Благовісник

Зустріч з цікавими людьми

Борозни на поліській землі

Ми поверталися додому глибокої ночі, втома давалася взнаки, адже виїжджали з Луцька рано-вранці й не спали вже майже добу. Та мені важко уявити щось, на що б я погодився проміняти цей короткий день свого життя. Було враження, що в серці з’явилося щось нове, дорогоцінне, за що хотілося триматися з усіх сил — аби не загубити...

Але все по-порядку. Карпилівка, Карпилівка, Карпилівка... Скільки ж їх є??? GPS-навігатор, що вказував нам дорогу, постійно плутався, у яку область нас спрямувати — чи то у Чернігівську, чи в Полтавську, чи в Рівненську… Врешті, майже діставшись до пункту призначення, ми ледь не повернули в сусіднє село з точнісінько такою ж назвою (як потім виявилось, не ми перші).

Та серед усіх земних Карпилівок є особлива й унікальна — Карпилівка Рокитнівського району Рівненської області. Думаєте, я хочу її ідеалізувати? Аніскільки! Але, повірте на слово, щось у ній таки є!

Загалом, про Карпилівку чув, читав і навіть бачив документальний фільм. Відгуки — суто позитивні: перспективне село, яке наперекір загальнодержавній статистиці росте і розвивається, наповнюється молоддю. Населення: близько 3000 чоловік — працелюбні, щирі люди, більшість із яких задоволені умовами свого життя. Кажуть навіть, що в місцевих магазинах не продають алкоголю та тютюну, а в селі важко зустріти нетверезу людину. Що ж до місцевої общини християн-п’ятидесятників, яка, до речі, вважається однією з найбільших сільських церков українського об’єднання, то згідно з розповідями, вона користується рідкісною прихильністю серед односельчан, зумівши відкритістю й простотою переламати радянські стереотипи у свідомості людей.

Що ж — перевіримо! Зрештою, це і є завданням журналіста...

Від траси до села веде древня «царська» бруківка. Таке покриття діє набагато краще за дорожні знаки обмеження швидкості, тому сповільнений хід дає можливість роздивитися навколо. Ось, праворуч, поміж березами видніється дивний пам’ятник меліоративному плугу, що встановлений, згідно з написом, «на честь покорителів «Поліської цілини». Від нього ніби віє радянською епохою — ні, не майорінням червоних прапорів — швидше запахом хліба й зморщених працьовитих рук. Виявляється, у минулому ця місцевість рясніла болотами, і її осушували, починаючи з 1959 року.

Під’їжджаємо... Що кидається в очі при в’їзді в село? Людно на вулицях, дороги — рівненько заасфальтовані, багато транспорту. Відчувається пульс життя!

Шукаючи дорогу до будинку молитви, спілкуємося з людьми, запитуємо про їхнє ставлення до церкви, до віруючих. Як я і сподівався, у відповідь чуємо добрі слова, та й самі селяни — чуйні й привітні.
Гаразд, пора вже у Божий дім. Попереду в нас — чудове служіння, сльози, усмішки й дружнє християнське спілкування.

Відразу ж хочеться зазирнути до витоків, дізнатися про тих, хто осушував болота гріха й закладав фундамент Божої церкви в Карпилівці.

Розповідає пастор Володимир Бричка: «У кінці 20-х років минулого століття сюди на заготівлю лісу приїжджали брати із Сарненського району. Живучи в сусідньому селі — Боровому, вони спілкувалися з селянами й проповідували їм Євангелію. Дехто увірував, почали збиратися на служіння. Туди ж почали приходити й люди з Карпилівки. Спочатку покаявся чоловік на ім’я Семен, потім — двоє молодих хлопців, які саме повернулися з армії, обидва Василі, обидва Брички. Такі парадоксальні — один високий, другий низький. Вони й стали засновниками церкви в Карпилівці. До кінця життя були відомі як Василь Малий і Василь Великий... Через певний час сюди приїхали брати з Березнівського району, які дали наставлення про хрещення Святим Духом. І от відтоді тут церква п’ятидесятників».

Володимир Бричка

— Як відбувався ріст церкви? Чи були моменти особливих пробуджень?
— Коли я прийняв служіння пастора, церква діяла вже 50 років і нараховувала приблизно 260 чоловік. Сьогодні — 660, 560 дітей, плюс чимало тих, які не є членами, але приходять на служіння, їхні діти — у нашій недільній школі... В останні роки — по 30-40 чоловік приймали водне хрещення.

Та були такі хвилі пробудження, що двічі на рік робили хрещення. На одному із служінь у 1991 році покаялося близько 70 людей, а якось під час євангелізації за участі гурту «Авен-Езер» — більше 120. Бувало, що люди каялися прямо на водному хрещенні.

…Одного року, пам’ятаю, був холодний день, хоч і літо. Хрещення майже закінчилося (тоді приймало 16 чоловік), і я збирався виходити з води, аж тут служитель на березі зробив заклик — і покаялося двоє людей. Вони відразу ж почали просити, щоб і їх охрестили... Мені дали знак — не виходити з води. Поки звершував хрещення, прийшла ще одна жінка, я мусив ще чекати — так змерз! Холодно, але ж мушу! Дивлюся — ще двоє прийшли! Охрестили. Потім — ще двоє! І ТАК — 53 ДУШІ! Там була така присутність Божа, благодать, усі плакали — увесь народ...

У Ясногірці був подібний випадок. Декільком щойно наверненим людям на їхнє прохання відразу дали хрещення... На другому березі стояла молода пара. Дівчина трималася за руку хлопця й сильно плакала... І коли вже оголошували про завершення служіння, вона, побачивши, що добігти по колу берегом не встигне, стрибнула прямо у воду. Хлопець її за руку тримає, не пускає. Та вона виривається і йде до пастора. Що ж залишалося робити? «Віруєш у Господа Ісуса Христа?» — «Так!» Охрестили її. І вона — куди ж? — назад до того берега! А чоловік — чекає. Всі затамували подих — що буде? Підійшла, а він — їй руку подав, обійняв, поцілував, зняв піджака й пішов у воду... Сьогодні — обоє співають у хорі.
І, що цікаво, із тими людьми, що отак несподівано прийняли хрещення, ми ніколи не мали жодних проблем, непорозумінь.

— Скажіть, із вашого досвіду — як досягнути людей?
— Мене часто запитують: у чому ваш секрет? Думають, що я затаїв якийсь секрет! Мені здається, що дуже часто Богові не стільки потрібно допомогти, як не заважати. Бо ж ми могли Богові «допомогти», сказати: «Заждіть-заждіть! Хай покаються, хай прийдуть у церкву, хай навчаться — тоді й хрещення дамо!» Воно нібито й так, усе обґрунтовано, але то не Боже, а наше.

— Що ж тоді від нас залежить?
— Мати чуття! І коли віє Дух Святий і робить Свою справу, не заважати Йому. Не ставити свої правила, постанови, рішення, протоколи, дипломи! Не завжди воно спрацьовує, а Боже — спрацьовує! Коли ж це — не Боже, потрібно пильнувати й не допустити.

Буває у нас так: наставимо загорож — «заповідь на заповідь, правило на правило»... Понаплутуємо тинів, потім — перелазимо. Бо ж треба іти вперед, а не пускають правила. Самі себе заводимо в тупик. Наші традиції не завжди служать для збудування.

— Ваше село вважається перспективним, молодь не виїжджає... Чи є в цьому вплив церкви?
— Я думаю, що немалий. Люди озираються на те, що є де працювати, є з ким, є за що триматися... Оскільки людей багато, народжуються діти, то й потрібні продавці, учителі, медики, прибиральники, водії... Де є народ, то там і рух. А де село вимирає — що там будеш робити? У тому й перспектива, що є діти і є молодь.

Наприклад, силами церкви ми реставрували закинутий дитячий садочок і зробили дільничну лікарню. Уже — 40 чоловік мають робочі місця. У селі 12-13 магазинів, молодь дуже добре заробляє на чорниці. Вирує життя!

А у церкві люди відчувають навіть певну соціальну захищеність.

— Які напрямки служіння розвинуті в церкві?
— В останні роки ми частково взяли на утримання наших місіонерів в інших областях України, у Росії. У церкві молодь найбільше задіяна в хорах, музичних гуртах. Також відвідує хворих людей. Бере участь у проведенні дитячих таборів. Відві­дує місіонерські точки. Хоча все ж ми занепокоєні тим, що багато незадіяних людей у церкві.

— Що ви вважаєте найбільшим досягненням вашої церкви?
— Найбільше я ціную й пишаюся атмосферою серед служителів. За цих 30 років жодного разу до нас не приїжджали старші служителі через конфлікти, непорозуміння. Якщо й приїжджали, то тільки на свята, на хрещення, дні подяки... Хоч були різні ситуації, та Бог давав мудрості все вирішувати самим. Це мене дуже тішить. Тому я впевнений, якщо завтра мене не стане, справа не зупиниться.

— Я розпитував людей і багато з них говорили про особливу атмосферу, яка панує у вашій церкві. Що це за атмосфера і як її створити?
— Навіть настрій лідера церкви, його характер, риси обличчя відіграють немалу роль. Надмірна строгість, законність, фарисейська поведінка — це впливає і на усіх людей. Я найбільше боюся такої релігійності, подвійних стандартів — вдома такий, а в церкві — інший. Це дуже шкодить служителям. Я такий, як є, — з гумором — і вдома, і в церкві. Не якийсь ангел, не із космосу звалився...

* * *
...Ми сиділи за круглим столом (наша команда й місцеві служителі) — і розмова текла, як розлите миро. Дарма, що було вже пізно. У спілкуванні з неповторними Божими людьми час летів непомітно.
Зрештою, пресвітер карпилівської церкви — це окрема історія. Ех, хай там що — буду суб’єктивним! Врешті-решт, це ж мій репортаж, тому, сподіваюся, право на суб’єктивність у мене є. Після нашої розмови я без вагань вніс Володимира Бричку в список людей, які особливо вплинули на мою свідомість і життя. Знаю дуже небагато таких служителів — із батьківським серцем, гострим розумом і неповторним почуттям гумору (що я особисто вважаю просто незамінною християнською рисою)! На загальному фоні це — надихає. Поки є такі люди й ті, кого вони виховують, впевнений: не все так погано і в нашому братерсві, і в нашій Україні!

— У вас 30-річний досвід пасторського служіння. Розкажіть про себе, про ваше покликання. Як ви стали пастором?
— Я покаявся в 16 років, у 17 прийняв хрещення. У нашій християнській сім’ї було 9 дітей, я — середній. Та, на превеликий жаль, на момент мого хрещення — тільки один я був віруючим (тепер — уже всі віруючі, крім одного брата).

Щодо служіння, думаю, у тому був Божий промисел, Боже провидіння. Я ніколи про це не мріяв, не писав у школі творів, що хочу стати пастором. Хоча ще у військкоматі один із членів призивної комісії чомусь мене прозвав пресвітером... Потім доля мене закинула в Росію. То був період, коли я навчався проповідувати. Живучи в місті, мав можливість чути більш підготовлені, тематичні проповіді. Це формувало мене.

Повернувшись, я співав у хорі, входив у склад братерської ради. У 1981 році померла дружина нашого пастора. Сімейні обставини змушували його виїжджати в Грузію, і хтось повинен був взяти на себе це служіння. А в ті часи атеїстичної системи не дуже хто горів таким бажанням! Я ще був тоді молодий, 27 років — «нестріляний» заєць. Але склалися такі обставини, що просто не було кому... І якось на братерській бесіді пресвітер раптом каже: «Що ж робити? Доведеться тобі братися!» Це для мене, було як сніг на голову...


(збільшити)

— На вашу думку, які головні риси повинен мати пастор?
— Я думаю, дуже добре бути склерозним чоловіком: почув — і забув. Коли в служителя хороша пам’ять — можуть бути проблеми. Той на пальця наступив, а той дорогу перейшов, а той щось не так сказав, не так глянув — а ти все пам’ятаєш! Це заважатиме в прийнятті об’єктивних рішень, коли твоє служіння і твої амбіції можуть перетнутися. Павло говорив Тимо­фію: «Заклинаю тебе перед Богом й Ісусом Христом та вибраними Анголами, щоб ти заховав це без лицемірства, нічого не роблячи з упередженням» (1Тим.5:21). Пастор повинен бути безстороннім, незлопам’ятним, не тримати особистих образ.

Інша деталь, яка відіграє немалу роль — родинні зв’язки (жінка, діти, свати, брати, ближні й дальні родичі). Зі сторони це дуже помітно: якщо мої діти — то така міра покарання і ось така заповідь, а якщо чиїсь — то вже строгіше покарання, уже інше правило та інше місце з Біблії. Дуже багато людей цим себе скомпрометували. Ми повинні усвідомлювати: якщо люди сидять в залі й не є служителями, то це не означає, що вони нерозумні. Серед них є набагато кмітливіші, талановитіші, здібніші та гостріші на думку, ніж я. Люди читають не тільки те, що я проповідую, а й те, що між рядками. Вони все бачать. Тому ми повинні бути максимально прозорими, відвертими, щоб нам могли довіряти. Те що ти не ідеальний, що ти можеш десь помилитися — люди пробачать і зрозуміють. Але коли ти лукавий, хитрий — цього не пробачать, це вже не дрібниці, не слабкості — це велика проблема.

— Що б ви порадили молодим людям — як виховати в собі служителя?
— Основний момент — мати чітке розуміння й чуття Божої волі. Якщо це не твоє, ти не маєш поклику — ліпше не братися. Не мотивуйся тим, що «мій дід був пресвітером», не спокушуйся, що це почесне місце... Служіння пастора не менш відповідальне ніж робота лікаря. Якщо ти не лікар за покликанням, а купив диплом — це небезпечно. Часто долі людей, сімей — в руках служителя. Від його таланту, вміння, здібності нерідко залежить чиєсь життя. Ось, припустимо, я хірург, маю диплом, знаю, що серце з лівого боку, розрізав, знайшов, замінив клапан, зашив... Ніби правильно зробив операцію, тільки одна проблема — не тьохкає серце. То навіщо ж так? Не твоє — краще не братися.

— Наскільки успіх служіння залежить від пастора, а наскільки — від церкви?
— Я вважаю, від церкви — на 20%, від пастора — на 80%. Якщо атмосфера не буде теплою серед служителів, то нічого церква й не зробить. Якщо когось і приведуть у церкву, то служителі виженуть — своїми правилами, гострими поглядами...

Якось перед черговою молитвою над дітьми до мене прийшла одна жінка. Вона не була членом церкви, але дуже хотіла принести і своє дитя, щоб за нього помолилися. Я опинився в складній ситуації, розумів, що брати цього не дозволять, та й не було вже можливості зібрати усіх на бесіду. Але відмовити — вона образиться. Я був молодим, щойно прийняв служіння. Тому пастору, що був першим, засновував церкву, легше. А коли — вже третій, то його постійно порівнюють з попередніми: «А той так не казав», «А той так не робив»...

Раптом думаю: вона ж тільки до мене прийшла, а на самому служінні перед церквою вийти — не так просто. Кажу: «Приносьте!», а сам думаю: як прийде до діла, то вона не наважиться.

Але я помилився... Наступного дня, наприкінці служіння (коли люди починають підходити з дітьми) дивлюся у вікно — йдуть! Що ж робити? Усе, як є, розповідаю братам. Старший диякон каже: «Не спіши робити такі нововведення. Хай покаються, приймуть хрещення — і тоді приносять». Я відповідаю: «Браття, я з вами згідний, тільки ж потрібно комусь піти і сказати їм, щоб не заходили!» Брати збентежилися: хто ж піде? Рішення то прийняли, але ж тепер треба комусь піти й подивитися в очі тій людині! Радилися, радилися, а тоді той самий диякон нахиляється до мене: «Слухай, брат Володя, може, хай уже несуть!»
Сьогодні ця жінка — член церкви, і її чоловік, і їхні п’ятеро дітей. З тих пір усі люди приносять діток на молитву — і віруючі, і невіруючі.


(збільшити)

— Я знаю вас як людину, яка йде в ногу з часом, яка навчається, розвивається. Що вас стимулює до цього?
— Навіть за історію мого служіння багато змінилося в менталітеті людей. Наприклад, щодо проповіді. Сказати проповідь сьогодні й тридцять років тому — то велика різниця! Тоді в церкві було, може, двоє людей із вищою освітою, або й не було. Кілька чоловік мали середньо-спеціальну. Решта — 8 класів, а більшість — лише початкові класи або й неграмотні. Сьогодні ж у нас — до 50 чоловік із вищою освітою (педагоги, медики), майже всі — із середньою. І вже тепер одним «Алілуя» не дуже й нагодуєш людей! Уже потрібна справжня їжа. А це змушує «шевєліть мозгамі» і переставляти ноги трохи скоріше! Бо — обганяють! Або переставляй ногами скоріше, або трохи вбік відступися — хай молодші йдуть! І це змушує вчитися. Тому я ще сьогодні студент, їжджу на сесії, пишу дипломні...

Є прогрес, є розвиток мислення. І ми мусимо усвідомлювати, що відповідаємо перед Богом за виховання, за рівень науки. Якщо не розвиватися, не вчитися, не думати — будуть проблеми. Тільки ти перестав вчитися — вже завтра переставай і вчити.

— На вашу думку, чи повинна церква бути сучасною?
— Коли я заходжу в церкву, а там — дім молитви XІX століття, пісенники XVIII століття, лавки XVII століття, — це відіграє значну роль. Постійні люди звикають до цього, а хто вперше прийшов — на все звертає увагу. Немалий процент людей приймає рішення прийти чи не прийти ще раз у цю церкву ще до початку зібрання! Тут важлива сама атмосфера, ставлення людей. Заходить чоловік уперше в церкву, аж тут — 500 очей, і всі — на нього! Його перше бажання — десь провалитися! І він якнайшвидше, особливо не роздивляючись, шукає місце, де можна сісти і «заховатися». Сів, аж глядь — а тут одні жінки, а чоловіки — з іншого боку сидять. Куди я сів?! І пересідати незручно, і сидіти незручно. Скажіть, чи почує він щось із проповіді? Він не може дочекатися кінця: «Більше ви мене сюди не затягнете!» Дуже добре мати тих людей, які б зустріли, провели, показали місце... Оцього бракує в наших церквах — родинності.

Усе залежить від того, на кого ми націлені. Якщо тільки на 80-літніх бабусь і дідусів, то, звичайно, — можна «по-колишньому». А якщо на дітей, на молодь — то мусимо йти в ногу, розуміти їх, їхню мову, їхній рівень. Що б не говорили про комп’ютери, інтернет — ми його не закриємо на замок. А молоді люди будуть там, вони вже там. А ти не вмієш навіть зайти туди... Підходжу якось до сестри, кажу: «Слухай-но, я був учора «В контакті», у тебе там фотографія така нехристиянська...» Вона зі здивуванням: «Ви там були? Ви там буваєте?! Вибачте — зараз же при вас стираю це фото! Уже стираю!»

Необхідно так навчити людей, щоб не я їх водив за руку і казав: «Сюди — можна, а сюди — не можна!» Треба вчити молодь так, щоб вони самостійно вміли розрізняти добро і зло та обирати добро. Ми не повинні бути фанатиками. Слід усвідомлювати, що «багато ми всі помиляємось» (Як.3:2), і святих людей ми не назбираємо. Тому потрібно так будувати структуру нашої церкви, умови служіння й життя, щоб там мали місце грішники, й вони себе відчували як удома. Бо їх Бог любить, і вони мають право на спасіння.


(збільшити)

— Чому часто є нерозуміння між старшими й молоддю в церквах? Як ви будуєте стосунки з молоддю?
— А от тут уже не підходить принцип, щоб служитель був «склерозним». Потрібно, щоб добра пам’ять була, бо в багатьох з літами з’являється склероз: вони дуже скоро позабували, які самі були. Не потрібно забувати, що й ми були молодими, і вони проходять через те ж саме, і синяки набивають, і спотикаються — але вирівняються. Ми дуже хочемо, щоб усе було ідеально, не розуміючи, що наші діти — звичайні живі люди і це нормальні процеси. Надмірна строгість не будує довірливих стосунків. Це хиба, фальш, це фанатизм.

— Чи бувають у житті пастора важкі хвилини?
— Мені доводилося чути від братів: «Я за ці роки вже настільки втомився...» Ну, не знаю… Я так сказати не можу. У мене бували й бесіди до 5 години ранку, і різні вузли, і сон часом не бере, і буває за ніч простирадло у вірьовку скрутиться... Але не в цьому трудність. Трудність може бути — між нами і в нас самих. Я вірю, що немає такої ситуації, на яку Біблія не дала б відповіді, або Бог би сказав: «Я вже й Сам не знаю, як з тобою бути!»

Не раз стається не по-моєму. І рішення приймаються не такі, які мені подобаються. То що ж? Плакати з того? Не виходить — хай так і буде. Потім або вони прозріють, або мені відкриється. Це що — твоя приватна церква? Це — Божа церква, і Він усе контролює! Віддай Господу — і йди лягай спати!

* * *
Що ще сказати? Таки зустріли ми посеред села п’яного чоловіка. І, як виявилось, алкоголь заборонений не в усіх магазинах Карпилівки. І церква — як церква, зі звичними труднощами і радощами, і тривогами...
Та, зізнаюся, не шукав я тут утопічної ідилії. А знайшов саме те, чого так прагнула душа — сердечну простоту, непідробну щирість, любов та взаємоповагу. Неповторні, яскраві особистості, у яких видно характер Христа. Там, де люди відкриті до змін, не гордяться своєю святістю й готові прийти на допомогу ближнім — Божа слава не може не з’явитися! Укотре переконуюся — Бог використовує не досконалих людей, а щирих, що люблять учитися і не бояться визнавати свої помилки.

Тому із владою, данною головним редактором відважуся сказати: те, що Карпилівка особливе село, — не порожні слова!

І останнє... Їдучи додому, я роздумував над цінністю нашої бесіди. Точніше, скільки коштує — ні, не запис у моєму диктофоні, а запис у моєму серці. Той невимовний солодкий щем, коли Бог щось закарбовує Своїм перстом на плотяних скрижалях. Я раптом усвідомив, що у світі немає такої ціни, за яку я погодився б це віддати. Більше того, найдорожча матеріальна річ, яку я тільки міг собі уявити, на фоні сьогоднішнього яскравого дня виглядала збляклим уламком скла...

От і все! Таким було моє враження, а хто не вірить — Карпилівка рада гостям, поїдьте, не пошкодуєте!

Бліц-інтерв’ю на подвір’ї церкви

— Що вам найбільше подобається у вашій церкві?
— Люди. Завжди привітні, готові підтримати, дружелюбні. Це помітно, бо я сам із сусіднього села, нещодавно тільки став членом церкви, перший рік.
Роман, 24 роки

— Найбільше подобається — сама атмосфера. Тут людина відволікається від своїх щоденних турбот, яких у селі дуже багато, налаштовує себе на хвилю вічності. Вона відчуває себе, як у сім’ї.
Федір, 42 роки

— Тут можна по-справжньому пережити благословення Господнє. Навіть коли виникають труднощі в житті, є можливість прийти й отримати поміч від Бога. Те що сам, наодинці читаючи, можеш не зрозуміти — Бог відкриває через проповіді, дуже багато промовляє до серця.
Олександр, 37 років

— Я завжди знаходжу підтримку в служителів, хоча бувають моменти, що вони не розуміють молодших, бо в основному — усі старші люди. Але якщо знайти правильний підхід до них, то й вони зі свого боку підтримають. Молодь у нас не утискається, тому й багато молодих людей в церкві. Їх розуміють, радять, допомагають — і тому їм хочеться приходити.
Євангеліна, 20 років

— Подобається наш пастор, що він такий життєрадісний і нам це передає. Подобається, що приїжджає багато гостей, хоча й наші проповідники гарно проповідують. Усе просто, щиро, відкрито...
Таїсія, 22 роки

Дмитро Довбуш
"Благовісник", 2,2012