Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Життя Церкви

І раєм не заманиш і пеклом не залякаєш

«Неможливе це людям, а не Богові, бо для Бога можливе все!» (Мр. 10:27).

У зоні обов’язкового відселення почуваєш себе відкинутим суспільством та цивілізацією. Поодинокі будинки, вулиці з розбитим асфальтом, порожні багатоповерхівки у центрі міста, зарослі, крізь які проглядаються сліди побуту — усе це можна побачити у місті Народичі, що в Житомирській області. Саме це місто і ряд ближніх до нього потрапили в зону обов’язкового відселення у зв’язку із підвищеним радіаційним фоном після вибуху Чорнобильської АЕС.

За 80 км від Чорнобиля відчутно змінюється самопочуття та й раціон харчування обмежується лише продуктами, привезеними із інших районів. Якщо для нас чорниця — це вітаміни, для народичан — це скупчення радіонуклідів. 23 роки тому місто залишили 9 тис. людей. Наразі у місті проживає 2 тис. 500 людей, а в народичанській школі навчається лише 500 дітей. Безробітні, незайняті, ображені життям, люди спиваються, деградують, а діти поповнюють інтернати або без діла вештаються вулицями міста. Полишені людьми будинки придбати у власність неможливо, їх можна лише брати в оренду у сільради, тому усі, кому не вистачає грошей на власне житло, з’їжджаються до Народичів. Саме тому тут багатонаціональний склад населення: від циган, молдаван, білорусів до росіян. У місті єдина православна церква, до якої якщо і ходять, то лише кілька жіночок похилого віку. Почуваючи себе обділеними долею, народичани дбають лише про власну безпеку і добробут, тому до гостей ставляться насторожено.

Уже четвертий рік у Народичах живе і працює посланий Рівненською місією «Добрий Самарянин» місіонер Юрій Бричка, який несе для людей добру звістку про вічну любов Всемогутнього Бога та допомагає відвернутися від грішного життя.

Місіонери у селі Народичі

«Покаявся я у 18-річному віці, а вже у 22 роки втратив зв’язок з Богом, — розповідає Юрій. — Постійно відчував, що чогось мені не вистачає, а не вистачало молитви, в якій би сповнювався Духом і через яку Господня любов настільки б пролилася у моє серце, щоб я міг поділитися нею з іншими. Тепер я точно знаю: жити для когось набагато приємніше, ніж жити для себе. Зрозумівши у 26 років, що хочу ревно служити Богу, а не бути християнином за назвою, я разом з друзями поїхав навчатися у місіонерську школу. Провчившись місяць, я переглянув своє життя і остаточно вирішив присвятити себе місіонерському служінню. Мене направили у Народичі. Тут уже розпочинали роботу брати, однак сил у них вистачило ненадовго. Я приїхав на допомогу, а сталося так, що згодом залишився у Народичах сам». Постійні духовні атаки, несприйняття з боку місцевого населення, розчарованого незавершеними спробами служителів інших конфесій підняти духовний рівень, тяжкі умови проживання в умовах підвищеного радіаційного фону — усе це, звичайно, важко давалося.

Проведенням недільної школи займається Тетяна Петраковська. До групи місіонерів, що трудяться у Народичах, навесні приєдналися Гаяне Бадалян та Галина Рабійчук. Покликані Богом на відповідальне служіння людям м. Народич, вони щодня у палкій молитві просять Бога дати мудрості та наповнити їхні серця Духом Святим для бездоганного служіння.

Ми часто просимо Господа навчити нас любити ближнього. Але як навчимося, якщо не прикладемо зусиль пожертвувати власним часом, інтересами, цілями заради блага брата свого, а тим більше заради навернення неспасенної душі? Під час місіонерства приходить впевненість у спасінні, в особливому призначенні від Бога. Сестра Гаяне родом з Острозького району, служить діткам, проводить з ними заняття, духовні розмови. «Не було такого дня, щоб у нашому домі не велися бесіди. Діти прагнуть почути про Ісуса. Вони бачать, як ми любимо їх, а ми пояснюємо, що Господь любить у тисячі разів більше. Ми їх годуємо, допомагаємо з одягом, граємо в різні ігри. Зараз їхні серця найбільш відкриті для Слова Божого», — ділиться враженнями сестра. Місіонерка Галина Рабійчук працює з молоддю та куховарить для великої спільної сім’ї дітей та молоді, які збираються у дружньому колі на зібрання. Проживають місіонери в орендованому будинку, зробили внутрішній ремонт, та поки що воду не підвели, тому й доводиться митися надворі під спеціальним прилаштуванням. Та це не стає на заваді, коли бачиш радісні очі дітей, бачиш, як змінюється їхній світогляд, ставлення до батьків.

Гаяне розповіла про одну дівчинку, мама якої відвідує церкву. Дівчина якийсь час ходила на зібрання, проте пізніше, здружившись із представниками неформальної молодіжної культури — «готами», почала все більше віддалятися від Бога і віруючих. Світоглядними орієнтирами готів є віра у потойбічний світ, володарем якого є сили зла, поклоняючись їм та складаючи з ними клятву, нібито потрапляєш під їх опіку і залежність. Часто можна побачити по місту молодих людей, одягнених у чорний одяг з пофарбованим у чорний колір волоссям і нігтями та з купою металічних предметів на тілі — це і є готи. Дівчина потрапила під їхній вплив, навіть здійснила один із їхніх ритуалів. Вочевидь, слуга темряви чатував саме на неї і йому вдалося зловити Божу дитину у свої тенета. Вечорами дівчина боялася темноти, не могла спати, їй снилися жахливі картини, щось душило у грудях. Життя стало сірим, буденним, втратила сенс жити далі. Гаяне помітила в ній зміни, а потім дівчина сама поділилася своєю проблемою. Пізніше до групи місіонерів та служителів, які молилися за дівчину, долучився відповідальний за місіонерське служіння місії «Добрий Самарянин» Олег Гайдаров. Дівчині полегшало, однак для цілковитого звільнення потрібне щиросердне покаяння. Якось, гуляючи з Гаяне, дівчина зупинилася і переляканим поглядом показала, що на верхівці покинутої багатоповерхівки стоять її колишні друзі «готи». Вони вже раніше погрожували дівчині та обіцяли розібратися із «нав’язливою християнською спільнотою», яка збиває їхню подружку з «правильної» дороги. Гаяне забрала дівчину до місіонерського будинку, а ввечері провела додому. Турбота за іншого є обов’язком місіонера, який вже не живе власними проблемами і переживаннями, а переживаннями інших, намагаючись все більше і більше приводити своє життя у відповідність до біблійних слів: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).

Церква християн віри євангельської заснована у Народичах у 1994 році. Впродовж 15 років діяльності тут працювали місіонери з різних регіонів України. Спочатку брати із Хмельниччини та Житомирщини, а вже чотири роки поспіль для Божої слави тут трудиться Юрій Бричка. Тепер у церкві восьмеро людей, які служать Господу. Багато є й таких, які піддавшись спокусам, відступили чи просто не встояли. Часто люди приходять до Бога з надією отримати гуманітарну допомогу, а коли отримують, повертаються назад до гріховного минулого, так і не зрозумівши, що Ісус, а не матеріальні блага є метою життя християнина.

Один зі служителів, який деякий час був у Народичах, охарактеризував духовний стан місцевого населення такими словами: «Раєм не заманиш і пеклом не залякаєш». Хоча, як стверджує місіонерка Гаяне, свідчення про потребу покаяння все-таки торкається молодих сердечок, коли попереджуєш, що за усі наші гріхи та помилки нам доведеться розплачуватися. Як написано у Законі Божому: «Не обманюйтеся, — Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне!»

Ірина НАУМЕЦЬ,
м. Рівне

"Благовісник", 4,2009

 

 

Українська християнська поезія