Щасливі

У самій глибинці Волинського Полісся, недалеко під райцентру Каменя-Каширського, розкинулося село Бронниця. Звичайне село, звичайні люди. Хоча... Є і в цьому селі визначні особи. Як от Василь Федчик. Правда, здебільшого його називають в поєднанні саме із селом — Василь Бронницький. А те, що він визначний серед однесельчан (і навіть в районі) факт. Ні, він не є видатним письменником або вченим, політичним діячем чи вчителем. Він навіть у школу не ходив (хоча грамоту знає). Простий сільський хлопець. Мало того — він інвалід... Причому інвалід, один вигляд якого викликає якщо не жах, то неприховане співчуття.

Вперше я побачив його років шість тому в Луцьку, на місійній конференції. Спочатку навіть не зрозумів, що це таке. Молодий хлопець ніс перед собою на дощечці... Навіть не знаю що... Якусь велику голову, посаджену на маленький тулуб із ще меншими ногами. Посадив (чи поклав?) на передній лавці. Голова посміхалася, розмовляла із хлопцем, з людьми, які підходили вітатися. Не пригадую, які почуття мав тоді, але ця картина мені запам’яталася надовго.

Пізніше не раз доводилося бачити Василя — саме так звали цю нещасну, я тоді думав, людину. З розповідей їнших дізнався, хто він та звідки. Потім довелося познайомитися ближче: декілька разів він в справах заїжджав у редакцію. Але це було вже після однієї події, про яку говорять ще й досі і, думаю, ще довго будуть говорити.

Це сталося чотири роки тому. Всі п’ятидесятницькі церкви Волині (і не тільки), всі села району облетіла фантастична новина: Василь Бронницький жениться. Уже сам факт одруження був справді фантастикою. Бо Василя вважали не просто інвалідом, а справжнім калікою. Але ще більш фантастичним був вибір нареченої. Одруження нерідко бувають і серед інвалідів, правда, вони в більшості випадків стараються вибирати собі відповідну пару. А тут... Тетяна була нормальна здорова дівчина, з якою не підмовився 6 одружитися будь який хлопець. І ось такий вибір...

Не буду переповідати усіх пристрастей, що розгорілися навколо цього одруження. Вони досягли навіть обласного рівня — сюди був залучений і єпископ церков області. Але факт залишається фактом — Василь одружився. А через деякий час про нього заговорили знову: Василь став батьком...

Про «бронницький феномен» вже писала обласна газета «Волинь». У заголовку матеріалу на першій полосі стояло слово «любов». Про любов писати я не наважився. Бо не міг її зрозуміти. Думаю, що до кінця ту саму любов не розуміють навіть Василь з Тетяною. Вони просто живуть нею. І мені не вистачило сміливості зазирнути у те найінтимніше, яке з’єднало ці дві долі. Тим більше коментувати те, що недоречно було б коментувати...

Коли я із заступником директора місії «Голос надії» Євгеном Мельничуком їхав у Бронницю, то мене вела туди не просто журналістська цікавість чи сенсаційність майбутнього матеріалу. Я знав, що мені не вдасться відповісти на усі мої «чому?». Я підсвідомо розумів, що навряд чи є логічне пояснення того, що сталося, особливо поведінки Тетяни. Я думав про інше. Про те, що робить людину або щасливою, або нещасною.

...Коли під'їхали до Василевого обійстя, відразу зауважили навколо двору акуратно складені будівельні матеріали. «Василь хоче нову хату робити», — пояснює господиня. Господаря саме не було — поїхав на село дзвонити до Луцька: чи справді йому чекати гостей. Незабаром загуркотів двигун — і на подвір'я в'їжджає біла «Ауді». Василь опускає скло і висувається для привітання. З-за спини виглядають дві пари голубих-голубих оченят: таких як у тата. «Вони постійно зі мною в машині. Коли Таня на городі, я їх садовлю до себе, буває, так і позасинають в салоні. Вчора ввечері приїхав додому, то Галинка вже спала. Таня перенесла її в ліжко, навіть і не прокинулася. Ми вже й ноженят їм не мили, щоб не турбувати, аж сьогодні помив» — із сяючими очима захоплено розповідав Василь про своїх улюблениць.

Таня переносить з машини не лише Галинку та Марійку. Вона носить і Василя. Скрізь. Вдома, в церкві, в місті і на базарі. Причому робить це настільки природно, без тіні незручності. Почуває себе так вільно, ніби бере його під руку. Тому якось ніяково казати, що вона «його доглядає». Вона просто допомагає зробити те, що йому не під силу. Як у будь-якому подружньому житті. А от від самого Василя декілька разів доводилося чути, що саме він «доглядає» сім’ю. У тому числі і свою рідну сестру, розумово відсталу.

— Я отак подумав, поки маю сили, ще живий, треба побудувати Тані та дітям хату. Бо хто ж про них потурбується? Батьківська вже стара, в ній навіть фундаменту немає. Підлога проламується, ремонтую, ремонтую, а воно ж то не до безкінечності ремонтується. От потроху почав збирати матеріали. Завіз щебеню, заготовив крокви, балки, шифер, маю трохи дощок. От лишилося тільки блоки на стіни придбати. Але вже грошей немає. Трохи підзароблю, дасть Бог, почнемо будівництво.

Як це не дивно, але гроші він дійсно заробляє сам. Казав, що до одруження ніколи не приймав ні від кого ніякої грошової допомоги, бо був переконаний, що здатний сам собі заробити. Мало того, нерідко всовував племінникам-студентам по кілька карбованців, коли ті їхали до Луцька. І лише коли з’явилися донечки, з’явилося більше потреб, з подякою приймає допомогу, як від Бога.

І взагалі, все у житті Василь приймає як від Бога. Навіть своє каліцтво. Коли розповідав про причини свого каліцтва, я дивувався, наскільки він робив це спокійно. Хтось у подібній ситуації міг би проклясти свою долю і тих, з чиєї причини це сталося. Але тут ніякого осуду, ніяких нарікань — як ніби це так треба.

А народився Василько здоровим і гарним хлопчиком у багатодітній сім’ї (сам він був одинадцятим). Доглядали його, як це здебільшого буває в селах, старші брати та сестри. Тому коли старша сестра несла його дев’ятимісячного до невістки на сусідню вулицю, нічого дивного у цьому не було. Але дитина є дитина: зачепилася за якесь коріння — і Василько опинився на землі. Відчайний плач, який нічим не можна було вгамувати, свідчив, що сталося щось погане. Лікарі, до яких дитина через бездоріжжя та вічну селянську зайнятість потрапила пізнувато, винесли страшний вирок: дитина жити не буде, а якщо і виживе, то промучиться усе життя. Він вижив. І чимало промучився. На спині виріс страшенний горб. Ноги майже не росли, були покручені. Десь до вісімнадцяти років страждав рахітом, від невеликого удару ламалися кістки (правда, вони і швидко заживали). Але голова була здоровою. І здоровим був розум. Тому, незважаючи на своє каліцтво, яке він вже розумів і прийняв своїм дитячим розумом, одного разу Василько задумався: «Всі ходять в школу, вміють читати, писати, а я ні. Так не повинно бути». Але, на жаль, так було. Директор школи сказав, як відрубав: «Ніяких мені тут «штундиків нетреба!» Але старший брат приніс пропис, посадив Василя біля себе і розпочалася наука. Грамоту хлопець вгриз — і щодо неї став таким, як усі.

Як усі... Мене вразила одна фраза, яку Василь сказав у своїй молитві. Ми стояли з ним на колінах, і він дякував Богові за своє життя, за дружину, за діток. І я почув: «Дякую Тобі, Боже, що Ти мене порівняв з усіма людьми». Ні, він не вважає себе гіршим від інших. Він такий, як усі. А може і не такий? Бо, як він сам висловився, у селі є багато людей і з руками, і з ногами, але живуть набагато бідніше, ніж він. «Я ще ніколи не був у боргах», — каже.

«З чого ж він живе?» — запитаєте. Зі своєї праці. Одного разу старший брат привіз із Нововолинська годинникового майстра і Василь всього за три дні збагнув секрети мініатюрних коліщаток. І став майстром на цілий район, до якого не боялися нести навіть золоті годинники. Бо знали: не обмане. І він потроху став заробляти. Заробив на мотоцикл «Яву» з коляскою. Друзі (а їх у Василя ой як багато!) возили його в сусідні села на зібрання, на співанки. Так-так, він ще й у хорі співав!

А ще його заповітною мрією було мати свій транспорт, яким можна було б керувати самому. Відшукав двигуна з мопеда, приробив якісь коліщатка — і незабаром вже їздив селом на дивному засобі пересування. Одного разу сталася прикра пригода: п'яний голова колгоспу наїхав машиною на цей транспортний засіб — і Василь з численними переломами опинився в лікарні. І коли через декілька місяців лікар запитав: «Як ти міг після таких травм вилікуватися?», Василь відповів: «У церкві молилися за мене — і Бог зцілив».

А сам він довго молився, щоб Бог дав йому автомобіль. Правда, мав мотоколяску, але разом з тим вже навчився їздити на автомобілях свої братів та друзів: прикручував додаткові педалі, підкладав на сидіння подушки — і в дорогу. Автоінспектори вже знали його і не чіпали, хоч їздив без посвідчення: не вистачило якихось вісім сантиметрів. Але і тут, як він каже, Бог допоміг: Василеві дозволили вчитися в автошколі і скласти на посвідчення. Закінчив школу, до речі, з похвальним листом. Права були, але не було справжньої машини. Своєї. Та Василь не був би Василем, якби залишив свою мрію. Він молився. Він вірив. І ця віри звела його із Егертом Едвіном, російським німцем. Про незвичайного інваліда автомобіліста він дізнався через місію «Голос надії» стараннями заступника директора місії Віктора Наумчика. І через деякий час Василь вже сидів за кермом власного «Мерседеса».

— Я дуже завдячую Едвінові за цю допомогу. — каже Василь. — Саме він допоміг мені піднятися. Цією машиною я став їздити в Польщу, став добре заробляти, потрохи «розкрутився». Якби так ще з рік поїздив, то на хату заробив би. А то змінилися закони, поїздки стали невигідні, і я вже занепав духом. Але Бог і тут не залишив. Я став молитися за цю проблему. І тепер вже маю заробіток. Хоча не такий і великий, але для сім'ї вистачає. Став «таксувати». Напевне, в селі не має такої людини, яку б я кудись не возив. До мене ідуть навіть серед ночі — і нікому не відмовляю. Я комусь допоможу, люди мені допоможуть...

Зараз Василь їздить на «Ауді». Ремонтує її сам, навіть двигун. Звичайно, додаткова допомога потрібна, але керує всім він. І в домі господар, звичайно, він.

Слухаю я Василя і думаю: «Ні, він не інвалід. Інваліди скорше ті, хто, маючи руки та ноги, силу та здоров'я, плаче, що стало важко жити, нема де заробити і тому подібне». А він живе повноцінним життям, з оптимізмом дивиться на життя і з гумором на свій фізичний стан. Він може і над собою піджартувати, не втрачаючи при цьому власної гідності. А ще допомагає йому віра в Бога. За час нашої не такої вже й довгої розмови Василь часто казав: «Це Бог мене зберіг. Це Він залишив мене жити. Дякую Господу, що я лише фізично інвалід, що маю розум і здорову голову. То Бог дав машину, роботу. Це Бог подарував мені дружину, бо я навіть не міг і думати про подібне. І Він дав таких чудових доньок...»

Так, доньки у нього чудові. Горнуться до тата, може, більше, як до мами. І Тетяна чудова. Про їхню любов можна було б писати книгу. Але чи зможе хто до кінця зрозуміти той крок, на який наважилася молода, гарна дівчина чотири роки тому? Тим більше, що ініціатива одружити ся була саме з її боку. Не побоялася труднощів. Не побоялася осуду з боку оточуючих. І сьогодні вони з Василем разом. І вони щасливі. Набагато щасливіші від сотень подружніх пар, які, маючи повний достаток в домі, престижні роботи та добре здоров'я, почувають себе чужими стосовно один одного. Вони щасливіші від тисяч молодих пар, які іноді не витримують декількох місяців чи навіть тижнів і розлучаться. І їхні доньки щасливіші від матеріально забезпечених «сиріт при живих батьках», у яких тато з мамою «не зійшлися характерами»...

Розумію, що проблеми у них, як і в кожній сім'ї, є. Але вони завжди вирішуються. Хоча, поспілкувавшись з Василем, здасться, що у нього їх немає. І коли він розмірковує вголос: «От мені б ще хату збудувати...» — це сприймається не як безпомічне ниття. Він просто ділиться своїми планами. І я вірю, що він збудує хату. Бо в нього є віра. В нього є оптимізм. Є Бог, якому в усьому довіряє. І, нарешті, в нього є Таня. Його Таня...

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 3,2000