Благовісник

Зустріч з цікавою людиною

Книга денних записів Кирила Блищика

Журналістські дороги завжди непередбачувані. Ніколи не знаєш, що тебе чекає, вирушаючи на якусь подію чи зустріч. Часто буває так, що те, на що сподіваєшся, що плануєш, у дійсності виявляється зовсім не таким. Натомість знаходиш такі цікавинки, про які й не думав.

Коли я з друзями вирушав у село Великі Телковичі що на Рівненщині, до Кирила Блищика, у мене було своє бачення розмови. Я налаштувався почути якісь особливі розповіді про особливі випадки з життя служителя церкви. Уже той факт, що Кирило Андрійович, за плечима якого 45 років пастирського служіння, дожив до 90 років, зберігши відмінну пам'ять і тверезість суджень, обнадіював на щось надзвичайне.

Але, зізнаюся, я не почув сенсаційних історій, які полюбляють працівники пера. Майбутній герой матеріалу явно не міг дорівнятися до Біллі Гремма, це звичайний селянин зі зашкарублими від праці руками. Але після кількагодинної розмови я зробив далеко не нове відкриття: великі Божі справи звершували здебільшого отакі прості, але щирі та богобоязні люди. І звершували без особливих сенсацій у простих життєвих буднях. Кирило Андрійович згадував своє життя, просте й непросте одночасно. Просте, бо саме так жилося більшості населення в ті часи, і непросте, бо нам нині не просто зрозуміти ті обставини, через які довелося пройти віруючим людям. Жахіття війни, післявоєнна розруха, колективізація, боротьба атеїстичної влади проти Церкви, переслідування за віру — це були звичні віхи життєвої дороги служителя.

Перші кроки

Я народився 29 червня 1922 року в сім'ї православних. Мама кожного дня проказувала три-чотири молитви і нас цього вчила. Коли я підріс, то ходив у православні храми в села Мульчиці і Біле, які були кілометрів за десять від нас. А в нашому селі по хатах проводили зібрання «штунди». Ми дивилися через вікно, як вони моляться, співають, а потім стали і в хату заходити. І вже тоді, підлітком, я думав: «Ходиш у Біле — священик проповідує про Бога і правду, зайдеш у Мульчиці — проповідує те саме, прийдеш сюди, до віруючих, і тут проповідують про Бога і про правду. Але чи може бути три правди? Якщо один Бог, то й правда повинна бути одна».

І от тут, в Бишляку, побудували молитовний будинок. Я вирішив піти подивитися, як там. Я прийшов на зібрання, якраз проповідував Кирило Гаврилюк, і став уважно слухати. І раптом у мене відділяється голова від тіла. Думаю: що ж це робиться? Зараз всі на мене дивитися будуть. Я оглядаюся направо, голова ніби на місці, і всі на проповідника дивляться, оглядаюся наліво – і там всі дивляться на проповідника, а не на мене. І раптом зрозумів — тут правда, тут істина. Так я став ходити на зібрання і в 1943 році навернувся до Господа. Наступного року я заявив про намір вступити в заповіт з Господом, і 7 травня в Бишляку відбулося хрещення. Приймало 7 душ хрещення, його звершував брат Конон з Млинка на річці Стир.


Один із засновників церкви у Телковичах Бенедій Сад, 1920 р.

Справи воєнні

13 лютого 1945 року мене забрали в армію, бо ще йшла війна. Але на фронт не відправили, а залишили в зарічненському військкоматі на будівництві приміщення і на підсобному господарстві, у якому було 13 корів, дві пари волів та пара коней. Тоді всім, хто там працював, не платили — спасайтеся, як можете. Виділяли якусь частинку продуктів, але на них прожити було важкувато.

Біля села була панська земля, яка стала колгоспною, і її зайняв військомат, десь 13 гектарів. У військкоматі працювали 15 людей, і ми ті 13 га землі обробляли двома парами волів і парою коней. Жили за свій рахунок — сам думай, що снідати, що обідати і вечеряти. Три місяці довелося жити на тих сухарях, які Тетяна насушила в дорогу. І так вже виснажився, що йдеш за тим плугом, а в очах потемніє — сядеш, посидиш, трошки розвидниться — і далі йдеш, бо ж потрібно орати.

Якось, я в той час рубав дрова, приходить секретар і каже, що нас будуть відправляти на фронт. Але під вечір прийшов знову і сказав мені, що якщо захочу, то зможу не піти на фронт. Виявилося, що начальник НКГБ шукає собі їздового. Тоді все начальство на підводах їздило, а коней мусив хтось доглядати, от їм потрібен був чоловік, який би все це робив. Так я потрапив в НКГБ, доглядав коней, возив начальство, і пробув там до 1946 року.

Несподіване служіння

Війна закінчилася. Ті, хто був на фронті, повернулися додому, а хто на роботах — то ще мусили працювати. Ще під час війни радянська влада з політичних міркувань надала віруючим обмежену свободу. Після війни стали брати віруючих на облік. У кожному селі чи місті повинні були внести їх у список, і коли там виявлялося їх 30, то можна було реєструвати церкву. Якщо менше — то з віруючих кількох населених пунктів робили одну громаду. До мого тестя приїхав брат Конон, який керував у нашій місцевості, і сказав, щоб ми записали віруючих, які в нас є, у список і послали його в область, щоб у селі була церква, бо без реєстрації нас будуть штрафувати. Ми подали список уповноваженому у справах релігії. Але коли є церква, тоді треба і пресвітера. А пресвітер повинен мати хоча б 5 класів освіти і не бути засудженим за віру. Як довелося вибирати, виявилося, що наші всі кандидати із старших братів самоучки. Я навіть не знаю, як мій тесть без освіти був солтисом (головою) в Телковичах. Тому в нас так вийшло, що члени є, а пресвітера вибрати не можна, бо ніхто не підходить. Тоді дізналися, що я закінчив 5 класів польської школи – і запропонували мені бути пресвітером.

На той час я вже мав Новий Заповіт і встиг трохи прочитати його. І коли я став роздумувати над тією пропозицією, то вирішив, що не підхожу на пресвітерське служіння згідно з Писанням. Апостол Павло писав, яким повинний бути служитель, у тому числі не з новонавернених, «щоб не загордився». А я ж новонавернений. Я тільки три роки як покаявся. Тому написав старшому пресвітеру відмову. А той відповів: «Ти добре подумай…» Я став думати: «Якщо я не піду на пресвітера, а більш нікого нема з освітою, то нас не зареєструють — і знову віруючі будуть страдати». І я вирішив, що служіння пресвітера прийму, а керувати буде кому. Тут жили брати, які були по 20 років віруючими, бо до нас Євангелія прийшла в 1920-х роках. Тож я дав згоду, і тоді зареєстрували церкву в Телковичах.

Віражі атеїстичної влади

Так ми збиралися від 1946 по1950 рік. За той час в сусідньому селі Бишляк, де налічувалося 150 членів, два пресвітери змінилося. Ще коли мене ставили на служіння, то поставили і Марка Боруля в Бишляку (він пізніше виїхав у Каховку). Рівненська міліція постійно запитувала його: «У вас є молитовний будинок, а чому зібрання ще й по хатах роблять? Наведи порядок, ніяких зібрань по хатах не повинно бути, бо якщо ти не наведеш порядок, то наведемо ми з тобою». А йому, щоб навести порядок, то потрібно було сказати, що ті, хто збирається по хатах, в реєстрацію не ввійшли. А коли б він так сказав, то їх би відразу судили. Він не захотів бути зрадником, тому завіз своє пресвітерське посвідчення старшому пресвітеру і сказав, що відмовляється від служіння. Знову потрібно ставити пресвітера. Представники приїжджають в Бишляк вибирати служителя — і нема кого. Тоді вони забрали з Телкович нашого диякона Лукаша і поставили там пресвітером. Він був ним два роки.

Якось з області приїхали брати, щоб провести бесіду. В кінці брат Нечипорук, обласний пресвітер, каже: «Брати, старайтеся, особливо на зібраннях, притримуватися «московського договору» (мається на увазі документ, підписаний з нагоди вступу п'ятидесятників у баптистський союз). Старайтеся стримуватися в духовних проявах, бо за цим спостерігає влада». А Лукаш до нього каже: «Брат Нечипорук, напевно, владі це не болить, а тільки вам болить. Вам що, заважають духовні прояви?» Він почервонів: «Ні, ні…» А пізніше каже до Лукаша: «Вас, брате, за порушення московського договору знімаємо з пресвітера». А мені пише, що мене переводять пресвітером в Бишляк. Церкву нашу ліквідували, а її членам порадили приєднатися до церкви в Бишляку. Так ми 5 років пробули в Телковичах, а 40 років довелося ходили в Бишляк. Це 4 кілометри в один бік, а оскільки було й вечірнє зібрання, то це 16 км кожного разу. Чи погода, чи непогода — я мусив іти, бо там тільки кілька проповідників було, думаю: я не піду, інший не піде – і не буде кому проповідувати. Було важко…

Нічні хрещення

Запам'яталися хрещення, які доводилося проводити вночі. Перед хрещенням мусили подати список новонавернених старшому пресвітеру, а він разом з уповноваженим перевіряв цей список. Був закон, щоб тим, хто не має 18 років, хрещення не давали, тому ми повинні були вказувати в списку день, місяць і рік народження кожного. Було, послали список із 10 людей, а там виникли якісь підозри — і нам вернули список із 5. То ми в суботу, після вечірнього зібрання, тих 5 душ охрестили, яких не дозволили хрестити, а в неділю даємо хрещення тим, кому вони дозволили. Я звершував такі хрещення і в Воронках уночі, бо 4 роки обслуговував як служитель і Воронки. Там якось було до хрещення 5 людей. Ввечері після зібрання всі розійшлися, а лишилися тільки ті, хто до хрещення, ще три брати, щоб їхній одяг потримати, і місцевий диякон. Було вже назначено місце, де хрестити, але коли прийшли туди, там було дуже мілко… А вже якось дійшло до влади, що штунди вночі будуть робити хрещення. Тож ми перейшли ту канаву, де планували хрестити, і пішли другу шукати, а біля тої вже з ліхтарями шукають нас. Поки вони шукали, в різні боки ходили і поки дійшли до того місця, де ми були, то ми вже встигли всіх похрестити і тихенько розійтися.

У Мульчицях покаялася жінка парторга, справа йшла до хрещення. А її чоловік став погрожувати: «Я вам покажу на хрещенні: дістанеться і тому, хто буде хрестити, і тим, хто буде хреститися. Я прийду зі зброєю і наведу там порядок». А та жінка каже, що він такий жорстокий, що й може таке зробити. То ми їй порадили, щоб вона прийшла в суботу ввечері на зібрання, і коли ми будемо йти додому з Бишляка, то по дорозі її охрестимо. Так ми й зробили. Схожа ситуація була і в Млинку, коли чоловік на жінку повставав і погрожував всіляко.

У селі Воронки був старенький пресвітер брат Нечипор. І там мало бути хрещення — 13 людей. Кого ж покликати, щоб звершив хрещення? В Довговолі був пресвітер теж старенький, в Кідрах — старенький. От вони в неділю порадилися і в понеділок послали двох братів до мене. А мені вночі сон: я заходжу в Воронках в молитовний будинок, а там нікого нема, тільки стоїть диякон біля стола і кафедри, на столі чаша, тарілка, як на причастя. Я зайшов привітався, а він накинув через моє плече якесь біле полотно, ніби рушник, і я пішов до дверей, а там стоїть КГБіст і тримає в руках відімкнену колодку. Я його проминув і пішов. І все скінчилося. Я прокинувся — і нічого не розумію. Аж тут приходять брати і просять, щоб я хрещення звершив у них в церкві. Тоді я і зрозумів, що то за білий рушник — це Бог підперезував на служіння. А що значить цей КГБіст — то я і не здогадувався.

Йти туди потрібно було в суботу, щоб провести перед хрещенням бесіду з тими людьми. Коли я прийшов, то 12 людей з тих, що до хрещення, є, а тринадцятого нема. Це був такий Яків, він працював шофером. Сказали, що його ще з роботи нема (він цілий день допізна сіно возив голові, не міг відмовитися, тому і не прийшов). Тоді я попросив, щоб йому передали, щоб він раненько в неділю, на 8-му годину, прийшов в молитовний дім, я його попитаю, чи він готовий хрещення приймати. Коли він вранці прийшов до нас на випробовування, то жінка швиденько побігла в сільраду і попросила, щоб його кудись послали по роботу, щоб штунди не охрестили. Голова каже: «Я не маю права, він цілу ніч у мене робив, я його пошлю, а він десь на дорозі засне і машину поб'є, або скалічиться, я не маю права». А вона просить, щоб хоч на годинку його забрав, поки ми будемо хрещення робити. І так наполягала, що голова таки послав чергову в молитовний будинок по Якова. А Яків і каже тій черговій: «Я нікуди не поїду, беріть мої ключі, нехай їде інший шофер». А та чергова розкричалася і давай телефонувати в міліцію. Ми звершили хрещення.

А тоді хрещення не були такі розкішні, як тепер. Зараз і вітають, і квіти дарують. А то був такий час, що як тільки останній охрестився, вийшов з води і переодягнувся — усі й розходяться. Коли вже пресвітер виходить з води і переодягається, то люди вже далеко від озера. Мій одяг тримав Андрій Боруль, біля нас ще був молодий хлопчина з Дубровська, батьки його були віруючі. Так сталося, що ми втрьох ідемо. І тут нам назустріч машина з міліцією: «Пресвітер тут, що давав хрещення?» — «Тут». Нас утрьох забрали в сільську раду, а самі поїхали в молитовний будинок, усіх вигнали з нього й зачинили приміщення. Потім приїхали до нас, посадили в машину, міліціонер з шофером спереду, ми ззаду, і повезли в район. Я і кажу: «Браття, не бійтеся, нас не посадять, я бачив, що міліціонер тримав замка відімкнутого».

Завезли нас в район, але начальника міліції не було, наказали чекати. Ввечері тільки прийшов і став кричати на мене, що я не мав права в чужій общині таку справу публічну робити, кричав, що ми агітатори, що ми «тормоз» комунізму. Тоді така була постанова, що коли в церкву приходять гості, то не мають права ні проповідувати, ні співати, а тільки тихенько сидіти й слухати. Згідно з тим законом, я навіть проповідувати не мав права в чужій церкві, а я ще й хрестив! Тому коли прийшли до мене просити звершити хрещення, то я сказав тим людям: «Нехай пошлють когось до старшого пресвітера, щоб дав мені відрядний лист, що він мене делегує в Воронки». І справді, вони привезли відрядний лист, який мені в суботу і віддали. Тому коли начальник міліції вже наговорився, я попросив у нього слово і кажу: «Ви начальник, у вас є 10-15 міліціонерів підлеглих. Коли ви посилаєте їх в якесь село з завданням, вони слухають вас? Слухають. От і я підлеглий. Мені обласний пресвітер прислав відрядження у зв'язку з тим, що в Воронках старий пресвітер».

Тоді він мені сказав, що ми взавтра будемо говорити з начальником НКГБ. На другий день мали розмову ще й з цим начальником, він посварився на нас і відпустив.

Любов не рахує кілометри

Тепер, буває, сидиш на зібранні, бачиш, що небагато прийшло віруючих, і згадуються роки нашої молодості, як ми ходили. Тепер запрошуєш: відвідайте нас в Телковичах, а у відповідь: «До вас дорога погана… Багато вибоїн, буде дуже в машині трясти!» А раніше, коли було три дні свята,чи Трійця, чи Пасха, чи Різдво, то, буває, йдемо до Дубровська на ранкове зібрання, з Дубровська — на вечірнє зібрання в Серники. Переночували в Серниках — на денне зібрання в Волчиці, з Волчиць — в Новоречицю на вечірнє. А побув в Новоречиці — назавтра на Борову і на Млинок. Це по 150 км ходили ногами. Питають в одного: «Чи далеко до вас, брате?», а він відповідає: «Любов не рахує кілометри». А в іншу сторону — Володимирець, Луцьк, Рафалівка, Стара Рафалівка, Собіщиці, Рудка, Мульчиці, Бишляк — це теж більше як 150 км. Відві­дували Білорусь, Пінськ...

Книга денних записів

Під час бесіди з нами Кирило Андрійович показав нам свою так звану «Книгу денних записів» — зошит, у який служитель записує і дотепер, хто коли народився, коли помер, важливі події церкви, села, родини, цікаві факти свого життя. Я переглядав її як особливу реліквію і уявляв, що подібна книга пишеться і на небесах Самим Богом. Книга наших перемог та невдач, здобутків та втрат. Скільки ще буде писатися Книга денних записів служителя Кирила Блищика, ми не знаємо. Але в ній є сторінки, якими можуть гордитися нинішні віруючі, які служать Богові зовсім в інших умовах. Сторінки мужності та витривалості й простої відданості Господу.

І ще одне. Під час нашої бесіди, коли виникали якісь паузи при розмові з членами родини чи розглядаючи старі фото, Кирило Андрійович заповнював ці паузи співом. В упівголоса, як кажуть «про себе», він виливав через спів свої почуття вдячності Богові, Який вів його по життю більше як 90 років…

Розмовляв Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 3,2013