Благовісник

Зустріч з цікавою людиною

Очі його поезії

 

Якось, переглядаючи поезію Сергія Рачинця, натрапив на вірш «Поетові» (збірка «Храни мою душу»): Як ти живеш, поете,/В древньому місті Дубні?/Чи й досі римуєш вірші,/Чи легко тобі, чи трудно? Вірш, як я дізнався пізніше, був присвячений знайомому поетові, але тоді я сприйняв ці слова (а, може, воно і насправді так було) як адресовані поетом самому собі. Раптом це запитання стало моїм запитанням: «А справді, як живеться тобі, «поете, в древньому місті Дубні»?»

Згадалися наші попередні зустрічі, особливо перша, яка залишила в моїй журналістській долі особливо помітний слід. Мій творчий стаж вимірювався кількома місяцями, я лише причинив двері у широкий світ християнської літератури, тому зустріч із членом Спілки журналістів України, який став християнином, була тоді, на початку 90-х років, для мене неординарною подією. Потім ще були зустрічі офіційні, дружні, творчі. Час від часу Сергій Порфирович навідувався в редакцію, щоб подарувати свою чергову збірку, але розмови здебільшого зводилися до загальних тем, типу «Як там живеться?»

Невеликою журналістською компанією ми вирушили в дорогу, щоб довідатися, як живеться нашому відомому поетові, чи все у нього в житті римується так, як у поезії. І ось в затишній кімнаті звичайної дубнівської п’ятиповерхівки за чашкою кави ми ведемо розмову із Сергієм Рачинцем про його життєві та поетичні перехрестя.

Юрій Вавринюк

 

Не знаю, як ви, але я чомусь іноді книги починаю переглядати з останньої сторінки, хоча в моєму родоводі, наскільки я знаю, немає ні євреїв, ні арабів, і не знаю чому, але про зустріч з Сергієм Порфировичем почну розповідати, як не дивно, з кінця.

Вечоріє. Прощаємося з привітними господарями і виходимо на сходи. В під’їзді темінь, та це нам не вперше. Що тут такого: з першого поверху донизу — шість сходинок і в Києві, і в Луцьку, і в Дубно. Такі вже особливості радянської архітектури, хоча, можливо, є й винятки. І як не парадоксально, я зі своїм двадцятип’ятирічним стажем бігання по східцях багатоповерхівок дуже дискомфортно почуваю себе, коли сходити з них треба в напівтемряві. Цей же дискомфорт я відчула й цього разу, та раптом чиясь рука взяла мене за лікоть. Це була рука Сергія Порфировича, який впевнено зійшов з цих традиційних шести сходинок і пройшов у двері. Йому все одно, чи це ясний день, чи темна ніч. Доля склалася так, що очі його цього не бачать. Але, як пише про себе сам поет: «Бачити серцем і душею — це бачити значно більше та краще». А душа його ой яка зряча!..

«Що доля нелегка, в тім мудрість є своя, блаженний сон душі мистецтву не сприяє», — писала Ліна Костенко. І ці рядки спливли мені чомусь на пам’ять, коли я вкотре зустрілася з ним, говірливим, усміхненим, повним творчих планів. «Поезія — це мої очі», — каже натхненно поет. Так, це очі, в яких ми можемо побачити глибину любові Божої. Його душа не спить — вона творить, бо й доля-таки у нього зовсім нелегка.

Дитинство Сергія Порфировича припало на важкі повоєнні роки. Народився він 4 грудня 1947 року. Будучи п’ятирічним хлопчиком, він залишився без матері, дуже боляче переносив її смерть. Часто брав шматочок хліба і крадькома від домашніх йшов на цвинтар і кликав її, щоб поділитися з нею цим шматочком. З п’яти років навчився читати і мріяв сам писати книжки. Та склалося так, що закінчивши вісім класів, він вступив до Демидівського СПТУ, здобув професію механізатора і кілька років працював трактористом. Але дитяча мрія писати книги не давала спокою, і саме вона в 1967 році привела Сергія Порфировича в Київський держуніверситет ім. Т.Г. Шевченка. Вже за два роки до вступу почав друкуватися в місцевій пресі. Його дуже вабила журналістика, тому й почав співпрацювати з дубенською райгазетою, а згодом і влився в її колектив.

Потім — п’ятнадцять років праці на посаді редактора дубенського радіо, робота наукового співробітника краєзнавчого музею. Далі — перші збірки віршів «Запах вітру» та «Світлиця голосу». Нові плани, нові думки, нові пошуки, нові вірші...

Та в Божих планах було інше: Всевишній хотів дати йому ще й серце нове й нову пісню — пісню слави Йому — Творцеві неба й землі. І Бог почав стукати у серце поета — викривати факти суворої дійсності, показувати людську ницість. Це змусило Сергія Порфировича переосмислити багато цінностей, дослідити кулуари комуністично-атеїстичного суспільства і почати пошуки чогось вищого, справжнього. Ці пошуки привели його до усвідомлення того, що є люблячий Бог, що Біблія істинна, що людина грішна і їй потрібне покаяння. Усвідомлення було, але зробити перший крок назустріч Невидимому дуже важко. Пітьма душі гнітила, але давні друзі і улюблена робота не давали йому вирватися з круговерті, що веде до загибелі. І, можливо, надовго б затягнувся час покаяння, або й взагалі не настав, якби Сам Бог не зробив крок назустріч.

В 1986 році Сергію Порфировичу довелося залишити улюблену роботу за станом здоров’я — його очі перестали бачити. «З першого класу я вже на дошку погано бачив, — розповідає він. — По спадковості це не могло мені передатися, бо в мене в родині немає таких, хто б погано бачив, та й дітям хвороба моя не передалася. Я думаю, що причина в іншому: коли мені було десь п’ять років, я на Іванні любив жаби ловити, я не боявся їх». — «Ти вже скоро на цю тему наукову статтю писатимеш», — зауважила з посмішкою його дружина Аня. Відповівши ствердно, він продовжив переповідати історію зі свого дитинства: «Одного разу сусідка дістала воду з криниці, а я з відра вихопив криничну жабку. Потім вже дізнався, що вона отруту якусь виділяє. А тоді мені одразу дуже сильно запекли очі — вона цю отруту бризнула. Коли принесли мене додому, я дуже плакав, але нікому не розповів, що зі мною, і ніхто мені очей не промив. І напевно там виник якийсь спазм кровоносних судин, вони звузилися, і погіршилося живлення сітківки. Коли я пішов у школу, то зір в мене вже був поганий. Та все я ж ще бачив: закінчив школу, ПТУ, університет. Бачив десь 2-3 рядочки, а в окулярах — 4 рядочки на таблиці. В 1980 році я пішов на 2 групу, але працював в редакції, а в 1986 році перейшов на першу. Бо що ж за робота в редакції, коли нічого не бачиш». Це стало справжнім ударом для поета, а ще друзі, здавалося, забули про нього. Він був на грані відчаю, зникло бажання писати вірші. Ці миті були чи не найважчими в нелегкій долі. І невідомо, як би далі склалося життя, якби світло Божої любові не увійшло в це зболене серце. Душа побачила світло!.. Світло, яке розсіяло темряву відчаю і дало новий поштовх для творчості.

«В нашому будинку жив один старший чоловік — Антон Матвійович Мовчан. — Згадує Сергій Порфирович, розповідаючи про своє навернення. — Одного разу він запитав мене, чи не хочу я мати Євангелію. Я відповів, що хочу. Тоді він мені сказав, що на вокзалі зустрів одну жінку, звати її Люба Петровська, яка запрошувала його приїхати до неї по Євангелію. І ми поїхали до цієї Люби по Євангелію. Там в неї вдома збиралися віруючі, і вона запросила нас на зібрання. Мені цікаво було піти туди, хоч сам я був партійний. Тому однієї неділі Любин брат приїхав і забрав мене на зібрання. Тоді я вперше почув проповіді. В той вечір мене попросили почитати вірші. Я відмовлявся, казав, що в мене немає таких віршів. Та оскільки вони наполягали, то я розказав їм такі, які знав. Вони мене знову запросили, і так щонеділі я почав бувати на зібраннях».

Як і кожному з нас, зробити рішучий поворот в житті поетові було дуже важко. Та Господь допоміг перемогти й ці сумніви: «Щоб прийти до Бога, — напевно, зі свого досвіду розповідає Сергій Порфирович, — треба зробити три основні кроки: перше, усвідомити розумом, що ти грішна людина. Це я ніби усвідомив. Потім вступають в дію почуття — і я почав каятися за своє минуле, за свої вчинки, за своє життя, за те, що я був атеїстом. Тоді, коли вступили в дію почуття, настає момент, коли треба повернутися на 180 градусів від світу до Бога, йти за Богом і служити Йому. Це вже трудніше. Бо світ цей все-таки тримає. А Дубно невелике містечко, всі тебе знають. І тут почалось боріння: лукавий зі свого боку, а Бог зі свого боку робить роботу. Я поділився своїми сумнівами з братами, кажу: «Я тепер на групі, вдома сиджу, хто за мене буде писати, невже Христос? А хто ж мене буде друкувати? Як же я зможу забезпечити сім’ю?» Ось такі сумніви були в серці. Довго ми з братами говорили, вони розповідали приклади зі свого життя, і тоді я прийняв тверде рішення — йти за Христом. В 1990 році, 8 травня, я вийшов з партії, а в серпні прийняв водне хрещення. Спочатку один товариш, також поет, сказав мені: «Це ж просто данина моді», та я відповів йому: «Ні, мода, змінюється, а Бог — вічний». Та згодом він говорив вже інше: «Я тобі, Сергію, по-доброму заздрю, бо ти друкуєшся, а я ні».

Даремними були хвилювання Сергія Порфировича, що його не читатимуть, не друкуватимуть, що він втратить повагу людей, що не матиме за що жити. Про все потурбувався Господь, Якому він почав служити своїми віршами. «Я не вважаю себе письменником. В першу чергу, я — проповідник радісної звістки про Ісуса Христа. Мені Господь довірив дуже важливу справу — проповідувати своїм мистецтвом». Тому поет бере активну участь в громадському житті, виступає в дитячих садочках, школах, в гімназії. «Там навіть портрет мій висить разом з іншими поетами, збірки всі мої виставлені, — розповідає. — Приходили діти з цієї гімназії і писали мою біографію, творчість мою вивчають в школі». А ще щороку в Дубні на День незалежності визначають лауреатів в різних номінаціях. У цьому році Сергію Порфировичу вручили кришталевий жолудь, як людині року. «Вони знають, що я член церкви, — зауважує він, — але ставляться до мене прихильно». Отже, побоювання були даремними. За трохи більше ніж 10 років прямування за Богом світ побачили понад 20 збірок його поетичних та прозових творів для дітей і дорослих. Крім того, в двох шкільних підручниках є його вірші. «Викладач з інституту Драгоманова брала теж мої вірші у підручник «Християнська етика», але я цієї книги не бачив. Друкували ще мої вірші у видавництві «Веселка», але я й не бачив цієї книги, правда, тільки гонорар прислали, навіть не знаю, де вони взяли твори». Отже, попри всі сумніви, його читають, його поважають.

«Так життя йде рік за роком, вже якось розслаблятися немає як, хочеться щось зробити. Дехто думає, що ті, хто видає книги чи журнали, наживається на цьому. А що я нажив? — показує на звичайно обставлену кімнату. — Нічого особливого. Як копійку заробив, то знову намагаюся вкласти в книжку. Я не стільки дбаю про майно, про речі, стільки про те, щоб більше написати й видати».

І коли я тримаю в руках нову збірку Сергія Порфировича, то по-доброму заздрю його працелюбності. І де, здається, береться стільки думок, тем, рим. Та й як взагалі він пише? «А дуже просто, — відповідає. — На диктофон надиктовую, коли приходить натхнення. Я й телефони записую так чи ще щось. А потім всі вірші збираю на одну касету, набираємо на комп’ютері, хтось робить ілюстрації. Потім дружина, вона добре знає мову, читає мені вголос, і ми разом робимо корекцію. Дружина також мені розказує, що і як намальовано. Вона має смак. Я їй найбільше довіряю».

Хтось сказав, що за великими чоловіками стоять великі жінки. І це правда. Хоча праця їхня непомітна, вони є ніби фоном, заднім планом. Але без нього втрачається весь колорит картини. «Поезія — мої очі»... Так, це правда. Але мені чомусь хочеться додати, що й дружина також. Вона й обід приготує, й попере, і порадить, і проведе куди треба, і прочитає, і рецензію дасть, і відкоригує... Та хіба перелічиш все, що може зробити та, яку називають крихкою посудиною. І якщо поезія — це очі його душі, то дружина — це його фізичні очі, і він добре розуміє це: «Мої очі — це ось, — показує на дружину. — Все, що треба проконтролювати, відредагувати, робить вона».

Та все ж часто в мові він вживає слова «не додивився», «не побачив» чи «стільки всього побачив». — «Як це виглядає?» — запитуємо в брата Сергія. — «Не проконтролював значить», — відповідає.

А ще, розповідаючи про свій побут, говорить: «Я робив ремонт, я поставив котла, я картоплю викопав». — «А це як відбувається?» — «Та це метафора така. — відповідає. — Хто це зробив, це не важливо, але я розумію так: якщо я господар в домі, то головне — організувати, а не те, чиїми руками все це було зроблено».

Тож, як живеться тобі, поете? Та ж чи може він краще відповісти на це запитання, як словами з власного вірша:

— Як живеться? — ти мене питаєш,
— А ось так із Богом і живу:
Хліб, до хліба, як годиться, маю
Дня стрімкого пружну тятиву.
А в очах — надія у прийдешнє
Розцвіла так синьо, наче льон,
А в душі наснага творчих звершень,
І любов, і радість, і озон.
Знаю, будуть злети і падіння,
Та не буде жодних нарікань.
Маю в серці Боже повеління —
Шліфувати в слові кожну грань,
І нести, нести його між люди,
Відкривати істину у нім,
Щоб нові народжувалися будні,
Юні, світлі, як весняні дні.
— Як живеться? — ти мене питаєш,
Зрозуміло, відповідь проста:
— Бачиш, сад, що знову розквітає,
Так і я, — повіривши в Христа.

Ольга МІЦЕВСЬКА
Луцьк-Дубно-Луцьк

Журнал "Благовісник", 4,2013