Віктор Назарчук: «Моя життєва позиція — просто йти за своїм покликанням»

Коли з нагоди 25-ліття діяльності духового оркестру церкви християн віри євангельської м. Горохів я зустрівся з його керівником Віктором Петровичем Назарчуком і зайшла мова про інтерв’ю для журналу, то він аж знітився. Сказав: «Я не хочу себе якось виставляти. Бо те, що ми тут натворили, то порівняно з жертвою Ісуса Христа — ніщо. Моя життєва позиція — просто йти за своїм покликанням і виконувати свою працю». Зрештою він згодився, і ми говорили про його дитинство й становлення як музиканта й педагога, про віру, про покликання, про служіння й потребу заохочувати до нього усіх членів церкви та їхніх дітей, всіляко цьому сприяти, знаходячи способи, щоб задіяти щонайбільше людей в церковній праці.

Зауважу, що згаданий оркестр євангельської церкви Горохова — це не єдиний колектив, якого веде Віктор Назарчук. Він працює з духовими оркестрами церкви Адвентистів сьомого дня міста Горохова, церков християн-баптистів міста Луцька (Дім Євангелія) та села Скобелка Горохівського району, допомагає духовим оркестрам інших християнських громад області.

— Вікторе Петровичу, для нашого ближчого знайомства розкажіть, коли і де ви народилися, хто ваші батьки.
— Я з’явився на світ у 1953 році. Народився на Волині. Мій тато мав вищу інженерно-технічну освіту й працював у сільськогосподарському технікумі в м. Горохів, викладав механізацію. Мама — агроном. Приїхала на Волинь зі Східної України за направленням. У Горохові побудували дім — і так осіли в ньому. У цьому місті я зростав, навчався, виховувався і живу й працюю донині. Батьки були православного віросповідання. Але яка то була віра? Батько в церкву не ходив ніколи. Мама — хіба що на якесь свято коли-небудь. За комуни ми мало що знали про церкву, про Бога.

— Коли ви захопилися духовою музикою і як це захоплення вас вело по житті?
— Ще з дитинства. Коли чув, що грає оркестр, то мене переповнювало якесь неземне відчуття, щось урочисте, святкове. Звук труби вабив до себе, як якийсь магніт. Мені в середній школі добре давалися точні предмети. Але коли пішов у музичну, то весь інтерес, усі емоції переключилися на музику. У середню школу не хотілося йти, то я часто із самого ранку йшов у музичну — й грав на трубі.

Мене не потрібно було контролювати, підганяти й змушувати. Звичайно, крім інтересу до музики, у мене були й здібності — і хотілося тим займатися.

Закономірно, що після школи пішов учитися в Луцьке музичне училище.

Закінчивши його, влаштувався на роботу в музичну школу в Горохові. І по цей день я там, уже 40 років. Мабуть, на те була Божа воля.

Я працював над духовими оркестрами в школах, колгоспі, це були переважно дитячі колективи. Набирався досвіду в організації духових оркестрів. Якось так вийшло в моєму житті, що мені доводиться весь час працювати з людьми. Від самої армії, де я був старшиною батареї: сто п’ятдесят солдат — їм по 18 років, і мені так само. У школі завучем працював довго: робота з педколективом, потрібно було вирішувати з учителями різні питання. Немало попрацював з дитячими колективами. І тепер можу працювати з такими колективами, як у Горохові й у Луцьку, в «Домі Євангелія» (посміхається).

— Вас запросили до праці в церкву, коли ви ще не були євангельським християнином, і звичайно помічали недоліки її членів. То як все-таки ви прийшли до пізнання Бога?
— Недоліки є у всіх, бо всі люди. А моє покаяння — це процес. Я-то взагалі скороспілок не признаю: ще не розібрався ні з чим — і вже там. Я спілкуюся з адвентистами, бо допомагаю їм з духовим оркестром, то вони кажуть, що не поспішають тих, хто прийшов у церкву, відразу залучати до служіння, до проповіді: хай два-три роки посидять на лавці, розберуться, чи узагалі туди потрапили і що мають робити. Тож у мене процес навернення затягнувся. Потрібно було зі всім розібратися, усе переосмислити.

Тож коли в Горохові дім молитви відкрився й мене запросили вести духовий оркестр — то я 8 років працював з ним, не будучи членом церкви. На мене дехто махав рукою: «Ех, безнадійна людина». Тільки один брат — Степан Лащук — похвалив, сказавши: «Я поважаю людей, які не роблять швидких рішень».

А мені доводилося перечитувати євангельські співаники, звертати увагу на тексти пісень, мелодії яких ми мали грати. Варто ще віддати належне тим служителям, як-от Ярослав Тихонович Мельничук, Петро Романович Синюк, які не відкинули мене, мовляв: невіруючий, як він може брати участь у служіннях. Вони поставилися до мене з великим розумінням. І так у мене відбувся плавний перехід у віру. Без якихось переживань і потрясінь. Прийшло розуміння, що є церква, є Бог і Йому потрібно служити в добрій і чистій совісті. Бо ж Бога не обманеш. Я зрозумів, що мені потрібно покаятися. Відбувся внутрішній перелом. Покаяння — це результат нашого глибокого внутрішнього процесу, людина має пережити момент істини всередині себе. Тож у 2000 році я засвідчив покаяння і прийняв водне хрещення.

— Чи змінилося ваше бачення оркестру, коли ви стали членом церкви?
— Так, змінилося. Це вже потрібно іншу музику грати. Не так як раніше на парадах: пограли, отримали 10 карбованців — і відзначили. А тут має бути внутрішній магніт — ти хочеш це робити, бо це служіння, ти в церкві. І відповідно репертуар міняється. Є різниця в тому, що грати марш і бадьоро промарширувати, а що — християнську мелодію, під яку люди каються.

Ми в церкві не просто граємо, ми коментуємо, до якого псалма ця мелодія, про що в ній йдеться? Яка основна думка, яка тема цього псалма, зачитуємо Слово Боже. Також і псалми, які граємо, впорядковуємо, щоб йшли за певним порядком, за певною логікою один за одним, а не проти шерсті. Але не відразу прийшло таке розуміння. Був пошук. Щось відкидали, щось додавали. У церкві має бути своя режисура — щось на початок, щось на кульмінацію і на завершення.

— Слухаючи вас, бачу, що ваше захоплення стало вашою роботою, а зрештою — і служінням. Чи це не є наслідком Божого покликання?
— А що таке покликання? Це, мабуть, та праця, якої від тебе чекає Господь. І для її виконання Він дає здібності й бажання. От і мені дав. Звичайно, у кожного своє покликання. Усі не будуть грати в оркестрі й співати в хорі. Церква — це великий організм. У ньому є різні служіння: і духовий оркестр, і хор, і проповідники, й вчителі. І навіть того двора підмести треба добре, на совість, а не просто порозмітати сміття. А якщо говорити конкретно про духовий оркестр, то повинні бути хоч якісь музичні здібності. Правда, ми не робимо суворого відбору, як-то буває: перевірив — нема слуху, нема яскраво виражених здібностей, то йди гуляй. Нічого подібного. У церкві до служіння потрібно залучити максимум людей. Людям потрібно помогти знайти своє покликання.

— То ви не відмовляєте тим, хто виявляє бажання грати у вашому оркестрі?
— Такого не було ні разу. Пригадую Толіка, колишнього алкоголіка й закінченого наркомана. Коли я його вперше побачив, то злякався — чорний, очі дикі. Він покаявся і прийшов до мене: «Я хочу грати». Але ж він ніде не вчився, виростав, як бур’ян. То я дав йому барабан, і він трохи стукав у нього. А потім доручив відповідати за молодшу групу: він слідкував, чи вони ходять на репетиції, чи їхні інструменти почищені. Отаку в оркестрі мав ділянку роботи. Грати було йому тяжко, але він був в оркестрі (посміхається). Робота кожному знайдеться. Хто слабший здібностями — тому пропоную простеньку партію. Ми оркестрові партії робимо під можливості кожного виконавця. Основне, що людина в церкві, вона має служіння — і тим задоволена.

Правда, ми декого просили покинути колектив за недбале ставлення до обов’язків. Бо що робити, коли людина не реагує на зауваження і поводить себе як хоче? Доводилося відправляти додому.
Були такі, які самі покинули оркестр. Наприклад, женився — і залишає, бо так сказала дружина. І це негативний факт. Навпаки, домашні мають підтримувати своїх рідних у служінні.

Багато хто виїхав у Америку. Я їм казав: «Хлопці, хіба вам тут роботи немає, немає служіння?» Я не сприймаю того, коли серйозні члени церкви, навіть служителі, їдуть у той американський рай, коли тут безмір роботи. Вони там на служіння часу не мають, бо є можливість заробити гроші — і заробляють.

Людей в церкві, особливо дітей і молодь, треба залучати до служінь, щоб вони були прив’язані до церкви чим можна і скільки можна. Їм потрібно дати максимум церковного навантаження.

— Що ж потрібно зробити, щоб наші діти захотіли служити в церкві?
— Спочатку привчити до церкви, до зібрань, щоб вони ними дорожили, а потім заохочувати до участі в служіннях. От що я спостерігаю в церквах: батьки сидять на служінні, а їхніх дітей з ними немає — вони в недільній школі. А в недільній школі не професійні учителі, а переважно підлітки, аматори. Як вони їм відкриють глибокі біблійні істини? І що їм там робити дві години? Навіть у загальноосвітній школі урок 45 хвилин. Цього часу достатньо, так довела наука. Зрештою, їх відпускають — і вони бігають, бавляться. Їм під час зібрання можуть дозволити ходити, давати цукерки, печиво. Діти повин­ні бути в домі молитви й привчатися до порядку, до послуху. Інакше вони вважатимуть, що зібрання — це щось другорядне, бо ж вони не чують проповідей і не відчувають церковної атмосфери. У дітей не закладається поняття, що дім молитви — це дім Божий, у якому Сам Бог присутній Духом Святим, що це святе місце й у ньому має бути тиша й покора.

Батьки повинні контролювати своїх дітей, де б вони не були: чи в церкві, чи поза церквою, знати, що вони роблять, як себе поводять. А не так, що віддали свою дитину в середню школу чи недільну, чи в хор — і не цікавляться ні їхніми успіхами, ні поведінкою. Виходить: наші діти — ваші проблеми. Так не має бути.

— Що необхідно для успіху в служінні?
— По-перше, бажання служити; по-друге, відповідальність перед Богом і перед церквою. І третє — має бути жертовне життя. Жертва щира — це віддати найкраще — свій час дорогоцінний, протягом якого ти міг би щось собі зробити чи заробити, вторгувати. Але цей час ти віддаєш на діло Боже, на ту саму репетицію, щоб знайти інструменти, їх відремонтувати. Буде жертва — буде й результат. А як просто відбути номер — то благословення не буде, нічого не буде з того, що робиться як-небудь і з примусу.

— Відомо, що від одноманітної роботи настає утома. Як ви піднімаєте робочий і творчий тонус оркестрантів?
— Потрібно обов’язково зацікавлювати колектив, інструменти нові додавати, шукати нові твори для репертуару. Раджуся. Приходжу на репетицію: ось є такий псалом. Кажуть, що не подобається. Не подобається, значить не будемо грати. Треба, щоб усі грали з бажанням, а не так: я вам дав, а ви мусите. Це колектив, це живі люди — і з ними треба рахуватися. У плані техніки гри можна бути категоричним, а щодо репертуару — то приходити до згоди, бо це ж спільна робота. Церква — це організм. І щоб один грав із бажанням, а той кривився — так не має бути.

Урізноманітнюємо репертуар класичними творами, як-от «Як славен наш Господь в Сіоні» (Д. Бортнянський), «Алілуя» (Г. Гендель), марш «Прощання слов’янки» та багато інших.

Зі згаданим маршем ми мали цікаву історію. Коли проводили євангелізацію в одному селі, підійшло до нас кілька хлопців і кажуть: «Ви не заграєте «Прощання слов’янки». — «Ні, заграємо», — відповідаю. «Не заграєте». — «А якщо заграємо, залишитеся?» — питаю. «Сядемо і будемо слухати», — обіцяють. Ми зіграли. Потім ще раз. І так вони пробули до закінчення євангелізаційного заходу. А згодом на одному зі служінь підійшов до мене один чоловік і сказав, що він був серед тих хлопців, які просили зіграти цей марш, і вже два роки, як є членом церкви.

Музиканти мають знати, для чого вони проводять репетиції, де вони використають своє уміння, у яких заходах вони братимуть участь, тобто потрібно вести цілеспрямовану підготовку.

На різдвяні свята ми були на служінні в Нововолинську — і один чоловік засвідчив своє покаяння. В іншій — аж п’ятеро. Це особливо вражає і стимулює до роботи. Такі моменти говорять, що праця не даремна.
Хочу сказати, що в мене мало часу, щоб організовувати поїздки. Було б добре, щоб у братстві наголошувалося на співпраці й самі церкви запрошували на свої служіння чи на заходи, які організовують, такі колективи, як наш.

— Що ви вважаєте успіхом у вашому служінні?
— Ми відвідали дуже багато церков. Після цього в багатьох громадах стали відновлювати оркестри й засновувати нові. Господь нас використав, щоб популяризувати музичне служіння. До нас звертаються за порадою, де інструменти придбати, допомогти з репертуаром, бо ж у нас немає готових друкованих збірників нот для духового оркестру — їх самим потрібно робити. І так ожила оркестрова сфера служіння.
За 25 років існування оркестру через нього пройшло понад 100 чоловік. Вони досвідчені музиканти, активні популяризатори духової музики в церквах.

Ми служили в Малині, а туди приїжджає до п’яти тисяч людей. Грати для такої аудиторії — це серйозна річ. Люди побачили — і стануть у себе розвивати таке служіння.

У 2015 році брали активну участь у проведенні «Фестивалю надії» у Львові за участю всесвітньовідомого євангеліста Франкліна Грема, на якому зібралося до 40 тисяч наших співвітчизників.

Кілька разів проводили служіння в Сокальській тюрмі. Запам’яталося, як перший раз там були, то нам виділили всього 45 хвилин на нашу програму. Провели ми служіння, а нам кажуть: будьте ще годину. І ми грали для ще однієї групи в’язнів.

Наш аматорський колектив із Горохова мав можливість кілька разів бути на найбільшій сцені держави — у палаці «Україна» під час свята Подяки. І я кажу братам: «То не жарти. Колективи, як наш, на таку сцену зазвичай не попадають. Але ви стараєтеся — Бог все бачить і відкриває вам двері, так що ви будете потрібні скрізь. Тільки треба служити, а не грати, щоб похвалили».

— Що ви порадите тим людям, які хотіли б знайти своє служіння?
— Раджу не соромитися щось робити в церкві, не боятися й не сидіти пасивно на лавці, а пробувати себе в будь-якому служінні. Не вийшло в хорі, то йди в оркестр чи в недільну школу. У церкві служінь багато, було б бажання служити. Звичайно, не все відразу виходить. Коли я прийшов на роботу після навчання, а я мав десь 20 років, то було, що оркестр на сцені збився і став… і що я мав робити? Звичайно, можна сказати, що фахівець такий. Але я старався робити краще, а ще мені дали можливість удосконалюватися. Тож шукайте, працюйте — і ви зможете поєднати свою мрію, свої здібності, своє служіння з покликанням — і виконаєте Божу волю.

Розмовляв Василь Мартинюк

"Благовісник", 1,2018