Благовісник

Зустріч з цікавою людиною

Віктор Хрипта: "З самого дитинства в мені жила мрія — заснувати церкву"

Віктор Іванович Хрипта, голова об’єднання церков ХВЄ Закарпаття

Народився 9 серпня 1963 року в с. Великі Ком’яти Закарпатської області.
1979 рік — прийняв водне хрещення.
1980 рік — закінчив Донецьке профтехучилище.
З 1989 по 1992 рік — навчався у Біблійному інституті (м. Львів).
1985 рік — одружився.
У жовтні 1992 року рукопокладений у сан пастора.
З 2007 року виконує служіння старшого пресвітера в Закарпатській області.
2011 рік — закінчив навчання у Львівській богословській семінарії.
2014 рік — рукопокладений у сан єпископа.
Разом із дружиною Марією Михайлівною виховали п’ятеро дітей — трьох синів і двох дочок.


— Розкажіть, які етапи в служінні ви пройшли до того, як стали обласним пресвітером.
— Моє служіння на духовній ниві почалося із самої молодості. Коли одружився, Бог поклав на серце заснувати церкву. Разом із дружиною і молоддю нашої церкви (с. Великі Ком’яти) стали працювати в одному з сіл Виноградівського району — Пушкіно. Перша наша подорож туди була приурочена святу Христового Різдва. Це був 1987 рік. Пішли по селу свідчити про Бога, співати різдвяні пісні… Через деякий час там навернулися до Бога люди.

Коли повіяло свободою, почався час «перестройки». Бог спонукав заснувати церкву в районному центрі. Перш за все організували біблійні курси в центральній залі районної бібліотеки, потім провели низку євангелізацій. Десь за чотири місяці нашої праці навернулися до Бога 11 чоловік, із яких восьмеро тієї ж осені прийняли хрещення. Там я був обраний пастором церкви.

Вісім років тому на обласній звітно-виборній конференції Іван Андрійович Хрипта, мій батько, через поважний вік склав повноваження старшого пресвітера, і обрали на це служіння мене. А рік тому я був рукопокладений у сан єпископа.

— Чим особливе Закарпаття на фоні інших областей?
— Євангельський рух прийшов у Закарпаття в 1960-х роках, дещо пізніше ніж в інші регіони України. Область вирізняється, можливо, тим, що під час комуністичного режиму тут майже не було зруйновано храмів. Територія Закарпаття приєднана до СРСР в 1946-му році. Тому від релігійних переслідувань вона постраждала значно менше, ніж Схід України. Хоча були в нас і в’язні за віру, за відмову від зброї. Були й такі моменти, що під час весіль, похоронів або якихось публічних служінь представники влади перешкоджали переміщенню віруючих. Це мотивувалося тим, що тут — прикордонна зона (Закарпаття межує з Румунією, Угорщиною, Словаччиною та Польщею). Та в інші дні «приграничної зони» чомусь не було…

Навіть моє весілля не пройшло без перешкод, хоча я одружувався вже в горбачовські часи. Мого батька знали як впливового служителя. Міліція та КДБ знали, що в нас намічається публічне зібрання. Весілля, за традицією, відбувалося на території молодої, і від моєї нареченої вимагали відмовитися від проведення шлюбного богослужіння. Вона, звичайно, не погодилася. Тому в той день оточили село, всіх зупиняли, переписували. А під час шлюбних настанов прямо над «шалашом» кружляв міліцейський вертоліт (один був в області — і того підняли), аж мусили зробити на кілька хвилин перерву.

Ще одна особливість — населення області дуже «побожне». Один приїжджий брат запитав у мого батька: «У вас що, віруючі курять?» Виявляється він зустрів чоловіка з цигаркою, який із ним привітався: «Слава Ісусу Христу!» Мабуть, тому люди не так масово, як, скажімо, на Волині чи Рівненщині, приходять в лоно євангельських церков — бо й так вважають себе християнами.

— Яку конфесію тут можна назвати панівною?
— Напевно, як такої панівної немає. Немає сильного впливу якоїсь одної конфесії. Сильні позиції у католиків, православних. Проте, зустрічаючись на обласній раді церков, ми відчуваємо рівноправність. Можливо, неофіційно, скажімо, якщо йтиме мова про виділення земельної ділянки, то швидше дадуть католикам чи православним…

— Які види служіння найбільше розвинуті у вашій області?
— Добре функціонує дитяче служіння як в церкві, так і поза церквою. Зокрема, налагоджене служіння дітям-сиротам. Віруючі засновують будинки сімейного типу.

Не дуже сильно розвинуте тюремне служіння, бо до останнього часу в області не було тюрем. Лише роки з два тому в Ужгороді одна з’явилася. Хоча є служіння алко- і наркозалежним.

— Чи був у вашому житті конкретний момент, коли ви відчули покликання до служіння?
— Чітко пам’ятаю момент, коли зрозумів, що я Божа дитина. Хоча й народився в сім’ї служителів, та на п’ятнадцятому році життя щиро покаявся перед Богом. Тоді в мене була така впевненість у спасінні, що я вірив: «Навіть якщо з нашого села буде лише одна спасенна людина — то це буду я!» Зараз би так не наважився сказати… Та це не було якоюсь самовпевненістю, а особливим духовним переживанням.
Щодо покликання на служіння, то я не мав якогось особливого видіння, надприродного переживання. Але з самого дитинства в серці жила мрія — заснувати церкву. Хоча тоді я мріяв про далекі країни — Сибір, Далекий Схід… Прочитав у Євангелії Христове повеління: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангелію!» Я відчув на собі відповідальність. Так і зрозумів, що це — моє покликання.

— Як ви вважаєте, чому сьогодні невеликий відсоток людей у церкві відчуває цю відповідальність?
— Важко конкретно відповісти… Але мені здається, що сьогодні в церкві вже багато віруючих у другому, третьому поколінні, яким віра «передалася» від батьків, які самі, можливо, не пережили справжнього народження згори.

Коли, вибираючи між богослужінням і дозвіллям, відпочинком, людина, наприклад, вирішує піти на футбол або на природу, то в мене до таких людей питання: чи справді ви Божі діти?

Пам’ятаю, в дитинстві, слухаючи по транссвітовому радіо про те, як місіонери десь там в Африці віддають своє життя за проповідь Євангелії, я хотів бути схожим на таких людей, вони були героями в моїх очах. Сьогодні, на жаль, інші цінності…

— Як ви оцінюєте стан сучасної церкви?
— У всі часи були щирі християни, які любили Господа. Колись їх було більше, колись менше… Я згідний із відомим твердженням, що випробування свободою складніше витримати, ніж випробування гоніннями. Тепер ми якраз проходимо випробування свободою. І багатьма заволодів дух матеріалізму. Люди дивляться один на одного — у того кращий телефон, у того дорожчий автомобіль. І намагаються не відставати. Відповідно, духовно вони не є посвяченими, такими, яких Господь міг би використовувати. Бо їхні інтереси відхилилися в інший бік.

— Від чого, на вашу думку, залежить успіх служіння?
— Перш за все — від любові до Господа й любові до праці. Треба багато молитися, але треба й багато працювати.

Найпрекрасніші моменти в моєму служінні — коли бачиш результат, як люди навертаються до Бога. Це дає наснагу. Одним із таких результатів я вважаю церкву у Виноградово. Наприклад, розкажу про одну дівчину, яка стала приходити на служіння із сусіднього села. Щиро покаялася, прийняла водне хрещення (врешті вона стала моєю невісткою). Через неї вся її родина покаялася.

Зрештою, успіх не завжди видимий. Наприклад, який успіх мали апостоли? На перший погляд, багато з них були невдахами. Але їхнє служіння змінило цілий світ. Нам, звичайно, дуже хочеться бачити плоди власної праці. Але головне, щоб Господь її оцінив і сказав: «Добрий і вірний рабе, ввійди до радості твого господаря!»

Але ж служіння пов’язане не лише з перемогами, а й з поразками. Найважче, що я переживав у своєму служінні, — втрачати людей, які були в церкві.

— Чи потрібне для духовного росту церкви біблійне навчання?
— Я вважаю, що потрібне. Христос сказав: «Ідіть і навчіть!» Сам я закінчив Львівську біблійну семінарію та Біблійний інститут, пройшов через науку і вважаю, що це дуже потрібно. Багато молодих християн не можуть пояснити навіть основних християнських доктрин.

Усе має бути пропорційно — і наука, і духовні прояви, і служіння. І все це має виливатися в духовні плоди.

— Які поради ви могли б дати щодо спілкування з Богом?
— Стосовно цього — на першому місці має бути самодисципліна. Щодня в нас дуже багато справ. Але серед них є важливі й найважливіші. Потрібно складати розпорядок свого дня, і в ньому принципово має бути виділений час для Бога. Як неможливо прожити день без їжі — так само і без Біблії.

— Яку позицію, на вашу думку, має займати церква щодо війни на Донбасі?
— Церква при будь-яких суспільних явищах — чи то війна, чи то мир — має займати позицію Ісуса Христа, позицію справедливості. Ми багато молимося. Ми любимо Україну, любимо свій народ. І дуже боляче, що гинуть люди, проливається кров. Багато нам незрозумілого…

Моя особиста позиція — і на майдані не все було правильно, по-біблійному. Сьогодні ж жорстокість збільшилася у багато разів, гинуть ні в чому не винні люди. І третя конфліктна сторона, яка живить цей конфлікт, — Росія. Ми засуджуємо це. А зі свого боку — допомагаємо, як можемо.

Звернулися по допомогу з обласного військового комісаріату. Я сказав, що у сфері захисту ми допоможемо — шоломи, бронежилети. А також — продукти харчування, одяг. Але нас попросили придбати автомобіль для доставки води на фронт. І ми купили новий ЗІЛ-131. Наша ціль — зберегти людські життя, покращити умови для тих, хто перебуває в зоні конфлікту.

— Розкажіть про вашу сім’ю.
— Дружину звати Марія, ми виростили п’ятеро дітей — трьох синів і дві дочки. Двоє синів і одна дочка вже одружені, подарували нам чотирьох онуків. Усі діти, за винятком наймолодшої, уже члени церкви. Тішить те, що всі діти віруючі, сини проповідують. Я, звичайно, бажав би, щоб вони не просто були християнами, а й стали Божими служителями. За це ми молимося й просимо в Бога.

— Як на вас вплинуло те, що ваш батько — служитель?
— Я бачив життя й служіння своїх батьків. Тому знав, що служіння — непроста річ. Батько часто бував у від’їздах і по області, і за її межами. Разом із тим на мене дуже позитивно вплинуло те (про що я і тепер по церквах навчаю), що з дитинства ми разом з батьками ходили на зібрання. Пам’ятаю, мені совість не дозволяла жодного служіння пропустити. Якось, запізнившись на зібрання, я зайшов і привітався: «Мир вам, брати і сестри!» Вся церква усміхнулася… Змалку церква була для мене чимось дуже серйозним і важливим. Була прищеплена відповідальність! Це формувало мою духовну особистість.

Сьогодні я спостерігаю негативну тенденцію — багато батьків не беруть дітей на зібрання. Якщо дітям змалку не прищепити любові до Бога, відповідальності, що церква — частина їхнього духовного життя, то й коли виростуть— не будуть краще відвідувати богослужіння.

— Якої цілі ви хотіли б досягнути у своєму земному житті?
— Звичайно, найвища ціль по­в’язана з вічністю. Якби вічності не було, то життя обмежувалося б земним добробутом, миром, достатком, щастям наших дітей. Усього цього ми теж хочемо, і все це благословення від Господа.

Щодо служіння, хотілося б, аби більше людей навернулося до Господа. Аби люди, які були загублені, стали жити повноцінним життям.

— Ваші побажання читачам журналу «Благовісник».
— Бажаю усім християнам мати спілкування з Богом, бути носіями Божої правди і світла. Будьте вірні тому покликанню, яке ви маєте від Нього, навіть якщо воно зовсім невеличке. І Бог вас благословить!

"Благовісник", 1,2015