуже вживали алкоголь і спілкувалися мовою, у якій було мало цензурних слів. Ми разом із моїм другом вирішили поїхати в сусідню Хмельницьку область і проситися на роботу у Волочиський машинобудівний завод, де не вистачало працівників. Нас прийняли, навчили, і ми стали працювати токарями.

Працюючи разом із людьми, спілкуєшся, запрошуєш на християнські зустрічі… З’явилися люди, які стали їздити в Підволочиськ на богослужіння. А коли розпався Радянський союз, то розірвалося транспортне сполучення між областями. На той час я вже повернувся з армії, одружився і жив у Волочиську. І вирішили зареєструвати там церкву. Наша спільнота налічувала 27 осіб. Спершу орендували різні приміщення — бібліотеку, школу мистецтв або й по хатах збиралися. Потім купили старий будинок, а коли в ньому стало тісно, то розібрали й побудували дім молитви. Церква зросла до 120 чоловік, але після початку повномасштабної війни багато повиїжджали за кордон.

Молодіжний відділ

— Згадайте момент, коли вам запропонували стати керівником молодіжного відділу в п’ятде­сятницькому союзі. Як ви приймали це рішення?
— Через рік після обрання Михайла Паночка старшим єпископом, він підійшов до мене й сказав: «Я б хотів, аби ти очолив відділ молоді». Я став відмовлятися, мовляв, не знаю англійської мови, не вмію працювати з комп’ютером, є більш здібні за мене… Але він відповів: «Це для мене не показник. У мене свої критерії». Я взяв час на роздуми, бо вагався. Молився, радився зі служителями й зрештою згодився. Сьогодні, оглядаючись на пройдений шлях, думаю: якби я тоді усвідомлював усю відповідальність, яку доведеться прийняти, то, напевно, ніколи б не наважився. Але Бог давав відвагу, людей, сформувалася гарна команда, і ми змогли використати дуже сприятливий час для плідного служіння.

— Молодіжне служіння — одне з найбільш цікавих, натхненних, але й найбільш складних. Як це служіння вплинуло на вас, які риси виховало?
— У семирічному віці я захворів на менінгіт і помирав. Коли батько приїхав до мене в тернопільську лікарню, то не міг упізнати. Мене перевели в палату безнадійних. Поряд лежала дівчинка, накрита з головою. Приїхала мати, і я попросив підняти ковдру з її обличчя. Дівчинка чула, але вже не могла говорити. Наші погляди зустрілися, її очі кричали: «Я хочу жити!»

На той час я не міг вставати, нічого не їв. Але коли мама запитала: «Що ти хочеш?» — то попросив квашених яблук. Вона привезла цілу літрову банку, і я всі з’їв. Вона подумала, що люди так іноді наїдаються перед смертю… У той час вдома батько зібрав віруючих — і вони молилися за мене. Тітка тоді шила сорочку «на смерть». Але, не дошивши одного рукава, покинула її й пішла молитися. Наступного дня лікар сказав: «Із Богданом щось сталося! Він одужує».

Бог мене зцілив, але погляд тої дівчинки досі в пам’яті. І цей крик душі, цей біль я потім бачив у очах багатьох дітей, які приходили для сповіді та молитви. Коли приходили молоді люди, не завжди по-християнськи одягнуті, я бачив у їхніх очах недолюбленість, бажання уваги. Я навчився бачити невидиме. Якось на з’їзді Михайло Степанович побачив, як чужі діти горнуться до мене, і запитав: «Чому вони тебе так люблять?» — «Бо я знаю їхній біль!» Я навчився любити молодь, не судити її, не виносити вирок. Натомість — намагався полікувати душу. Їхні проблеми завжди залишалися між нами й Богом.

— Ви в молодіжному служінні майже все життя. Як вважаєте: краще, коли молодіжний лідер одного віку, інтересів із тими, кому служить, чи коли він старший та досвідченіший?
— Думаю, краще, коли трохи старший, коли має трохи більше досвіду, коли має духовний сан. Тоді молодь підтягується, бере приклад, поважає й прислухається. Іноді я говорив до молодих людей: «Я народився в минулому тисячолітті, прожив більше як півстоліття — то вже щось знаю! Прошу вас, слухайте мене». Але при цьому потрібно вміти спілкуватися на рівних, розуміти, у якому світі живе молодь, розуміти виклики часу, із якими вона стикається. Інакше не зможеш їй допомогти.

Малинфест

— Не можна не згадати справжнього феномену в межах молодіжного служіння — Малинфесту. Що Малин значить особисто для вас?
— Я вдячний Богові, що дав мудрості й сили правильно використати час. Молоді люди потребують дружби, спілкування. Це період, коли вони починають шукати партнера для шлюбу — і це важливо. Разом із тим це час для духовного зростання. Малин формував генерацію в пізнанні й поклонінні Богові. Досі багато людей згадують, які благословення вони там пережили

Також Малин допоміг напрацювати централізоване бачення щодо євангельського вчення. Комуністична пропаганда вплинула на церкву, навчила принципу — «чим брудніше, тим святіше». Не можна навчатися, не можна прикрас, не можна музики… Це ідеологія, спрямована на руйнування церкви. Був час, що боролися з краватками, годинниками й думали, що в тому — святість. І сьогодні ще дехто бореться проти прославлення, хоча навіть у збірнику «Гуслі», виданому на початку ХХ століття, були «пісні прославлення».

У Малині я побачив різницю — коли діє Бог, а коли просто люди. Наприклад, ми були свідками, як під час співу хору молодь отримувала хрещення Святим Духом прямо в наметі. Або, пам’ятаю, приїжджала Еліс Шевкенек, їй тоді було 92 роки. Я подумав: чоловіки виходять після молитви за духовне хрещення охриплі, спітнілі… Як ця літня жінка буде молитися? А вона спокійно розказала дітям про чистоту: «Чи приємно вам жити в чистій кімнаті, їсти з чистої тарілки, спати на чистій постелі? Тим більше для найсвятішого й найчистішого у Всесвіті Святого Духа потрібно приготувати чисте серце!» Молодь стала каятися. Еліс не кричала, не клала ні на кого руки, просто стояла й дивилася, як Бог хрестить Святим Духом — і славила Його.

— Розкажіть тим, хто не знає, як починався Малин, кому прийшла ідея проводити з’їзди саме там.
— У минулому там був піонерський табір, якого закрили через аварію на Чорнобильській АЕС. Минув час, і його придбав місіонер із Кореї. Довго табір пустував, заростав бур’яном. Коли Михайло Степанович дізнався про нього, то попросив мене поїхати оглянути територію для проведення молодіжних заходів. Ми розчистили місце, поставили намет і організували перший з’їзд. Згодом викупили табір і стали відновлювати. Коли в наметі стало мало місця, то придбали накриття на 2000 м². А потім і під ним стало тісно…

— Яка ситуація з табором сьогодні? З’їзди перестали проводитися під час карантину, потім війна…
— Так. Коли почалася війна, певний час там жили наші захисники. Сьогодні в таборі вже відбуваються деякі дитячі заходи. Але масові молодіжні зібрання зараз проводити, звичайно, небезпечно.

Коли проводилися з’їзди, то залишалися кошти для утримання табору, персоналу. Тепер ситуація змінилася. Щоб не було навантаження на Молодіжний відділ, вирішили за згодою передати цю територію Житомирському обласному об’єднанню.

Відділ душеопікунства

— Працюючи з молоддю, ви постійно займалися душеопікунством. Але сьогодні це служіння має свою специфіку. Чи змінилися ваші підходи до душеопікунства під час війни?
— Кожен пастор — душеопікун. Але наше служіння переважно було спрямоване на те, щоб допомогти душі звільнитися від тягаря гріха. І в цьому ми маємо багато досвіду. Але сьогодні душі травмовані війною. Стикаючись із людьми, що страждають, часто не знаєш, як допомогти. Повертаючись із війни, воїни часто переживають депресію, особливо тоді, коли стикаються з некоректним ставленням, необережним словом. Тому наше завдання, перш за все, не нашкодити. Важливо дати людині виговоритися, вислухати її: «Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з отими, хто плаче!» (Рим.12:15).

Іноді варто просто обняти воїна, сказати добре слово. Ні в якому разі не казати: «Я тебе розумію». Бо ти його не розумієш. Якось ми відвідали брата-військового, який втратив ногу. То ще він нас утішив. Каже: «Я знаю, чому так сталося — буду служити таким, як я. Бо я їх розумію!» Люди, які пережили насильство, відразу не відкриваються. Тільки через три-чотири зустрічі починають довіряти й ділитися. І з часом отримують зцілення. Нехай Бог дасть мудрості служителям, бо це непросто.

— Чи можете поділитися власним досвідом переживання втрати? Що вас підтримувало? Що б ви порадили тим, хто зараз переживає втрату?
— Моя дружина померла дуже несподівано. Ми разом захворіли на ковід, разом були госпіталізовані. Коли мене виписували додому, то сказали, що дружина вже дихає без кисневої маски і її також скоро випишуть. А наступного дня повідомили про смерть. Для мене це був шок! Я залишаюся з хворим сином. Як далі жити? Боже, чому так?

Стали писати брати: «Богдане, ти міцний, ти пастор церкви, ти маєш встояти, ти мусиш все пройти!» А я думаю: «Краще б ти зі мною поплакав!» Я все це добре знаю. Я не раз бував на похоронах, інших утішав. Але в цей момент мені не потрібні були настанови. І було, що приїхали брати — Анатолій Козачок, Сергій Вознюк, Віталій Яцюк — сіли біля мене, помолилися, поспівчували. Ось це була підтримка! Для чогось Бог дав людині сльози. І з ними проходить біль, стає легше. А коли людина не дає собі права на слабкість, то вона довго мучиться…

Переживаючи горе, не закривайтеся в собі. Часом нікого не хочеш бачити, тобі все немиле… Але треба старатися бути серед людей, серед друзів, серед церкви. Знайти тих, кому ти можеш довіритися, розказати свій біль. Коли ми виговорюємо, то звільняємося. Тримати в собі дуже важко. Поплачте перед Богом. Розкажіть усе Йому в молитві. Дуже просто — як дитина батькові. Бог вийде назустріч і дасть зцілення. Так і зі мною сталося. Несподівано познайомився із сестрою, швидко все вирішилося, і ось ми щасливо живемо разом. Бог утішив, слава Йому!

— Розкажіть про проєкти Відділу душеопікунства, над якими зараз працюєте.
— Ми працюємо над власною навчальною програмою з душеопікунства, за якою навчатимемо наших фасилітаторів. Поки що використовуємо програми «Долаючи лихо» та «Зцілення душевних ран», надані Біблійним товариством. Але вони не охоплюють усіх проблем. Зустрічаючись із людьми, бачимо нові й нові виклики. Кругозір розширюється — і поле служіння відповідно теж. На превеликий жаль, праці дуже багато, і це тільки початок. Адже ще багато військових повернуться з фронту.

Уже тепер спостерігаємо багато проблем у сім’ях. Внутрішні кризи в людей, які отримали інвалідність. Вони втрачають надію. Але ми можемо повернути їм надію, адже проповідуємо вічне життя в новому тілі. Люди, які приходять до Бога, до церкви, знаходять нову мету.

Маємо вже сформовану команду — у всіх областях є душеопікуни, які організовують заходи на місцевому рівні. Хочемо, щоб у кожній церкві проходили зустрічі «Зцілення душевних ран». Це корисно і для християн, і для благовістя. На жаль, дуже не вистачає працівників.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

Благовісник, 2,2024