Віктор Котяш: «З початком війни дуже змінилося ставлення до протестантів»

Розмовляємо з пастором, доктором богослов’я, волонтером, капеланом, а нині керівником філіалів Київського біблійного інституту та Євангельського теологічного університету в м. Луцьк

— Дитинство та юність ви провели на Рівненщині, але мені відомо, що народилися в Криму. З чим був пов’язаний переїзд?
— Мій рід — із Дубровицького району Рівненської області. У кінці 1960-х років розпочалося освоєння Кримського півострова, і мої батьки та інші родичі поїхали туди працювати. Матір була вчителькою, батько — електриком. Охочим долучитися до розбудови Криму обіцяли «золоті гори», але того й близько не було. Тож батьки через кілька років повернулися назад. А я народився саме в той період — і тому за паспортом кримський.

Моє дитинство минуло на Рівненщині, до семи років ми жили в селі Залужжя. Потім почалося будівництво Рівненської атомної електростанції, і батьки, які були легкі до переїзду, подалися туди. До школи я пішов уже в Кузнецовську (тепер Вараш). Закінчивши школу, вступив до Київського політехнічного інституту на факультет електронної техніки. У Києві минув великий період мого життя.

Коли повернувся з армії, був 1990 рік. Мене захопила ідея вільної незалежної України. Тому багато часу проводив на різних мітингах, акціях протесту. Тоді працювали дві великі студентські організації — Союз українського студентства (на базі КНУ) та Українська студентська спілка (на базі КПІ). Із усього, що тоді відбувалося, багато чого організовували ми.

Наприклад, перший Майдан — Революція на граніті, у якій я брав активну участь. Ми розбили намети в центрі Києва й висунули близько десятка пунктів вимог до влади. Це було небачено на той час… Частина студентів голодувала, частина — охороняла, я був у числі голодуючих. Ми були молоді й нічого не боялися, хоча знали, що нас скоріше за все пов’яжуть. Але, видно, Господь уже тоді запустив в Україні процес змін. Студентів не чіпали та, зрештою, прийняли наші вимоги — відставка прем’єр-міністра Масола, недопущення укладення Союзного договору, заборона комуністичної партії СРСР тощо. Ми переживали неймовірне піднесення. Багато моїх друзів, із якими ділив намет, потім стали відомими політиками й займали високі державні посади, були міністрами й депутатами.

А от під час акції проти параду на річницю Жовтневого перевороту студентів вперше сильно побили. Звезли ОМОН з усієї України. Мені вдалося втекти. Пам’ятаю, як наступного ранку, побитий, перев’язаний, дивився трансляцію параду по телебаченню… Це був останній такий парад.

— Зі своєю майбутньою дружиною ви познайомилися ще під час навчання?
— Останні два курси я навчався заочно, переїхавши з Києва в Кузнецовськ, і разом із тим працював — спершу педагогом у школі, пізніше влаштувався на РАЕС. Саме тоді ми познайомилися з дружиною — вона приїхала в Кузнецовськ до подруги на весілля.

— Ви пережили момент навернення до Бога в 25 років. Наскільки це був переломний момент для вас, для вашої сім’ї?
— Я був далекий від Бога й церкви. Чомусь мені в житті не зустрічалися люди, які би прямо засвідчили про Ісуса Христа. Першою в родині покаялася мама, вона мала інвалідність першої групи й шукала Бога. Я сприйняв це скептично, дивувався, як така освічена людина може вірити в казки. Вона ділилася зі мною своєю вірою, цитувала Біблію, але я лише сміявся. Тоді вирішив сам прочитати Біблію, щоб довести їй, що все це — вигадки. І що більше читав, то більше розумів її правдивість. Усвідомив, що Бог є, що я грішник і що мені потрібне покаяння.

Я був «культурним» грішником — зразкова сім’я, дитина, хороша робота, зарплата, квартира… Але всередині була пустота, були питання. Хто ми? Звідки ми прийшли? Звідки все з’явилося? Що буде далі? І в Біблії я став знаходити відповіді. Декілька разів відвідав зібрання, щоб дізнатися більше. Одного разу під час заклику до покаяння прийняв рішення — і вийшов до кафедри. Там же відразу отримав хрещення Святим Духом. На той час уже навернулася до Бога моя сестра, також і батько прийшов до церкви, але дещо пізніше.

Якраз коли я вийшов на покаяння, моєї дружини не було вдома, вона поїхала до батьків у Нетішин. Я їй дзвоню, радісний, розповідаю... У відповідь: «Ну, тоді я приїду — і ми розлучаємося!» Я думав, вона жартує… До цього ми розмовляли про віру, і їй це дуже не подобалося. Казала мені: «Дивися, бо дочитаєшся!» З того часу я став переживати гоніння за віру. Дружина мала серйозний намір розлучитися, а перед тим вирішила показати максимальний рівень зневаги до чоловіка. А я ж уже був віруючий і здачі дати не міг (сміється). Але як вона не ображала, я у відповідь завжди казав: «А я тебе люблю!» І це було правдою. Забігаючи наперед, скажу, що саме ця фраза, яка спочатку найбільше дратувала дружину, зрештою, розтопила її серце.

Я прожив із невіруючою жінкою надзвичайно довго — 6 днів (сміється). Але це було наче 6 років! На шостий день вона вирішила піти зі мною на богослужіння. Я думав, що вона хоче й там влаштувати драматичну сцену. Бачачи її настрій, я дуже хвилювався. Зібрання наближалося до закінчення, дивлюся — встає! Думаю: ну, все, почалося… А вона виходить до кафедри й схиляє коліна! Для мене це було чудо. Через півроку ми разом прийняли водне хрещення. Вона була на сьомому місяці вагітності другою дитиною.

До речі, наша друга дитина — це теж Боже чудо. Перші пологи пройшли дуже важко, робили кесарів розтин. І лікарі сказали, що нам більше не можна народжувати. Коли дружина завагітніла вдруге, вони стали схиляти нас до аборту, бо інакше — загроза і для життя дитини, і для матері. Та ми не погоджувалися. Це сталося саме в той період, як почали ходити до церкви. Довелося пережити сильний тиск із боку лікарів — казали, ніби я і дитину, і дружину «в жертву приношу». Потім сказали, що дитина мертва, треба рятувати хоча б жінку… Але Бог не залишив нас. Пологи звісно були складними, другий кесарів — але народився здоровий син, якого ми назвали Богдан. Більше дітей ми не мали.

— Через три роки після водного хрещення ви з дружиною й двома дітьми поїхали як місіонери на Херсонщину. Це досить незвичайно, бо зазвичай на місію їдуть холостяки. Як ви прийшли до цього рішення? Яким було ваше покликання?
— Я розумів так: якщо з Господом — то по-справжньому! Ми з дружиною разом молилися, разом читали Біблію, разом ходили на зібрання. Старалися брати участь у церковному житті, служінні. Шукали, як себе задіяти. Але церква досить велика, і нам складно було знайти своє місце.

Я завжди був мовчазною людиною, для мене були проблемою будь-які публічні виступи. Навіть у школі не міг нормально розказати вірш на лінійці. Після навернення до Бога отримав пророче слово: «Ти будеш говорити для тисяч!» Я так подивився на цю сестру: які тисячі — я іноді не можу двох слів зв’язати! Але через хрещення Святим Духом у мене стали проявлятися дари, яких раніше не було. Найперше — почало відкриватися Боже Слово. Я спілкувався зі служителями, ставив запитання, ділився думками. Іноді вони просили дозволу використати мої думки у своїх проповідях. Казали мені: «Ти будеш проповідником!» Це було ще до водного хрещення.

Якось ми з дружиною поїхали в Херсонську область у гості до бабусі, як робили це щоліта. Стали шукати церкву — а, виявляється, їх там майже немає. Порівняно з багатою на церкви Рівненщиною — вражаючий контраст. Ми побачили велику потребу в місіонерах. Тоді я відчув у своєму серці, що потрібно їхати туди, щоб служити. Тепер на Херсонщині трохи більше тисячі членів її церков — на всю область! В одній тільки вараській церкві більше.

У Вараші було все — хороша робота (а в кінці 1990-х це велика рідкість), власне житло, велика община… Живи й насолоджуйся! Коли я написав заяву про звільнення, начальник подивився — і каже: «Ти так не жартуй!» На атомну станцію не можна було так просто влаштуватися — величезна черга охочих. Щоб спалити мости й не було спокуси повернутися, продали квартиру. Нас усі вважали ненормальними…

Так ми переїхали в село без жодних перспектив на межі з Кримським півостровом, яке по суті складалося з одної вулиці. Поселилися в напіврозваленій хатинці. Бог дав мені дуже хорошу дружину — вона плакала, але поїхала… Відразу стали проводити богослужіння, запрошувати людей. Згодом вирішили, що районний центр більше підходить для початку служіння — і переїхали до Чаплинки, купили там дім. Із 1998 року до 2022-го ми жили й працювали там. Через деякий час утворилася церква, придбали приміщення дитячого садочка, яке переобладнали під дім молитви.

Коли ми переїхали, Херсонщина в духовному плані була цілиною. Десь через рік я зрозумів, що навіть проповідувати Євангелію там потрібно по-іншому. На заході України люди більш побожні, вірять, що є Бог, для них Біблія — авторитет. А там у людей більш атеїстичний світогляд. На благовістя було дві протилежні реакції — або сміялися, зневажали, або ж сприймали з великою спрагою. Загалом зібрати людей було нескладно — для них це було щось нове. Ми їздили по селах, співали, проповідували, показували фільм «Ісус». Люди приходили на наші заходи як на свято — у білих сорочках, діти з бантиками… Каялися, приймали хрещення. У багатьох місцях утворилися невеликі общини. Церква в Чаплинці на своєму максимумі налічувала 50 чоловік — для Херсонщини це немало, тому що найбільша церква в області — близько 250 членів. До речі, через невелику кількість християн там зовсім по-іншому цінують кожну людину, цінують церкву.

Спершу я виконував чисто місіонерське служіння, яке мені було найбільше до душі. Але потім довелося виконувати ще й пасторське. Спочатку рукопоклали на диякона, а згодом — на пресвітера. Потім мене стали залучати до вчительського служіння — проведення навчальних семінарів. Я зрозумів, що мені бракує богословської освіти — і вступив до Київського біблійного інституту (КБІ).

— Цікавий момент, мабуть, характерний для того часу. Тепер молода людина, якщо хоче стати місіонером чи пастором, іде навчатися. Ви ж навпаки — стали навчатися, уже будучи місіонером і пастором.
— Так. Частково я відчував потребу в ґрунтовніших знаннях. Загалом тоді по церквах було досить вороже ставлення до освіти. І мене виховали в такому дусі. Та в процесі навчання мій світогляд став змінюватися, наближатися до біблійного зразка. Я навчився відрізняти традиції від Божого Слова. Продовжив навчання в магістратурі Євангельської теологічної семінарії (ЄТС). Тоді ще не було заочної форми, тож із благословення сім’ї та церкви два з половиною роки жив і навчався в Києві. Дружина з дітьми приїжджала до мене «на побачення». Потім закінчив ще й докторську програму на базі Львівської біблійної семінарії, захистився в Чернівецькій біблійній семінарії. І це тільки початок (сміється). Я досі здобуваю знання самоосвітою, маючи ступінь доктора богослов’я.

Раніше я боявся казати фразу «не знаю». Адже пастор повинен знати все. До КБІ я думав, що багато знаю, після КБІ зрозумів, скільки ще не знаю. І це усвідомлення зростало з кожним наступним етапом навчання.

Зрештою, мене призначили відповідальним за обласний відділ освіти, і ми стали потрохи змінювати ситуацію. Важливо, що старший пресвітер Олександр Бабійчук завжди підтримував наші освітні проекти. Першою амбітною ціллю було створити спеціальну групу — щоб усі служителі області пройшли біблійне навчання. Зважаючи на ставлення до освіти, це здавалося нереальним. Ми попросили КБІ відкрити в нас філіал, і це був перший обласний філіал інституту. Як тільки не мотивували пасторів приїхати хоча б на першу сесію — мало не змушували! Дуже молилися за цю справу. І багатьом навчання сподобалося. Майже всі вони закінчили повний курс. А після закінчення стали мені телефонувати: коли наступна сесія? І ми продовжили навчальну програму. Таким чином атмосфера в області щодо освіти змінилася повністю.

— Як змінилося ваше життя й служіння після початку війни в 2014 році?
— Коли в Криму почалися всім відомі події, вони в Криму й зупинилися. Тому що на Херсонщині ніхто б їх із квітами не зустрічав. Навпаки — люди стали робити окопи й насипати мішки піском. Херсон — це, звичайно, не захід України, але й не схід. Коли, навіть перебуваючи в окупації, люди виходили з прапорами — ось це справжній Херсон! Він саме такий.

Від мого дому до кордону з Кримом — 13 км. Коли в Криму почалася підготовка до так званого референдуму, українські війська прийшли на перешийок. Одного ранку ми прокинулися й побачили на власних городах танки, артилерію… Хотіли ми чи не хотіли — нам довелося мати часті зустрічі з військовими, бачити їхні потреби. Тоді армія була в дуже плачевному стані — бракувало одягу, взуття, їжі. І ми не могли лишатися осторонь, допомагали, чим могли. Спочатку власними силами, згодом наш дім молитви став таким собі хабом, який приймав і розподіляв допомогу, що прибувала із заходу України. До речі, гуманітарне служіння найвідомішого нашого волонтера Володимира Брички розпочалося саме з Херсонщини, коли я його завіз до військових.

Отже, усе розпочалося з волонтерства й гуманітарного служіння. Потім на передній план вийшли духовні потреби військових, вони самі стали ставити запитання, були дуже відкритими до спілкування, до Євангелії, потребували душпастирських розмов, цінували наші зустрічі. За цей час я не зустрів жодного атеїста в армії. Через ротацію ми познайомилися з багатьма бригадами ЗСУ, усім допомагали й мали добрі стосунки. І коли розпочалася війна на сході, то стали їздити до них на Донбас. Уже й змілів потік допомоги, не було особливо з чим їхати — та нас запрошували просто поспілкуватися, помолитися. Іноді приїжджали на кілька тижнів і щодня мали зустрічі, нам давали можливість проповідувати сотням військових. Спочатку ми старалися якомога більше охопити, закінчивши в одному місці, спішили в наступне. А потім зрозуміли — вони хочуть, щоб ми на довше лишилися, поспілкувалися з ними. І тоді повністю змінили підхід до спілкування з військовими.

Так я прослужив позаштатним капеланом 8 років, до початку повномасштабної війни. Були майже на всіх ділянках лінії фронту — від Маріуполя до Сєверодонецька. Бог нас дуже беріг — за стільки часу жодного разу не потрапили під обстріл. Часто бувало, що обстрілювали якраз перед нашим приїздом або відразу після. Хоча в небезпеках бували, бо їздили переважно на нуль. Якось ми заблукали, заїхали в сіру зону, ще трохи — і потрапили б на ворожі позиції… Коли нам потім показали на карті, де ми їздили — ми мало не посивіли. Були не один раз дуже близько біля донецького аеропорту, де треба було їхати в суцільній темряві, не вмикаючи фар, не гальмуючи…

З початком війни дуже змінилося ставлення до протестантів. Нам казали: «Після зустрічі з вами ми зрозуміли, наскільки ви любите Бога, любите Україну, наскільки ви жертовні…» І таких відгуків від командування й від простих солдатів — сотні!

Також війна дуже змінила міжконфесійні стосунки на півдні та сході. До 2014 року вони були досить напруженими. Але, переживаючи спільні тривоги, ми стали проводити спільні молитви за мир, на які приходило дуже багато людей — баптисти, харизмати, адвентисти, православні, навіть один раз прийшли мусульмани. Просто унікальна єдність! З того часу атмосфера дуже потепліла — ми мали спільні заходи, братерські спілкування, ходили один до одного на богослужіння…

А на фронті питання різних конфесій взагалі не піднімаються, там відразу видно: ти справжній чи формальний. Не раз нам штатні католицькі чи православні капелани збирали військових і давали проводити богослужіння або ж проводили разом із нами. Був випадок: приїхав якийсь лектор і на зустрічі з солдатами назвав протестантів сектантами. То вони його прогнали, сказали: «Бачиш оцей одяг? Це «сектанти» нам привезли. Бачиш цю душову кабіну? Це «сектанти». А де ти був, коли ми були голодні й голі? Скільки разів ти з нами ночував в окопах? Скільки вислуховував наші потреби? Скільки за нас молився?»

Щоправда, і наші євангельські християни не завжди вміють правильно поводитися. Якось одна команда, яка хотіла послужити військовим, попросила в нас їхні контакти. Ми дали… Потім дзвонять: «Ми один раз заїхали, і щось нас більше не пускають — постійно якісь причини… Виходить, закрилися двері для Євангелії?» — «Та ні, усе відкрито…» Дзвоню до військових: «Як у вас справи?» — «Усе нормально. Приїжджайте, чого ви так довго не приїжджаєте?» — «А до вас більше ніхто не приїжджав, крім нас?» — «Та були тут одні — якісь неадекватні… Такі зверхні, тільки зайшли — і відразу стали говорити: «Ви всі тут грішники, вам треба каятися». Ледве здихалися… А ви не знаєте, хто це?» Думаю: хоч би не дізналися, що це я їх спрямував (сміється).

Військові — специфічні люди, які постійно ходять по краю. Їх треба зрозуміти й почути. Вони дуже добре бачать, хто приїхав заради піару, а хто щиро. І коли заслужиш їхню довіру, коли вони відкриють серця — тоді можна сіяти Слово. Ми познайомилися з їхніми дружинами, дітьми, їздили до них в гості, відвідували вдів. Сформувалися глибокі стосунки.

— Я знаю, що після повномасштабного вторгнення ви провели чотири місяці в ЗСУ. Розкажіть детальніше, як зустріли 24 лютого 2022 року та як все склалося далі.
— Ми саме повернулися з двотижневої поїздки на Донбас. У Чаплинці готувалися до святкового богослужіння з нагоди 23-річчя церкви. Уже закупили продукти, прикрасили залу, запросили гостей… Дружина тоді поїхала в Херсон до дітей. Я мав їх забрати в суботу. У четвер почалися обстріли, мене розбудив гуркіт. Від вибухової хвилі навіть вхідні двері відкрилися. Вийшов на двір і побачив, що прямо над головою літають ракети. За вісім років ми багато надивилися, але такого ще не доводилося. Я сів у машину й поїхав у Херсон до сім’ї, не знаючи, що додому вже не повернуся. Потім дізнався, що як тільки я виїхав із Чаплинки — туди зайшла російська армія. Якби трохи затримався, не виїхав би.

Увечері я вивіз сім’ю на захід України. Хотів повернутися в Херсон, але через бойові дії людей уже не пропускали. Крім того, я знав, що моє прізвище — у списках проукраїнських активістів, складених ворогом ще до вторгнення. Тоді я прийняв рішення йти в збройні сили. Попросив, щоб мене направили в протиповітряну оборону. У моїй відповідальності було збивати ракети та ракетоносії, якими обстрілювали наші міста. Декілька разів Бог чудом зберігав моє життя. Прослуживши чотири місяці, був комісований за станом здоров’я.

— Яка тепер ситуація в Чаплинці? Що стало з церквою?
— З області багато людей виїхало, у тому числі й членів церкви. На окупованій Херсонщині росіяни проводять «десатанізацію». Окупанти говорять, що всі, хто не в РПЦ — сатаністи, а отже, їм не можна проводити богослужіння. Ситуація дуже складна… Подробицями, можливо, поділюся після деокупації…

— Тепер ви очолюєте філіали КБІ та ЄТС в Луцьку. Розкажіть, як зайняли цю посаду.
— Виїхавши з Херсонщини, спершу зупинилися в родичів дружини на Рівненщині. Було дуже приємно, що багато служителів з усієї України телефонували й пропонували житло чи іншу підтримку. Одним із найбільш ревних виявився Василь Попудник, він став дуже піклуватися про нас. Коли я був у війську, моїй сім’ї надали притулок у Івано-Франківську. Після того, як мене комісували, я ще певний час прожив там, роздумуючи, куди рухатися далі. Розумів, що моє покликання стосується більше освіти, ніж пасторства. І мені запропонували роботу в кількох біблійних закладах та проектах — у Департаменті освіти, у Івано-Франківську, у Рівному, а також у Луцьку.

Раніше я завжди дивувався, чому на Волині немає свого богословського закладу. І коли приїхав у церкву «Спасіння», познайомився з пастором Миколою Климчуком та іншими служителями, побачив, як вони дбають про освіту, яка праця зроблена, які можливості тут створені — офіс, класи, бібліотека — то був захоплений. Також побачив скільки є охочих навчатися, скільки є тих, хто заохочує інших навчатися. Я помолився за цю справу й вирішив спробувати. Раніше мав досвід ведення такого філіалу в Херсоні. Також порадився з обласним єпископом Михайлом Близнюком та директором Департаменту освіти УЦХВЄ Віктором Вознюком — вони підтримали мене.

Пропрацювавши шість місяців, побачив, що мене це «затягує». Сьогодні маємо понад 200 студентів, які навчаються на бакалавраті, та близько 30 на магістратурі. Уже випустили 30 чоловік та провели новий набір. Виявили бажання навчатися майже 80 братів та сестер. Також набирається спеціальна група, у якій будуть навчатися тільки служителі (пресвітери та диякони). Уже є понад 50 охочих.

Роботи дуже багато. Думаю над тим, щоб перевезти сюди сім’ю. У нас тепер цікаве становище — усе наше майно залишилося в окупації. Але Господь не залишає нас — ми не голодуємо, одягнуті, навіть транспортний засіб нам подарували. Слава Господу!

— Як воно — бути переселенцем?
— У Івано-Франківську активно працюють із вимушено переселеними особами, і мене залучали до служіння душеопікунства — як того, хто сам переселенець і може краще зрозуміти людей. І справді, коли розповідав, хто я і звідки, слухачі відразу відкривалися. На одній із таких зустрічей із людьми я проповідував Євангелію і говорив, що Ісус Христос, як ніхто, може їх зрозуміти, бо Він теж був переселенцем. Навіть ще до народження — із Назарета у Віфлеєм, потім — у Єгипет… Він знав, що таке не мати дому, не мати їжі, тікати від небезпеки… Люди були вражені цим відкриттям, як і я сам. І взагалі тема переселення у Біблії розкрита дуже широко — доля євреїв (Обіцяний Край, Єгипет, Вавилонський полон і т. д.), численні заповіді щодо чужинців у Старому Заповіті, ідея духовного переселення: ми — приходьки на землі… Та взяти одну тільки Книгу Рут — ціла книга про переселенців. Коли все це усвідомлюєш, стає легше проходити такий шлях.

— На вашу думку, із якими викликами війни церква справляється успішно, а з якими — не зовсім?
— На мій погляд, сьогодні Українська Церква ХВЄ складає свої екзамени на відмінно. Ще з 2014 року було зроблено дуже багато. А про те, що відбувається зараз, треба писати книги. Скільки тисяч людей пройшло через церкви! Хтось каже, що «права рука не повинна знати, що робить ліва», але ця цитата стосується особистих діл. А коли питання стосується церкви, то тут більше пасує — «щоб люди бачили ваші добрі діла й прославляли Отця небесного». Це — проповідь Євангелії. Одна жінка-переселенка сказала: «Якби сталося навпаки, і люди із заходу України мусили б евакуюватися на схід, то ми, напевно, не приймали б вас так, як ви нас приймаєте!» Їй відповіли: «Якби не віра в Бога, не Його любов, то й ми б цього не робили!»

Звичайно, що не може бути виконаний такий великий обсяг роботи без помилок. Багато нових обставин, із якими ми ще не стикалися. І церква вчиться — як правильно реагувати, як ефективніше служити, як приносити більше плоду. І в доброчинності має бути мудрість та розсудливість. Пам’ятаю, у Івано-Франківську спочатку просто роздавали продукти, за якими люди стояли багатогодинні черги. Але згодом це служіння впорядкували, стали проводити спілкування, під час яких люди відкривали свої переживання та болі, а ми говорили їм про надію в Ісусі Христі. Після таких заходів переселенці підходили й дякували, казали, що вперше відчули себе людьми, а не якимись жебраками. Важливо мати гнучкість, пробувати різні методи й формати, дивитися, що краще працює. Головне — проповідувати Євангелію, чинити добрі діла, через які прославляється Господь. І робити це зі щирими мотивами.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

Благовісник, 1,2023