«Люди відгукуються на чесність і відкритість»

Марічка Галюк, блогерка (Facebook, Instagram), спікерка на теми жіночого та сімейного служіння, Івано-Франківськ

— Що привело тебе в блогосферу? Яка твоя основна мета в мережі?
— 16 років тому я переїхала з Києва до Івано-Франківська, бо вийшла заміж за Богдана. Цей крок відділив мене від усього звичного кола спілкування — родини, друзів, церкви. Тоді соціальні мережі стали місцем, де я могла підтримувати зв’язок із близькими: ділитися фотографіями, думками, переживаннями. Це була своєрідна нитка, що поєднувала з попереднім життям. 2015 року мене запросили працювати SMM-менеджером у ресторані знайомих, саме там я вперше спробувала себе у сфері цифрових комунікацій.
Через рік отримала пропозицію від київської компанії, що займалася відеопродакшном. Цей досвід став для мене великим професійним трампліном: я навчалася в топових спеціалістів, відвідувала майстер-класи, лекції. Тоді всерйоз стала усвідомлювати силу історії, розказаної через відео чи текст.

2017 року, коли народила третю дитину, довелося поставити розвиток у роботі на паузу. Саме тоді я опинилася в точці перетину двох світів — духовного й професійного. Із одного боку, я мала роки особистих біблійних досліджень, із іншого — свіжі навички візуальної комунікації, розуміння того, як складні речі донести простою мовою. Тож вирішила спробувати: стала ділитися роздумами в Instagram і Facebook — щоб тексти не лише інформували, а й торкалися сердець. Із того часу продовжую це служіння. Моя мета — не просто публікувати клікбейтні тексти чи хайпові відео, а спонукати читачів до усвідомленого богопізнання.

— Які переваги служіння блогера? Які спокуси й небезпеки блогерства?
— Одна з найбільших переваг — соціальні мережі відкривають двері до сердець тих людей, про яких ми навіть не здогадуємося. Це можливість говорити не лише до тих, кого бачу наживо, коли викладаю семінари чи виступаю на конференціях, а й до тих, хто, можливо, давно відійшов від церкви або ще шукає шлях до віри. Це надзвичайна честь бути для когось місточком між сумнівом і живою вірою.

Але поруч із перевагами стоять і спокуси. Це середовище, де легко втратити орієнтири, особливо через надмірну увагу й позитивні оцінки. Ця сфера часто приваблює людей із нарцисичними нахилами, адже створює ілюзію впливу, слави. Проте за популярністю завжди стоїть інший бік — відповідальність. Якщо люди тобі довіряють, ти не можеш дозволити собі нечесності: спонукати до того, у що не віриш, чи рекомендувати продукт, яким не користуєшся. Це питання не лише етики, а й духовної чистоти. Інша небезпека — змагання й маніпуляція. У гонитві за підписниками чи охопленнями блогери часом вдаються до нечесних методів — купують аудиторію, штучно розкручують дописи, створюють контент лише для провокації, без глибини або правди. У християнському контексті це особливо болісно, бо будь-яка фальш чи штучність спотворює саму суть служіння.

— Як захистити себе від хейтерства? Із якою критикою найчастіше зустрічаєшся?
— Почати варто з того, що захист від хейту починається не з блокування коментарів, а з внутрішнього усвідомлення: що саме мене здатне образити? Для себе я давно визначила: хейтом вважаю лише особисті напади, коли люди переходять на образи або намагаються принизити мою особистість. Усе інше — дискусія.

Якщо людина має іншу думку, аргументує її з повагою, навіть якщо ми розходимося в поглядах, то це простір для діалогу. Я готова чути, коли зі мною не погоджуються, поки це не перетворюється на агресію.

Найчастіше мене критикують не за зміст сказаного, а за сам факт, що це говорить жінка. Я чую коментарі на кшталт: «Жінка в церкві хай мовчить!» або: «Хто жінці дозволив навчати?» Колись подібних повідомлень було дуже багато, тепер — менше. І я вже навчилася ставитися до цього з гумором. Іноді навіть іронізую на цю тему у своїх дописах чи відео. Розумію, що насправді люди, які пишуть такі речі, не народилися з такими переконаннями — вони сформувалися в певній культурі, традиції, богословському контексті. І коли бачать жінку, яка говорить публічно, для них це просто не вписується у звичну картину світу. Тому стараюся сприймати це з розумінням: їм також потрібен час, аби пройти свої «стадії прийняття».

— Чому служителі бояться блогерів? Чи був тиск із боку служителів?
— Коли я переїхала до Івано-Франківська, у церковному середовищі побутувала думка, що віруючій людині не личить бути зареєстрованою в соцмережах — і це саме по собі викликало певний осуд. Такого поняття як «блогер» тоді ще не існувало. Я не постила нічого провокаційного — просто публікувала фото, ділилася думками, підтримувала зв’язок із родиною і друзями. Але навіть така активність сприймалася з осторогою.

Коли ж у 2017 році я стала активніше й професійніше вести свій блог, цей опір посилився. Пам’ятаю, як один мій допис (про те, чому наші діти не отримують подарунків на День Святого Миколая), спричинив цілу хвилю обговорень. Його навіть згадували на церковній раді. Хоча я не засуджувала нічиїх традицій, а лише ділилася особистою позицією нашої сім’ї. Мій чоловік завжди відстоював мене, і я йому вдячна за це.

Одного разу навіть було рішення церковної ради, щоб я протягом двох місяців утрималася від будь-яких публікацій у Facebook чи Instagram. Я прийняла це з повагою й дотрималася рекомендації, хоча розуміла, що мова не про заборону, а про страх перед новим форматом впливу. Пам’ятаю, як деякі знайомі служителі дорікали мені: «Навіщо ти виставляєш себе на показ? Це все — заради прославлення себе». Але минув рік, і один із них попросив допомогти зареєструвати його власний Instagram-профіль. Це стало для мене добрим знаком: людям просто потрібен час, щоб прийняти нову реальність.

Тепер ситуація кардинально інша. Ті, хто колись скептично ставився до соцмереж, тепер самі записують відео, публікують дописи, цитують уривки з Писання. Церква стала усвідомлювати, що соціальні мережі — це не загроза, а можливість. Можливість говорити до тих, хто ніколи не переступить поріг храму, поширювати Боже Слово за межі стін церкви. І мені радісно бути частиною цього процесу.

— Який контент найкраще заходить? Які теми залишаються без уваги?
— Найбільше резонують у моїй аудиторії тексти, пов’язані з трансформаційними інсайтами — коли звичні переконання раптом стикаються з новим знанням і починають змінюватися. Коли ми наважуємося переглянути те, у чому були абсолютно впевнені. Розгорнувши історичний чи культурний контекст, проаналізувавши біблійний текст, виявили, що трактували його не зовсім точно.

Саме такі дописи про «зміну оптики», переосмислення, пошук глибини там, де звикли до спрощень, лишаються в топі роками. Люди відгукуються на чесність і відкритість до навчання. І хоча я маю безліч думок на різні теми, як медійниця з досвідом чітко бачу різницю між охопленням «простих» християнських роздумів і охопленням текстів, які викликають внутрішню зміну. Масштаби цієї різниці просто вражають!

— Найбільша помилка з твого досвіду? Які межі для себе проводиш?
— Насамперед маю сказати: я жива людина. Раніше мені було значно важче прийняти цю просту істину, але останній рік я багато працюю над тим, щоб дозволити собі чесність, слабкість і вибачення самої себе.
Попри репутацію педантичної й прискіпливої в дослідженнях, у стосунках я залишаюся довірливою та подекуди навіть наївною. За роки моєї активної присутності в Instagram не раз потрапляла в ситуації, які навчили обережності. Не менше 10 разів я мала справу з жінками, які прагнули зайти в християнський інформаційний Instagram-простір. Вони активно коментували, поступово вибудовували стосунки. І дуже часто це все завершувалося проханням допомогти просунути їхній контент. Я щиро це робила, тому що хотілося бачити в Instagram більше християнок, більше сестринської присутності поруч. Я робила це безкоштовно, від серця, бо вірила, що ми можемо підтримувати одна одну. Та більшість із цих жінок припиняли спілкування, коли їхні сторінки досягали приблизно тих самих цифр, що й моя. Дехто з них згодом починав творити контент, за який навіть мені соромно, адже частина аудиторії прийшла до них саме через мої рекомендації. Я переживала, що власноруч відчинила двері до джерел, із яких сама би не черпала. Довго себе за це картала. Але водночас розуміла: на момент знайомства вони не виглядали недобросовісними. Їхній контент був біблійним, глибоким, щирим. Можливо, вони змінилися згодом.
Можливо, ще тоді намагалися пристосуватися до мене. Усієї правди я не знаю.

Але все це привело мене до важливого висновку: я не зобов’язана поширювати контент людини, яку знаю лише онлайн, навіть якщо вона видається близькою за духом. Це про відповідальність перед власною аудиторією. Не можу сказати, що тепер я фільтрую оточення надто жорстко. Але я навчаюся проводити внутрішні межі, які дозволяють мені залишатися чесною перед собою і перед тими, хто мені довіряє.

— Якої підтримки тобі хотілося б? Надихаючий коментар, випадок?
— Якщо чесно, мені би хотілося того самого «царського лайку» від людей, які були поруч зі мною в різні періоди життя й залишаються поруч зараз. Я дуже добре відчуваю різницю між підтримкою онлайн і офлайн.

Дивно, але не одразу помітила, що багато з тих, кому я допомагала, репостила, підсилювала їхній голос, майже ніколи не підтримували мене навіть елементарним лайком. По-людськи це інколи засмучує. Не через цифри, ні. А через те, що людям страшно показати, що вони зі мною солідарні. Бояться реакції друзів, церковних кіл. Бояться бути «поміченими» поруч зі мною. І я це приймаю: це їхнє право, ніхто не зобов’язаний лайкати все підряд чи погоджуватися з кожною моєю думкою. Але коли я бачу хоч маленьку взаємність від людей, яких знаю офлайн, у серці це завжди по-особливому відгукується. Бо я знаю: вони не просто натиснули сердечко, а свідомо засвідчили, що стоять поруч і розділяють мої погляди.

Звісно ж, найголовнішу підтримку я маю вже давно. Це підтримка мого чоловіка — не всім помітна, але вірна й постійна. Не тоді, коли мене стали просити про репости церкви та християнські організації, а з самого початку. Він був поруч, коли мене вважали дивною, не схвалювали моєї діяльності, коли я тільки вчилася бути собою в публічному просторі. Для мене очевидно, що Бог підтримує мене через Богдана. Можна мати будь-які масштаби аудиторії, але якщо поруч немає людини, яка вірить у твій дар і бачить твоє місце в Божому плані — успіх ніколи не буде відчуватися як благословення.

Я дуже хочу побачити в соціальних мережах більше християнських голосів. Не шаблонних, не штучних, не відредагованих під очікування інших, а справжніх. Нам не потрібно постійно цитувати Біблію під сімейними фото чи робити вигляд, що наше життя ідеальне. Нам потрібно просто бути видимими для наших невоцерковлених друзів чи знайомих. Показувати, як виглядає наша церква, як проходять домашні групи, табори, служіння. Показувати не релігію, а живі стосунки з Богом. Бо в суспільстві, де багато зранених і надламаних людей, християнство покликане нести не осуд, а руку допомоги. Приналежність до церковної спільноти дає людям шанс на зцілення й нову ідентичність. І кожен із нас може стати маленьким свідченням цього. Навіть якщо нас дивиться лише одна людина, можемо стати для неї світлом. І саме з таких тихих, але вірних проявів складається великий рух, який, я вірю, здатен змінювати світ для Бога!

Благовісник, 4,2025