Служіння глухим: «Головне — їх любити, розуміти і стати для них другом»

Павло Смаль — завідувач відділу праці з глухими Української Церкви християн віри євангельської, відповідальний за роботу з інвалідами Волинського обласного об’єднання, диякон церкви «Благовістя» м. Ковеля. Пропонуємо увазі читачів «Благовісника» розмову з ним.

— Моя родина християнська з глибокими євангельськими традиціями. Мама прийняла водне хрещення ще в 13 років. Хоч вона була ще зовсім юна, їй дозволили, бо дуже хотіла увійти в заповіт Господа. Тато прийняв хрещення в 16 років. Відповідно батьки мене навчали, виховували, водили на зібрання — і ось я аж до цього часу ходжу на зібрання (усміхається). Нас у батьків семеро. Я з братів наймолодший. Одружений. Нам з дружиною Надею Господь подарував 10 дітей.

— Діти з віруючої сім’ї також потребують особистої зустрічі з Христом. Як це відбулося в тебе?
— Я пам’ятаю 10 листопада 1978 року. Мені було 16 років. Йшло служіння — і Христос сказав мені, що Він той, Хто є насправді, що Він мій Господь і Спаситель. Цей момент важко передати, це було надзвичайне переживання з глибоким розумінням, що Він мене кличе йти за Ним. А до цього я вже пробував проповідувати. Десь у років 15 пообіцяв Богові, що буду завжди проповідувати, коли б брати не сказали. До цього часу, коли брати звертаються до мене, щоб я сказав слово, мені відразу згадується моя обіцянка перед Богом. Хрещення я прийняв у 17 років, 1979 року. Це відбулося раненько, десь о 5-й годині на невеличкому ставочку…

— А далі як відбувалося твоє церковне життя?
— Проповідував, був керівником молоді в церкві. Ковель — місто непросте, у ньому багато церков. Відбувалися їхні поділи. І члени моєї першої церкви у свій час розійшлися по інших церквах. Я пішов у ту, куди перейшли мої батьки. Тепер я член церкви «Благовістя» і виконую в ній дияконське служіння з 2000 року. Крім того, завідую відділом праці з глухими Української Церкви християн віри євангельської.

— Наскільки мені відомо, у твоїй родині немає глухих. Що спонукало тебе працювати з глухими?
— До цього служіння вів мене Бог. Я завжди мав бажання не зупинятися на місці, щось робити, рухатися вперед. Не просто прийти на зібрання, відсидіти — і піти, а працювати. Коли мене вибрали дияконом, то я взявся за євангелізації, їздив із групою проповідувати Євангелію. У 2000 році в Ковелі провели акцію для інвалідів міста, за яку я відповідав, — це була зустріч з ними в будинку культури з роздаванням подарунків. Ми мали списки неповносправних міста. Хто не зміг прийти, тому везли подарунки додому. Тоді зібралося дуже багато людей різних категорій інвалідності, 500-700 чоловік, там були й глухі. І виявилося, що ми не можемо з ними порозмовляти. Ми стали шукати людину, яка знає жестову мову й могла б нам допомогти. У Ковелі такої не знайшли, а тільки в Луцьку. У мене виникло питання: як це так, що є люди, яким ми не можемо розказати про Бога? І з того часу в мене з’явилося бажання щось для них робити. Це турбувало мене, було в моїй середині: як їм допомогти?

Пригадую, відвозили подарунки за одною адресою. Підійшли до дверей дому — виходить жінка. Ми називаємо прізвище та ім’я і запитуємо, чи такий тут живе. А вона нічого не каже, тільки, бачимо, у неї сльози течуть. Нам аж незручно стало. Підходить від гаража її чоловік. Ця жінка крізь сльози каже: «Вони не винні, що я плачу. Просто перший раз за сім років хтось згадав нашого сина і назвав його ім’я. Сім років ніхто його не згадував, а тут прийшли сторонні люди й зацікавилися нашою дитиною. Тому я й розплакалася».

Згодом у Луцьку проходила конференція для людей, які працюють з глухими. Це був, мабуть, 2001 рік. Я мав транспортний засіб. От сестри і просять: «Завези нас на конференцію». Умовили мене — і я поїхав. Сів у залі в самому кінці, бо був у дорожній формі. Думаю: посиджу півгодини, послухаю, про що тут говорять. І тут вони порушують питання, хто б відповідав за служіння з глухими в області. А Михайло Близнюк дивиться на мене й каже: «Он там є брат Павло». Я махаю руками йому, що ні, про це не може бути й мови. А він до мене: «Мовчи». Якби я був би ближче до дверей, то, мабуть, вийшов би. А то треба було проходити через весь зал — і було б якось не файно: ніби тікаю. Тому зігнувся, щоб мене там не бачили. Брат Михайло каже: «Проголосуємо, якщо ви підтримаєте мою пропозицію, щоб брат Павло був відповідальний за це служіння, тоді йому скажемо». Проголосували всі «за». Близнюк каже мені: «Встань, Павло. Що, тепер відмовишся від того, що тобі Бог дає?» Відповідаю: «Я ніколи не відмовляюся від того, що Бог дає». — «Ну тоді молимося». Від того моменту моє служіння перейшло в цю сферу.

— Робота з глухими розпочалася в церквах Волині?
— Волинь не започатковувала це служіння. Воно вже було в Рівному. У Києві займалися таким служінням, у Слов’янську Донецької області. Відділу як такого не було, але були люди, які координували це служіння й не належали до жодного об’єднання церков. Були самі по собі, діяли позаконфесійно.

Коли мені доручили це служіння, то я мав щось робити, хоч і не знав що. Я став зустрічатися з людьми й казати їм, що ми маємо цю роботу поставити ширше, більш змістовно, щось конкретне організовувати. Були пропозиції проводити конференції. І ось одна з них відбулася в однім із таборів у Вінниці. Коли я туди приїхав, до мене стали підходити люди з певними питаннями і пропозиціями, з проханнями щось вирішити. Я підійшов до одного з тих, хто на той час вів цю роботу, і поставив йому багато питань, які ставили мені. І у нас почалося непорозуміння. Мені дали знати: не лізь не в своє діло. Тож у Вінниці зібрали чергову конференцію, на яку я запросив Михайла Паночка. Ми вирішили приєднатися до якогось братерства, щоб бути під його крилом. Оскільки 70 відсотків присутніх були із Української Церкви ХВЄ, старший єпископ якого Михайло Паночко, ми і приєдналися до неї.

— Як глухі сприймають світ? Наведи приклад їхнього сприймання.
— Глухі — люди дуже специфічні. У них інше мислення, інша психологія. Наші проповіді для них не зрозумілі. Грамотний із них може зрозуміти 10 відсотків із того, що проповідується. У них немає розділових знаків, немає багато звичних нам слів. Тому ці люди шукають таких само, як вони, щоб спілкуватися й розуміти один одного. Якщо в церкві є глухі люди, то вони творять свою церкву в церкві, внутрішню.

Глухі сприймають усе очима — і відповідно помічають навіть те, чого інші не побачать.

— Зважаючи на такі особливості глухих, у відділі, мабуть, маєте певні критерії відбору людей для роботи з ними?
— Якихось критеріїв у нас немає. Можна сказати, що ми раді всім, хто тільки хоче працювати з ними. Головне, щоб вони їх любили, щоб захотіли стати їм друзями. Треба їх відвідувати, розмовляти з ними, пити з ними чай і розповідати про Бога — тоді вони захочуть прийти в церкву. Інші люди можуть щось почути по радіо, по телевізору, а ці такої можливості не мають. Більшість з них неграмотні, а якщо і вміють читати, то не все розуміють. Тож треба їх любити й працювати з ними персонально.

— Якось ти сказав, що служіння глухим активно ведеться у 16 областях. Як ви мотивуєте людей, зокрема церкви, служити цим людям?
— Ми приїжджаємо в церкву в складі 5-8 чоловік і робимо в ній презентацію нашого служіння. Як це відбувається? Просто беремо участь у їхньому служінні, розповідаємо про те, що ми робимо, кажемо, що в них є глухі, що з ними треба працювати і як працювати. Нам іноді заперечують, кажуть, що в них немає глухих, але ми доводимо, що є.

Зауважив, що там, де служителі казали, що це служіння має бути в них, — там це служіння розпочалося й розвивається. А там, де служителі казали: «А хто його знає, є тут глухі чи нема, та й хто за це візьметься», — то там це служіння хоч і розпочиналося, та занепадало. Тому відповідальність за служіння глухим у церкві лежить на служителях. Якщо вони зацікавлені — то воно буде.

Прагнемо, щоб це служіння було в кожній області, щоб у великих церквах була група людей, яка його веде. Інакше служителі мають вивчити мову жестів, щоб працювати з глухими.

— Чи піднімаєте ви освітній рівень глухих? І взагалі — як ви працюєте з ними?
— Проводимо біблійну школу глухих, так звану БШГ, яка дає ази Біблії. Ця школа діє в Ковелі й у Слов’янську. Філіал цієї школи маємо у Франківську. У Чернівцях глухі можуть отримати вищу освіту. Групи таких людей навчається в Київському біблійному інституті, у Рівненській та Львівській духовних семінаріях, виїжджаючи туди на сесії. Там навчаються і на перекладачів. Вони можуть отримати ступінь бакалавра. Якщо знайдуться здібні й будуть можливості — то зможуть учитися і далі. Ми тісно співпрацюємо з нашими біблійними закладами.

Кожен рік у різних областях проводимо табори для глухих. Зокрема вони щорічно проводяться в Ковелі (цього року в таборі було близько 80 чоловік). У ці табори приїжджають багато невіруючих — і навертаються до Бога. Їх запрошують інші глухі, які в нас побували, перекладачі, ми робимо запрошення через групи у Вайбері, соціальні мережі. Тепер немає складнощів, щоб запросити. Приїжджають — і каються, Бог хрестить Духом Святим. Цікаво, що коли Бог хрестить глухих Духом Святим, то вони говорять, як і ми. Аж не віриться. Так не розмовляє, а на молитві може говорити. Я сам не вірив, поки не почув і не переконався.

Щороку в Ковелі, Слов’янську, Києві, Вінниці, Івано-Франківську, Чернівцях, Львові проводимо табори й для інших категорій інвалідів, зокрема для сліпих.

Минулого року наш відділ розпочав працю з глухими дітьми й підлітками. Є людина, відповідальна за це.

Проводимо євангелізаційні служіння для глухих у церквах, зустрічі в УТОЗі, де збираються глухі. Євангелізація — це та сама презентація нашого служіння в церкві, тільки більше орієнтована на глухих людей. Коли нас запрошують, то в нас є умова: попрацюйте з людьми в церкві перед нашим приїздом. Оголосіть, що є таке служіння, що серед вас є глухі люди і є люди, які працюють з такими, як вони, скажіть, що ви хочете, щоб таке служіння було у вас. Зверніться до членів церкви, може, хто хоче працювати в служінні глухим, щоб, коли ми приїдемо, ці люди були підготовлені з нами зустрітися, щоб ми могли налаштувати їх вчитися жестової мови й служити.

Ми маємо спільність з працівниками з інших країн, вони нас запрошують до себе, ми їдемо до них. До нас приїжджають з Болгарії, зі Швеції, з Естонії, з Білорусі, Росії. Налагоджуємо співпрацю з іншими країнами.

— Відомо, що відділ роботи з глухими працює над відеоперекладом Біблії для глухих. Що тебе наштовхнуло взятися за такий переклад? І що це за проект?
— Два роки тому я стикнувся з ситуацією, яка мені відкрила, що глухі не розуміють елементарних євангельських істин, доступних навіть нашим дітям. Наведу приклад. На одному зіб­ранні, де було понад 50 глухих, ми проповідували, закликали до покаяння, а вони як сиділи, так і сидять. Ми вже втомилися й звернулися до віруючих глухих: робіть щось вже ви. І вони показали дуже просту сценку: велике чорне серце з паперу, а на ньому багато кишеньок. На одній написано «зло», на другій — «заздрість», на іншій — «невдоволення» тощо. Друге серце біле з кишеньками, на яких написано «любов», «мир», «радість» і таке інше. Вони розповіли, що то за серця, що є диявол, що люди багато зла роблять один одному, про Ісуса. Так просто розповідали. А ми посідали ззаду й розмовляємо, бо ж глухі нас не чують. Аж тут кличуть мене: «Брате Павле, ідіть сюди». — «Що там таке?» — «Чотири чоловіки вийшли на покаяння, треба помолитися». Ми вийшли, молимося за них, а вони поставали на коліна, плачуть. Психологія глухих інша, інше сприйняття. Їм, щоб розуміти, треба бачити. Тому вирішили створити для них відео-Біблію.

Наскільки мені відомо, так ніхто ще не перекладав. Ми довго молилися — і два роки тому майже одностайно прийшли до думки, щоб розпочати перекладання Біблії для глухих. Робимо одночасно два переклади. Один калькуючий — тобто дослівний, коли передається жес­тами кожне слово, як написано в Біблії. Він зрозумілий для частково глухих або тих, хто втратив слух у зрілому віці. А другий – мовою глухих, якою розмовляють глухі від народження й у якій один жест може передавати ціле речення. Цей переклад можна назвати змістовим, він передає жестовою мовою глухих суть сказаного в Біблії.

Ми працюємо не тільки над перекладанням Біблії, а й над створенням міжконфесійного жестівника єдиних християнських жестів, а також тлумачного словника за Євангеліями від Марка і Луки у двох варіантах – відео і на папері. У грудні розпочнемо переклад Євангелії від Івана міжконфесійною групою. Шукаємо можливості й кошти виконати цю роботу.

Уже переклали Євангелію від Марка. Рік тому в Києві відбулася презентація цього перекладу, на якій були присутні навіть представники міністерства освіти. Наш переклад є в Інтернеті. Євангелія від Марка в нашому перекладі на сьогодні доступна всім глухим України. Її читають, розуміють, користуються нею.

— Чи робили ви експертну оцінку свого перекладу, яка була б авторитетною для представників усіх конфесій?
— Так, перед презентацією перекладу ми організували експертну зустріч. Ми зібрали спеціалістів із жестової мови. Зокрема були голови УТОГу та лабораторії жестової мови, голова спілки педагогів глухих. Ця зустріч відбулася в приміщенні Біблійного товариства. Там був присутній Михайло Паночко, учителі нашого Союзу, учителі-сурдологи. Вони оцінили жести, точність перекладу, сказали, що не мають ніяких претензій — усе чудово. Голови УТОГу та лабораторії жестової мови були спочатку до нас упереджені, вважаючи що наш проект суто конфесійний, і навіть не виявляли бажання йти на експертну зустріч. Але коли дізналися, що ми залучаємо до співпраці представників інших конфесій і що перекладаємо на жестову мову саме український переклад Івана Огієнка — митрополита православної церкви, науковця-філолога, то були приємно вражені й згодилися бути в числі експертів.

— Чи можна говорити про співпрацю відділу з громадськими організаціями, іншими конфесіями?
— Я брав участь у телепрограмі, на якій були присутні священики з різних конфесій. Було дві телепередачі. Тоді порушувалося питання співпраці. Говорили в першій програмі про інвалідів, у другій — про глухих. На цій зустрічі були голови УТОГу і лабораторії жестової мови. Я розповідав про переклад Біблії і запросив усіх присутніх долучитися до її перекладання.

Ми хоч і співпрацюємо з представниками інших конфесій, але з добровольцями, а нам хотілося б щоб їх благословили на цю працю їхні священики. Ми рухаємо свій проект, долучаючи до нього «верхи», хочемо провести його через Всеукраїнську раду церков і релігійних організацій. Поки що нам це не вдається.

— Чи співпрацюєте з державою?
— Про співпрацю з державою можна говорити тільки на регіональному чи місцевому рівні. На Волині ми проводимо два рази на рік з’їзд інвалідів. То в смт Маневичі влада сприяла в оренді приміщення, частково допомогла коштами на подарунки інвалідам, які приїжджають на такі з’їзди.

— Як я зрозумів, служіння глухим опирається на знання жестової мови.
— Ні, це служіння опирається на зацікавлених людей, а навчити жестової мови не важко. Потрібні віддані люди, які б служили з повною віддачею.

— Табори для інвалідів називаються «Єдність». А чому саме так?
— Ми проводили один із наших перших таборів. Стояв тільки один будиночок і намети. У той день було холодно. І почався сильний дощ. Наші намети від тієї зливи попливли, земля розкисла. Усе мокре. Єдине сухе місце — кухня. Нас зібралося чоловік 20, ми стали навколо стола, взялися за руки й стали молитися. І то щиро: «Боже, зроби щось, бо ми нічого не можемо». Що скажемо тому інвалідові, намет якого знесло, як він запитає: «Чого ви мене сюди покликали?» Та молитва ніколи не забудеться, ті сльози. Це було формування єдності. Ми тоді справді були єдині у своїх благаннях. І сталося чудо: уранці встаємо — сонце світить, жарко, усі повиносили одяг, те, що намокло, посміхаються. Питаємо: «Змерзли?» — «Ні, все добре, подивіться, яке сонце». І це була справжня єдність. Сам Бог дав нам цю назву. Тоді відбувся перелом у духовному світі й у нашій свідомості. Бог нам показав, що ми без Нього нічого не можемо зробити, навіть інвалідові допомогти. Але коли до Нього звернемося — Він зробить.

— Розкажи щось яскраве, що запам’яталося тобі під час проведення таборів.
— Один брат, якого Бог використовував у проповіді, на одному табірному служінні закликав присутніх (а було чоловік 250) підняти руки, хто хоче покаятися. Відгукнулися чоловік із 30. Той брат, як побачив це, питає мене, що з ними робити, вони ж глухі. Кажу, що те саме, що й з тими, хто чує: закликай вперед, молися за них. Як стали молитися, як підняли глухі руки вгору — зійшла така сила, чоловік із 15 Бог хрестив Духом Святим.

На цьому служінні був один глухий, який виховувався в дуже тяжких обставинах. Коли він перший раз приїхав у табір, то їв папір. У нього кишені повні газет — і він їх їсть. Ніхто йому цього заборонити не міг, хіба що трохи мене боявся — коли бачив мене, то ховав ті газети. Я їх знаходив, викидав, він мені обіцяв, що більше не буде їсти, але через годину знову десь знаходив. То на тому зібранні він стояв з піднятими руками і зі сльозами на очах казав: «Бог, Бог…» Більше нічого не міг сказати. Після цього він паперу не їв. Уже вчетверте до нас приїжджає — і цілком нормальна людина.

У кінці того табору всіх, хто покаявся, ми закликали на підвищення. Їх було понад 20 чоловік. То до них, щоб привітати, ціла черга вишикувалася, а це із 250 людей. Усі, і ті, хто приїхав на відпочинок, і гості, їх обнімають, тішаться, плачуть. Така була присутність Божа, що дехто по кілька разів ставав в чергу для вітання. Це було Боже чудо. Ми дивилися на це і розчулено усміхалися.

— Багато хто нарікає на теперішній безбожний час, на байдужість до християнства. А ти що скажеш з цього приводу?
— Коли говорять, що тепер такий час, що люди не хочуть іти в церкву, що не хочуть каятися, то я кажу собі й іншим: це абсолютно не так, просто ми не хочемо працювати. На мою думку, потрібно, щоб ми просто взялися за роботу, щоб не казали, що хтось там не такий, що нема світла серед віруючих. Сьогодні прекрасний час і потрібно, щоб ти благословив брата на проповідь, групу молоді на працю, навіть якщо вона надто гучно грає. Бог порівняє ту музику, Він буде працювати через них і з ними. Працюймо самі й кличмо до праці інших.

Коли ми мали проводити в Ковелі євангелізацію, то я своїх малих дітей, яким було по 7-8 років, послав по вулиці роздавати запрошення. Вони заходили в кожну хату. Прибігли такі раді. «Мамо, тату, в деяких хатах нам казали: «Штундяри, ідіть звідси». А ми їм все одно давали запрошення». І мусили брати — бо ж дитина дає. Тоді в нас у церкві покаялося 25 людей. Діти з такою радістю роздавали ці запрошення, хоч їх і виганяли.

— Павле, на закінчення нашої розмови звернися до християн з приводу свого служіння.
— Улюблені Богом служителі, брати й сестри, ми готові у вашій церкві провести з’їзд інвалідів. Від вас очікується, що ви приймете їх в будинку молитви і нагодуєте. Бо коли ми маємо те, чого не мають інваліди, то виявімо до них співчуття, звернімо на них маленьку увагу, якщо можемо — подаруймо їм по невеликому пакуночку й скажімо кожному з них: «Хай Бог тебе благословить!»

А ще, дорогі брати й сестри в Україні й за кордоном, щиро дякую від імені всіх працівників відділу всім вам за вашу підтримку нашого служіння, за ваші пожертви й молитви. Без вашої допомоги наша праця не мала б успіху. Ми вас пам’ятаємо, за вас молимося. Хай вас Бог благословить!

Розмовляв Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 4,2018