Зустрічі з цікавими людьми

Дверi у залiзнiй стiнi

У Радянському Союзі, на відміну від вільного Заходу, віруючим жилося нелегко. Навіть «залізна стіна» не могла приховати численних фактів постійних переслідувань, утисків та арештів. На Заході знали, у якій ситуації перебуває Церква в атеїстичній державі. Щоб полегшити становище християн, робилися спроби політичного тиску чи політичної дипломатії. Але деякі західні Церкви пішли своїм шляхом: вони організували загальні молитви за Радянський Союз та використовували будь-які спроби переправити через кордон духовну літературу. Про свою першу зустріч у Києві з лідерами Церкви ХВЄ розповідає один із організаторів та активних учасників норвежець Ганс МІРВОЛЬД.

Моя робота в Радянському Союзі почалася в 1972 році з молитовного служіння, згідно якого кожна громада в Норвегії молилася за конкретне місто в Україні чи Росії. Я покаявся за рік до того, як Бог поклав у моє серце взяти на себе тягар заступництва за переслідуваних християн в СРСР. Спочатку ми могли тільки молитися за них: близько 300 громад у Норвегії взяли участь у цій праці. Так само молилися і деякі інші країни.

Але, отримуючи інформацію про християн в Радянському Союзі, я збагнув необхідність відвідувати країну так часто, як тільки було можливо. Спочатку таких поїздок було 2-3 на рік. Перші поїздки були «навчальними»: я придивлявся, як в Радянському Союзі працює державна система. В країні ми повинні були подорожувати групою, організованою радянською агенцією «Інтурист». Туристичний гід давав звіт перед КГБ про кожного, хто був у цій групі. «Інтурист» повністю планував наш маршрут, кожен день були екскурсії. Але вечорами ми переважно були вільні. Саме в цю пору доби я мав можливість контактувати з християнами. Це сталось уже під час моєї першої поїздки в Ленінград.

Брати з Фінляндії мали зв’язки з віруючими в Ленінграді, і один з них зустрів мене на Варшавському вокзалі. Він тримав шапку в правій руці, а під лівою — складену газету і попросив мене йти за ним на відстані 20 метрів. Його було звати Джохо і він мав зв’язки з братами з Києва.

Так подорожуючи, я набув досвіду, вивідав, як працює КДБ. Я вже наважувався відпрошуватися у гіда, щоб погуляти самому. Але я помічав, що завжди хтось йшов за мною.

Після кількох років такої діяльності Джохо познайомив мене з лідерами переслідуваної церкви в Радянському Союзі. Ми секретно зустрічалися в Таллінні, Ризі та Ленінграді. Поступово я знайомився з ними, вони почали довіряти мені і висловили бажання зустрітися в Києві з лідерами Скандинавських п’ятидесятницьких церков. Я навів зв’язки з лідерами Фінляндії, Швеції та Норвегії, але тільки лідери з Норвегії приєдналися до нас. Така зустріч відбулася в червні 1978 року.

Це була моя друга поїздка в Київ. Пастор Корнмо і місійний секретар Свардахл ніколи раніше не були в Радянському Союзі. Ми прибули в Київ літаком. Подорожували як окремі туристи. Як завжди, гід зустрів нас в аеропорту і відвіз до готелю, де ми мали перебувати. Я був занепокоєний, не знаючи, у який готель нас поселять. На щастя, під час першої поїздки я придбав карту Києва. Через Джохо мене було проінформовано про місце, де ми мали зустрітися. Це була площа з пам’ятником Богдану Хмельницькому. Але де вона? Вдома, в Осло, я розгорнув карту і з полегшенням знайшов її. Але де перебуватимемо ми? Я знайшов на карті сім готелів, у яких була ймовірність зупинитися, і запам’ятав дорогу від них до пам’ятника. Брати з Києва знали, коли ми прибуваємо, брат Яків чекав нас в аеропорту. Він бачив, як ми прибули, і на іншій машині їхав за нами аж до готелю. Так вони дізналися, у якому готелі ми зупинилися.

Ми прилетіли в п’ятницю, а в суботу мали зустрітися з братами в зазначеному місці о 12 годині дня. Ми легко знайшли площу і пам’ятник, але нікого з братів не побачили. Олена була нашим перекладачем. Вона народилася в Україні, але виїхала з батьками до Сполучених Штатів, а приїхала в Норвегію, щоб подорожувати з нами. Ми чекали годину, але ніхто не з’являвся. Олена і я ввійшли на територію церкви на другому кінці площі. Там було небагато людей. Біля нас пройшов чоловік і пошепки сказав іти за ним на віддалі. Він завів нас у церкву, де нас чекали інші брати. Я обережно привів Корнмо і Свардахла і ми змогли спілкуватись із братами, проходячи повз ікони в церкві. Зустріч не тривала довго. Ми домовилися зустрітися в неділю о 9 ранку. Було помітно, що українські брати боялися зустрічатися з іноземцями. Багато з них були у в’язниці, звичайно, вони не хотіли туди повертатися.

Наступного ранку ми покинули готель, щоб зустріти братів у тунелі підземного переходу, а там розділитись на три групи: пастор Корнмо мав одного провідника, Свардахл — іншого, Олена і я мали йти за Яковом. Я з Оленою були викриті, коли вийшли з готелю і переходили вулицю. Я зауважив двох чоловіків-агентів на другому боці вулиці. Що ми мали робити? КГБ не повинно було знати, з ким ми зустрічаємось, це спричинило б багато проблем, особливо для київських братів.

Коли ми зайшли в тунель, я сказав Корнмо і Свардахлу, що за нами слідкують, і запропонував їм іти на зустріч з братами в зазначеному місці, «я трохи потурбую КГБ». Трохи далі була автобусна зупинка. Під’їхав автобус — і я з Оленою зайшли всередину. Я бачив, як один із тих людей говорив із водієм автобуса через відчинене вікно, а інший зупинив таксі. Я бачив, як працівник КГБ розмовляв по рації. Автобус стояв деякий час. Потім в автобус зайшли двоє чоловіків у чорних окулярах і сіли навпроти нас. Олена і я вирішили вийти на третій зупинці і пройти пішки назад до тунелю. Чоловіки вийшли на тій самій зупинці. Вони зовсім не приховували, що переслідують нас. Я ставав усе більш нервовим, підходячи до тунелю, де планували зустріти Якова. Чи був Яків там? Чи бачив що сталося? Як щодо інших? Чи зустрілися Свардахл і Корнмо з братами?

На щастя, ми побачили Якова, що наближався до тунелю. Він був одягнений так, щоб можна було загубитися в натовпі. Він зробив нам знак рукою — і ми пішли за ним на відстані. Недалеко була станція метро. Я повернувся, щоб побачити, чи агенти йдуть за нами. Я надіявся, що вони не помітили Якова. Навіть ми не могли його бачити з того місця, де стояли. Я відчув панічну хвилю. Я не знав, куди нас ведуть, КДБ йшло за нами. Мої думки були неспокійні. Я зрозумів, що ми викриті через нагляд і мікрофони в готелі: пізніше я знайшов їх в телефонах, за дзеркалом і в лампах на стелі. Ми були у щільному крузі, і я сказав собі: «Ми у пастці. Ці люди мають велику силу». І тоді Ісус сказав мені в душі: «Гансе, Я маю всю силу!»

Я був дуже здивований від голосу всередині, і в серці запитав: «Ісусе, чи Ти тут?» Відчуття миру і впевненості огорнуло мене.

Коли ми спустилися в метро, я побачив Якова. Я розумів, що ми мусимо тримати дистанцію, що нам потрібно сидіти в різних кінцях. Агенти зайшли в поїзд і сіли навпроти нас. Вони були в чорних окулярах і дивилися прямо в очі. Я робив те саме, і думав про себе: «Подивлюся, як вони відстануть від нас». Я був впевнений, що вони залишать нас, Ісус це сказав хвилину тому. Побачивши, що Яків збирається виходити, ми також встали. Агенти зробили те ж. Вийшовши в тунель, який роздвоювався, я побачив що Яків вибрав праві сходи. Агенти вибрали ліві. Наверху я побачив Якова, який стояв біля трамвая і енергійно нам махав рукою. Трамвай рушив у ту ж мить, як ми в нього зайшли. Побачили, як агенти бігли і залишилися позаду. Коли ми покинули трамвай, все було так само — Яків за 20 метрів і ми ніби йдемо слідуючи за ним. Ми увійшли в під’їзд багатоповерхівки, Яків сказав: «Зачекайте хвилинку, а потім ліфтом піднімайтеся на сьомий поверх».

Коли ми туди піднялися, то побачили прочинені двері, з’явилася жінка і провела нас у вітальню. Свардахл і Корнмо прибули на годину раніше. Ми всі були тут. Три лідери з Норвегії і приблизно 20 — з України. Це була сердечна зустріч. Ми славили Бога, обіймали один одного зі сльозами на очах. Іван Левчук розповів нам про час, коли він був у таборі в Сибіру. Віктор Бєлих приїхав із Кишинева і частково вів зустріч. Микола Камінський з Коростеня мав можливість говорити про радість бачити братів із Заходу. Також був Микола Мельник. Інших я знаю лише на ім’я — Михайло, Анатолій, Яків, Василь і багато інших. Ми дізналися, що всі вони лідери церков. Провели з ними цілий день у прекрасному спілкуванні і обіцяли один одному підтримувати зв’язки і продовжувати Господню роботу…

Ганс Мірвольд, житель спокійної та забезпеченої Скандинавії, все своє життя присвятив служінню гнаній Церкві. Він запалив інших молитися за радянських віруючих та допомагати їм. Тисячі примірників духовної літератури, десятки поїздок в СРСР, фінансова допомога сім’ям в’язнів — і так протягом кількох десятиліть. Незважаючи на солідний вік, Ганс Мірвольд працює і сьогодні. Нині об’єктом його праці став Китай. Декілька років тому на одній із конференцій Церкви ХВЄ України він організував серед українських церков служіння, яке колись започаткував у себе. Ганс роздав служителям кілька сотень анкет із назвами міст Китаю, за які українські церкви зобов’язувалися молитися, пам’ятаючи, що колись так само за них молилися віруючі Заходу. Редакція «Благовісника» цікавилася у деяких служителів щодо цього заходу — і з радістю констатуємо, що це починання знайшло відгук серед українських віруючих. У церквах моляться за китайських християн, які переживають нелегкі часи. І це робить нас однією великою родиною — Церквою Ісуса Христа.

"Благовісник", 1,2011

Ганс Мірвольд (другий справа) з українськими служителями Церкви ХВЄ під час зустрічі в Києві. В центрі — єпископ Микола Мельник, позаду нього — єпископ Микола Камінський.