Життя Церкви

Мiсii «Добрий самарянин» — 20

24-26 квітня у м. Рівному відзначався 20-річний ювілей місії «Добрий самарянин». Цю дату можна вважати умовною, бо місіонерська праця у рівненських церквах розпочалася набагато раніше. Проте саме з 1989 року розпочалася активна, цілеспрямована євангелізаційна діяльність і підготовка до офіційної реєстрації місії, яка відбулася у 1990 році. В перший день у сімейній, затишній обстановці зібралися працівники місії, які стояли біля витоків «Доброго самарянина», і ті, які працюють зараз. Це перш за все брати Радчуки, керівники регіональних відділів — Василь Боцян, Віталій Гавула, Анатолій Борисовець, гурт «Авен-Езер» та гурт братів Степчуків. Разом із гостями, які були запрошені на свято, згадували минуле, ділилися задумами на майбутнє і — дякували Богові за Його благословення. В наступні два дні до святкування долучилися віруючі церков Рівного та області, жителі міста. У церкві «Молодіжна» відбулася місіонерська конференція, яка продовжилася в суботній та недільний вечори у міському парку.

Уперше питання щодо місіонерської праці почало серйозно обговорюватися у 1984 році, коли група молодих християн з України та Білорусі вирішила відвідати Сибір з метою створення нових церков. Атеїстична ідеологія ще міцно тримала усі сфери життя під своїм впливом, але перші місіонери: Ростислав Сідловський, Анатолій та Світлана Трачуки, Ніна Лозіцька, Раїса Вишняк, Зоя Прохор, Віра Кантоніст, Славік Радчук — з України, Олександр Цвор, Михайло та Василь Абрамчук — з Білорусі і ще багато інших молодих віруючих поїхали за Урал для місійної праці. Багато хто з них залишилися там працювати, заснувавши нові церкви. Пізніше географія місіонерства почала розширюватися на Далекий Схід, республіки Радянського Союзу.

У 1985 році, згуртувавшись навколо родини Радчуків, брати, які працювали в підпіллі, озвучили ідею створення місії під назвою «Добрий самарянин». Офіційно здійснити це було неможливо, тому праця продовжувалася підпільно під кодовою назвою «ДС».

І коли у 1987 році прийшла довгоочікувана свобода, місіонери з ентузіазмом взялися використовувати даровані Богом можливості для євангелізації. Розпочалася робота щодо офіційної реєстрації місії, яка була отримана у 1990 році.

На початку своєї діяльності місія орендувала приміщення, а з 1991 року розпочала будівництво власного офісу разом з домом молитви на вулиці Уласа Самчука.
Першим директорм місії був обраний Славік Радчук. Працювали відділи тюремного братства, милосердя, недільних шкіл, евангелізаційний, місіонерський, інформаційний.

Після того, як Славіка було обрано відповідальним за євангелізаційну працю у Союзі ХВЄ, директором став його брат Павло, а заступником — Петро. Петро Радчук мав у серці заповітну мрію працювати серед народів Крайньої Півночі. Він активно включився у цю працю, особливо на Чукотці. Цю працю він ніс і після виїзду до США, до кінця віддаючи себе служінню північним народам. 8 серпня 2002 року під час випробування одного з проектів для Крайньої Півночі він трагічно загинув.

Зараз церкви, які заснували місіонери на Чукотці, вже самодостатні, місіонери залишають цей край. Місцеві віруючі, в тому числі і з корінного населення, вже самі стають євангелістами, проповідуючи Слово Боже. У 2005 році здійснилася мрія Павла Радчука — 30 студентів з Крайньої Півночі пройшли навчання у місіонерській школі міста Рівного.

З 1994 року місію очолював Ярослав Кулініч, а з 2003 року і дотепер — Ростислав Боришкевич.

Рівненська місія активно співпрацює з одноіменною місією із церкви м. Федерал-Вей (штат Вашингтон, США), де зараз проживають брати Радчуки. Багато спільних проектів втілюються в життя у співпраці. Завдяки американським партнерам, місія розпочала працю в Аргентині, Індії, Туреччині, Китаї. В Україні акцент робиться на ті населені пункти, де ще ніколи не проводилися масові євангелізації. Євангелізаційні гурти проводять там зустрічі, після чого на місці залишаються місіонери для постійної праці. Це перш за все Львівщина, Житомирщина, Полтавщина, Республіка Крим, Чернігівщина.
Силами місії готуються для трансляції радіопередачі «Добра новина» (Рівненська область) та «Віра, надія, любов» (Всеукраїнська). Планується відродити також телепередачі, які призупинилися перш за все через брак коштів.

У вересні 2007 року відкрито семиквартирний будинок сімейного типу біля Рівного для сімей, які бажають взяти на виховання дітей-сиріт. Правда, у ньому сталася пожежа, яка завдала значних збитків, але зараз цей заклад уже функціонує.

На ювілейному зібранні 25 квітня у домі молитви церкви «Молодіжна» виявили бажання працювати місіонерами 75 чоловік. Зараз місія планує послати їх на місіонерські точки, щоб вони на практиці могли перевірити всю відповідальність і серйозність своїх намірів. І якщо через деякий час не охолонуть у своєму бажанні, після навчання у школі поповнять ряди місіонерів.

Директор місії «Добрий самарянин» Ростислав БОРИШКЕВИЧ:

Сьогодні дуже важко знайти людей для місіонерської праці. Люди тепер стали більш байдужими до людського горя, забезпеченими, такими, що шукають вигоди тільки для себе, а не для Господа. Я часто повторюю: мертві не здатні народжувати, і спасати можуть лише спасенні.

Крім того, наші християни переважно живуть в селах, де є церкви і часто великі. Вони думають, що так скрізь. Це так само, коли не ходиш в лікарню і вважаєш, що всі здорові, але коли потрапляєш туди, то бачиш, що так багато на світі хворих людей. Так само, коли ти відвідуєш населені пункти, де немає віруючих, де немає євангельських церков, то починаєш розуміти, яким великим є жниво і як мало трудівників. Останні слова людини на землі завжди по-особливому цінні. Останні слова Христа: «Йдіть і проповідуйте!» І ці слова по-особливому важливі та цінні. А ми так часто втрачаємо ту ціль, яка має бути головною в нашому житті — йти й проповідувати людям, які ще не знають Доброї Новини. Ми ж часто у своїх церквах проповідуємо самі собі. Коли ж ми будемо бачити, скільки ще є неспасенних людей, наше серце не зможе залишатися байдужим. Ми будемо йти до них і нести їм слово істини.

За останні шість років ми випустили понад 100 студентів місіонерської школи. З них близько 85 чоловік працює на різних точках. А так в цілому людей, які працювали від нашої місії і тепер вже є пасторами церков, є понад 300.

Дехто вважає, що місіонерство — це романтика, що там можна відпочити. Але нещодавно ми розмовляли з нашим братами і сестрами, які тільки недавно почали працювати. Коли ми запитали їх, як їм працюється, то вони відповіли, що їм подобається ця праця, але це набагато важче, ніж вони уявляли. Раніше вони працювали з кимось, а тепер змушені за все відповідати самі — і це важко. Окрім того, що треба йти до людей, треба також про власні потреби потурбуватися, знайти квартиру, умеблювати, самому їсти готувати, в городі попорати. І ще й люди чекають, що до них прийдуть. Це нелегко. Але наші місіонери — люди високого поклику, і з Божою допомогою через них ще не одна душа отримає спасіння.

Підготував Юрій Вавринюк,
"Благовісник", 2,2009