Зустріч з цікавими людьми

Життя в яскравих барвах

Біографічна довідка: Петро Володимирович Ткачук народився 14 листопада 1978 р. в с. Граддя Маневицького району в християнській сім’ї. У 1996 році прийняв водне хрещення і став членом місцевої церкви. Незважаючи на важке захворювання (ревматоїдний поліартрит — І група інвалідності), захоплюється живописом і музикою. З 2000 року виконує музичне служіння у християнському гурті «Бет-Ел».

На життєвому шляху ми зустрічаємо різних людей. Одні з них нічим не відрізняються від тисяч інших. Від деяких хочеться триматися подалі. Але є люди, зустрівшись з якими, ми зупиняємось, щоб їх краще роздивитись. І навіть шалений темп життя не може змусити нас відвести погляд. Тому що ми помічаємо в них щось особливе, рідкісне в цьому світі. А можливо це наша душа інтуїтивно відчуває Божий почерк, Божий характер, Божі сліди…

Коли ми сиділи в червоному «чобітку» брата Петра, нагрітому полуденним сонцем, я відчував себе вільно і зручно, як буває в колі близьких людей. І хоча ми раніше ніколи не зустрічалися, відразу запанувала дружня, привітна атмосфера.

Петро викликає враження неординарної відкритої людини. Творчої людини. І це не дивно, адже Господь дав йому здібність писати картини та творити музику. Тому перше, про що хочеться запитати — про творчість.

— Розкажіть, будь ласка, як ви почали займатись живописом? Ви навчалися в цьому напрямку?
— Я почав малювати з дитинства. Мене дуже приваблювали автомобілі, і я з 5-ти років намагався відтворити їх на папері. З 13-ти років займався ліпленням. Портрети людей почав писати десь в 11 років — просто в школу потрібен був портрет Тараса Шевченка і мене попросили його відтворити. Це була моя перша спроба. Потім почав малювати рідних. Я ніде не вчився, поступово сам пробував, експериментував. Приблизно у віці 15-16 років захопився природою. Машини відійшли на другий план. Вже 10 років, як я займаюсь живописом. Велику роль у цьому відіграв мій брат, який постійно побуджував мене робити спроби. Він же потім познайомив мене з одним досвідченим художником, який давав мені деякі підказки та поради.

— А як ви почали писати музику?
— Я ніколи не думав, що буду це робити. Вже після мого покаяння поступово Бог показав, що моє служіння буде саме музичним — у гурті. Хоча це відкривалося в міру потреби. Спочатку мене просто попросили, щоб я декілька нот підігравав на піаніно і співав як бек-вокаліст. Потім у нас сформувався новий молодіжний колектив, який ми назвали «Бет-Ел». Перед нами постало запитання, які пісні співати: загальновідомі чи авторські. Тут і проявився мій талант. Я підшуковував гарні тексти і пробував класти їх на музику. Це стало поштовхом для інших членів гурту — і відразу дехто з них почав писати не тільки музику, а й слова. Вже у 2008 році ми записали повністю свій авторський альбом.

— Як вам приходять мелодії пісень?
— Буває, коли читаю вірш, відразу приходить під нього музика. Переважно це стан спокою, роздумів. Найгарніші, найяскравіші речі виходять з Божої присутності, молитовного стану. Іноді доводиться довго працювати, шукати, а іноді мелодія приходить в один момент — і ти розумієш, що це саме те! Одного разу я сидів в церкві на хліболоманні, була молитва. Саме в той час я працював над однією піснею і ніяк не міг її закінчити, чогось не вистачало. І я уявив собі, як би я передав цю пісню саме в атмосфері цього служіння. Відразу прийшла яскрава ідея. Врешті виявилось, що ця мелодія — найвлучніша, це було саме те, що я шукав.

— А як ви зустрілися з Богом?
— Я народився в християнській сім’ї. Бога пізнавав поступово. До мене рідко щось приходить спалахами — зазвичай довго роздумую, вагаюсь. Покаяння моє відбулося вдома на самоті. То було десь у віці 15-ти років. Саме був кризовий момент у моїй хворобі. Навчанням я особливо зайнятий не був, бо вчителі відвідували мене дуже рідко. Усі рідні працювали. Я був залишений сам на себе. Здебільшого проводив час за малюванням. Коли мій фізичний стан дуже погіршився, у серці почала з’являтися агресія: чому ніхто не поніс покарання за те, що зі мною трапилося. Я втратив здоров’я, коли мені було 2 роки, через недбалість місцевих медиків, які зробили неякісне щеплення від поліомієліту. До 13-ти років було легше, я навіть міг відвідувати школу. Але потім здоров’я настільки погіршилося, що я опинився в інвалідному візку. Мама з дитинства спонукала мене читати Біблію. І я щодня прочитував 3-5 розділів. Спершу робив це з примусу, без бажання. Поступово я все більше замислювався над Божим Словом — і Господь явно кликав мене до покаяння. Але щось у мені постійно намагалося виправдатися. В такому сперечанні з Богом минув десь рік. Одного літа двоюрідні брати взяли мене з собою на християнський молодіжний фестиваль. Дуже зворушило ставлення до мене, особлива увага, адже всі були молоді, здорові, і лише я один на візку. Після повернення додому взявся глибше вивчати Біблію, що остаточно переконало мене в необхідності покаяння. Коли я схилився у молитві перед Богом — прийшов мир і прощення, зник тягар, ненависть, агресія, страх до майбутнього. Життя стало радісним. Стали до мене приходити ровесники-християни, з’явилися друзі. Через деякий час я відчув силу у своїх суглобах і зміг звестися на милиці. Після трьох років інвалідного візка це було для мене зціленням, адже медицина не могла вилікувати мою хворобу. Оскільки здоров’я покращилося, я отримав нагоду навчатися на Біблійних курсах, а вже через рік прийняв водне хрещення. З тих пір у мене з’явилося велике бажання звіщати людям про Бога. Я вирішив, що сидіти вдома не буду. Став проповідувати, їздити з молоддю — активніше за багатьох повноцінних. Пізніше брати залучили до музичного служіння.

— Ви з дитинства багато знали про Бога, а що змінилося у вашій свідомості після реальної зустрічі з Ним?
— Спочатку Він відкрився мені як Спаситель, у мене зник страх перед смертю, пеклом. Потім я пізнав Його як Батька, справжнього Опікуна. Це переживав по-особливому, адже мій батько помер, коли мені було 7 років. Він став для мене Другом.

— Якби вас попросили змалювати своє життя до і після зустрічі з Богом, які барви ви обрали б?
— Для тієї безвихідної ситуації, у якій я був — використав би холодні тони, сірий і чорний колір. Тепер — життя у яскравих барвах! Без Бога — жити зовсім нецікаво. Я маю друзів, які теж прикуті до інвалідного візка, і бачу, що вони не мають ніякої перспективи. Спілкування з телевізором у чотирьох стінах, іноді прогулянка по селу… Коли я повністю присвятив своє життя Богові, Він познайомив мене з музикою, дав служіння в гурті й можливість подорожувати, дарував автомобіль.

— Як вплинула хвороба на ваше сприйняття життя, стосунки з людьми?
— До 5-ти років життя моє проходило по лікарнях. У 5 років я знову почав вчитись ходити і згодом почав відвідувати школу. Звичайно, часто діти дражнилися, але якось особливо я не ображався. Коли здоров’я погіршилося, я перестав ходити до школи. Спілкування з однолітками мав лише на курортах, куди мені давали путівки. Ті, хто зі мною дружив, приймали мене таким, який я є. А якщо й зустрічалися конфліктні люди, я просто їх обминав. З 12-ти до 14-ти років був кризовий період, коли я був сам. Ясна річ, мені хотілося того, що й іншим. Пам’ятаю, коли був останній дзвоник, я дивився на моїх друзів — вони всі були хороші, гарно одягнуті. А я сидів у візку під вишнею — такий нерозчесаний, неохайний. Просто хотілося кричати від болю.

— Чи були моменти, коли ви по-особливому наполегливо запитували Бога, чому Він допустив це у вашому житті, і чи знаєте відповідь на це запитання?
— Були. Особливо гостро це питання постало, коли я зіткнувся з нерозділеним коханням. У мене була сильна депресія. Я навіть до дзеркала не хотів підходити. Не міг дивитися на себе. Став до всього байдужим. Тоді, як ніколи, молився про зцілення. І тоді через Слово Біблії Господь відкрив мені, що я Йому потрібний у тому стані, у якому є. Що Він хоче показувати Свою силу в моїх немочах. Сьогодні я можу з упевненістю сказати, що Бог допустив цю хворобу для Своєї слави. Якби я був здоровий — просто розчинився б у натовпі. Я маю можливість подорожувати, спілкуватися з людьми і багато з них, коли бачать мій стан, задумуються над своїм життям. Боже ім’я через це прославляється. Я прийняв свій фізичний стан як від Бога — і знову почав радіти.

— Оглядаючись назад, на весь пройдений шлях, скажіть, що вам допомогло все подолати і стати тим, ким ви є зараз?
— Ісус Христос! Як би це абстрактно не звучало. Навіть сьогодні, коли трапляються певні негаразди, втрачаю натхнення, я завжди шукаю корінь усіх проблем у стосунках з Богом. Для мене це — головне. Без Нього я стаю пасивним і до всього байдужим. Кожен день я спілкуюсь з Ним. Іноді беру Біблію, виїжджаю в ліс, щоб мене ніхто не турбував, і проводжу час з Господом. Це те, що мене піднімає, стимулює.

— На закінчення, що б ви побажали нашим читачам?
— У першу чергу — радіти і тішитись тим, що є. І по-друге — шукати спілкування з Богом. Щоб життєва гонка не захлиснула нас. Важливо встигнути зробити не те, що хочемо ми, а те, що хоче Він.

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 3,2011