Обдаровані — щоб служити

На жаль, є в церкві діти Божі — вони законні діти, які пройшли всі процедури усиновлення, народженні згори, спасенні, але часто мають неправильний погляд на своє служіння, на свою місію в церкві. Інколи запитуєш брата чи сестру: «Що ти маєш робити в церкві? Як треба служити Господу? Яке твоє завдання, ціль, призначення?» Один одне скаже, другий — інше, а третій ще якось по-іншому.

Спробуємо описати світогляд, який повинен мати християнин. Бо саме світогляд, тобто те, як людина мислить, є її рушійною силою. А наші діла — результат нашого бачення. Коли людина правильно бачить, вона правильно буде й діяти. Змініть думки людини — і ви зміните саму людину. «Покаяння» з грецького означає «зміна мислення». Коли людина переживає справжнє покаяння, у неї змінюється перш за все ставлення до гріха.

Духовне життя — результат народження згори

Після народження згори, звісно ж, продовжується наше фізичне життя. Ми й далі залишаємося татом, мамою, чоловіком, дружиною; працюємо, їмо, спимо, фізично розвиваємося. Ким були — тими й продовжуємо бути. Але народження згори дає нам розуміння, що в нас залишається гріховна природа. Де була гріховна природа до відродження? По суті, вона була переплетена з фізичним життям. Якщо взяти ненароджених згори людей, вони ніколи не можуть розділити, де гріх, а де життєва позиція. Випити — це гріх чи це свято, гарно проведений час? Вони хваляться гріхом, пишаються тим, яка була гулянка. Тобто про яке питання гріховної природи може йтися, якщо вони не можуть відділити гріх від фізичного життя. Але коли людина народилася згори, вона розуміє — «у мене є гріховна природа».

Ну й обов’язковий результат народження згори — це духовне життя. Поки людина не отримала відродження, не жила духовним життям, вона була духовно мертвою. Максимум, чого вона могла досягнути — це релігійність: обряди, звичаї, передання.

А в переродженого християнина починається боротьба між двома природами — відродженою і гріховною. Він народився згори, у нього розпочалося нове духовне життя. Що далі? Тепер отак, як колись при фізичному народженні, має бути рух угору, має бути ріст. Має бути духовний розвиток, ми повинні приносити плоди духа. Біблія каже: «Немов новонароджені немовлята, жадайте щирого духовного молока, щоб ним вирости вам на спасіння» (1Петр.2:2). Це один зі складників духовного життя або теми нашої розмови — світогляду.

Але, на жаль, часто буває, що роки минають, але нічого не змінюється. Віруючих закликають до освячення, очищення, духовної зрілості, а проблема з плодами духа, проблема з духовністю залишається. Проповідники закликають на зібраннях виходити наперед тих, хто хоче освятитись, закликають не грішити. Звісно, це треба робити, бо гріховна природа в нас буде аж до смерті. Але це не основне, на що церква повинна звертати увагу. Хоча й дуже важливе, бо треба мати святість.

Основне завдання — навчитися впливати

Духовний розвиток — це основа основ. Це те, що захищає й зберігає наше життя. Але це не єдина мета, на якій має зосередитися церква. Це лише певний етап — початковий, важливий. Наступне, що потрібно, — і це стосується всіх — має прийти розуміння, що я особисто (не пастор, не диякони, пресвітери чи інші брати та сестри) маю служити. Далі кожна людина повинна запитати себе: «Що особисто я маю робити, чим служити?» Ми зобов’язані відкрити ті дари, які дав нам Господь.

Запам’ятайте: кожен має дар, хтось має декілька — і завдання в тому, щоб їх виявити. І коли ви відкриваєте свої дарування (або, іншими словами, знаходите своє покликання), ви маєте «опуститися вниз», у світ — не для того, щоб грішити, а служити йому.

Проблема наших церков — це пасивність, сидяче християнство, коли люди приходять у доми молитви, зазвичай у неділю, відсиджують півтори-дві години — і йдуть. І так роками. Це неправильно. Кожен християнин повинен вести активну діяльність у церкві. Кожен має відповідати за певний напрямок. Тобто, коли вас спитати: «Сестро, за що ти відповідаєш в церкві?» — ви маєте сказати: «Я відповідальна за це…», чи «Беру участь у цьому…», чи «Моя місія така…»

А кінцева мета цього — навчитися впливати на оточення своїм покликанням. Коли ви знайшли дар і реалізовуєте його, то починаєте служити невіруючим людям, щоб вони отримували народження згори, ставали частиною Тіла Христового — і так аж до підхоплення Церкви.

Хтось у церкві має дари приводити грішних людей до спасіння. Хтось — дари зрощувати тих, які прийшли зі світу в церкву, а хтось — допомагати тим, хто в церкві, знаходити свій дар. Якщо ми застрягли на процесі освячення, досягнення духовної зрілості й не рухаємося далі, то ми залишаємося духовними немовлятами або незрілими християнами. Таких Біблія називає тілесними, не духовними, тому що духовний, досягнувши чогось, рухається далі.

Як виявити й реалізувати свій дар?

У Біблії, у Посланні до филип’ян, 2:13, написано: «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею своєю». Тобто Бог викликає у нас бажання і дію. Якщо я кажу: «Я щось хочу», то чиє це бажання? Моє — бо я хочу цього. А згідно з цим текстом — те, чого я хочу, відповідає волі Господа. Це не мій принцип — Бог викликає у вас хотіння і чин. Тобто якщо у вас з’являється до чогось бажання — і ви починаєте його реалізовувати, то, можливо, це і є воля Божа для вас, Боже покликання і те місце, де Господь хоче вас бачити.

Є принаймні три показники, які визначають істинність покликання: це внутрішнє відчуття, показник вчинків і зовнішня оцінка. З чого все починається? По-перше — це бачення напряму служіння. Коли Господь до чогось кличе, вам часто в очі, в думки впадає певна ділянка служінь. Люди мають духовні, душевні й фізичні потреби, і дари діють у цих трьох сферах. Наприклад, Бог вас кличе на місіонерство, служіння нужденним, молитовне або ж матеріально-фінансове служіння. І коли ви чуєте про це, воно вас захоплює, викликає бажання змінити щось у певній сфері.

Якщо у вас немає бачення сфери служіння, то виникає питання: чому? Коли я стою і дивлюся вниз, то скажіть, що я бачу? Лише те, що під ногами — свої проблеми, роботу, турботу про сім’ю. Колись Ісус сказав: «Підніміть ваші очі й подивіться!» Тому якщо ви не бачите ділянки служіння, якщо ваші очі не фокусується ні на чому іншому, крім щоденних турбот, то підніміть очі — і Господь вам покаже, де ви можете реалізуватися.

Потім виникає бажання — вас починає приваблювати певна праця, вам хочеться це робити. Коли є бажання — це перший сигнал, що Бог кличе вас до цієї діяльності. Далі — ви починаєте це робити (наприклад, пробуєте якось послужити нужденному, засвідчити, кудись поїхати, слово сказати, комусь допомогти, когось просто вислухати). Коли ви починаєте робити, дуже важливо наступне — внутрішнє відчуття задоволення, ви відчуваєте велике блаженство, внутрішній підйом, щастя — ось є заради чого жити. Коли ви не робите цього, то відчуваєте вину, ваше серце сумує, що ви це не зробили, хоч і була можливість. Людина, яка не має цього покликання, не відчуває осуду.

Тобто той, хто не має того дару, що й ви, пройде мимо служіння, яким зайняті ви, не тому, що він гірший чи менш духовний, а тому, що бачить щось інше, його серце судить за інше, чого він не зробив.

Тепер, коли ви починаєте це робити, люди отримують збудування, позитивний результат, який може зростати від нуля до безкінечності. Людям може бути цікаво, вони можуть отримувати через ваше служіння допомогу, відкриття, можуть змінюватися, каятися або зцілюватися.

Після того, як ви почали служити, включається й зовнішня оцінка. Церква й служителі починають визнавати ваш дар: вас, наприклад, можуть благословити в церкві на служіння або навіть рукопокласти, тому що люди бачать і визнають ваш дар.

Але це ще не все. Далі має бути розвиток служіння. І це ще не все — ви маєте передати своє служіння. Часто стається так: Бог покликав — і людина одразу рветься вперед. Проте не слід поспішати. Варто бути постійним у праці й дочекатися визнання й зовнішньої оцінки.

Помилки обдарованих

Розгляньмо деякі помилки обдарованих. Перша помилка, яка дуже поширена в наших церквах, — брати і сестри не знають і не використовують свій дар. Тому моя порада для вас: якщо ви не знаєте, який ваш дар, або ж у вас є талант, але ви не знаєте, що з ним зробити, згадайте притчу про таланти. Ідіть до грошомінів і скажіть їм: «Ось я знаю, що я маю талант, але не знаю, що з ним робити. Ви в курсі. Поможіть!» І все, що вони вам скажуть, — робіть, поки вам не прийде ідея щодо того, що ви можете і без них робити в служінні Богу.

Наступна помилка — це відокремлення особистого духовного життя від служіння. Наше духовне життя й служіння мають розвиватися паралельно. Духовне життя — це наше освячення, духовний ріст, плід Духа. І разом із цим у нас мають бути дари, покликання, плоди служіння. І, що дуже важливо, нам треба берегти освячення, не допускати гріха, тому що, якщо ми не будемо пильнувати й допустимо певні негативні речі, духовне життя зупиниться — і потім це відіб’ється й на служінні.

Наступна помилка — це використовувати дар не відповідно до його призначення. Ось дуже простий і банальний приклад. Є п’ять професій: хірург, слюсар, учитель, комп’ютерщик, пастор і п’ять робочих місць — операційна, майстерня, школа, комп’ютерний клас і церква. Не складно визначити, де кожен із них повинен працювати. Але деколи наші пастори де тільки не бувають: вони і штукатури, і плиточники, і будівельники, і ким тільки не є. Переконаний, що церква має гідно дбати, щоб служитель був постійно в церкві. Нам потрібні хірурги-професіонали. І їх ми шукаємо, коли маємо проблеми зі здоров’ям. Коли треба «оживити» автомобіль, то шукаємо такого слюсаря, який груду металу на колеса поставить. Тобто в кожній галузі нам потрібен професіонал. Та якщо ми хірурга-професіонала змусимо ремонтувати автомобіль у майстерні, а слюсаря з його інструментами поведемо в операційну — яким буде результат? І там не піде, і там не поїде. І ми скажемо: «О, поганий лікар, поганий слюсар». Вони не погані — вони просто взялися не за свою справу. Але чомусь у церкві немає такого розуміння.

Ми помиляємося також, коли думаємо, що служити — значить щось робити в домі молитви, зокрема на сцені. Не всі дари можна реалізувати в стінах дому молитви. Якщо вам Бог дав служіння вчителя, звичайно, ви будете його реалізовувати переважно в церкві. Але якщо ви покликані до служіння милосердя — на сцені його аж ніяк не реалізуєш.

Наступна помилка — це зловживання або використання дару в корисливих цілях. Петро пише: «Тож благаю між вами пресвітерів… пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно по-Божому, не для брудної наживи, а ревно, не пануйте над спадком Божим, але будьте для стада за взір» (1Петр.5:1-3). Павло також пише: «Багато бо є неслухняних, марнословців, зводників, особливо ж з обрізаних, їм треба уста затуляти: вони цілі доми баламутять, навчаючи, чого не належить, для зиску брудного» (Тит.1:10—11).

Виходить, даром можна зловживати. Наприклад, учитель зловживає даром, якщо вчить ради вигоди, переслідуючи якісь корисливі мотиви, якщо вчить, досягаючи не Божих цілей, якщо вчить єресі. Дар, який він має, функціонує, але неправильно.

Як може зловживати даром людина, яка подає? Не подавати або подавати в свою кишеню, або з певною вигодою для себе, або не стільки, скільки хоче Господь. Люди, наділені даром подавання, мають здібність заробляти гроші. Для чого Бог дав їм цей дар? Щоб у церкві завжди були фінанси. Тобто ти будеш мати можливість заробляти великі гроші. Але не для того, що міняти машини, хати, їздити по світу, одягатися в дорогий одяг. Бог дав цей дар, щоб у церкві були гроші. Тобто я працюю, збільшую заробітки, щоб більше принести в церкву. Так, ця людина й сама буде їздити на «мерседесі», але її світогляд має базуватися на твердженні: «Я не працюю лише для себе, а я працюю для того, щоби більше принести в церкву. Я працюю для того, щоби більшу принести користь». І така людина, яка має цей дар, повинна приносити у церкву не десятину. Десятина — з пенсіонерів, простих робочих, а від того, хто має це дарування, хто вміє заробляти немалі гроші, Бог очікує більшого.

Тому написано: «Хто подає — у простоті». Бо й милосердствуючи — можна зловживати, головуючи — теж можна зловживати.

Ще одна помилка — це занедбання або незадоволення особистим даром. Павло пише: «Не занедбуй благодатного дару». Від людей, яким Бог дає певне покликання, іноді можна почути: «Чого я це маю? Чого це мені Господь дав цей дар? Чого я цим повинен займатися?» Але це питання не до людей, тому не будьте байдужими, легковажними, не будьте незадоволеними. Значить, Бог бачить, що ви можете це робити.

І остання помилка — це передчасне або невчасне використання дару. Мойсей почав реалізовувати своє покликання, коли йому було сорок років. Але Господь показав йому — ще не час. Саулу було сказано: «Почекай!» А він не дочекався, невчасно скористався своїми повноваженнями. Господь зупиняє й апостола Павла, який після навернення одразу рветься проповідувати. Господь каже: «Почекай, почекай! Ще ні! Прийде час! І не Єрусалим!» А він доказує Христу: «Та, Господи, та я можу. Тут, для євреїв!» А потім десять років у Тарсі — і ми не знаємо нічого про те, що там робив Павло. Аж потім його знаходить Варнава. І далі він починає рухатися у своєму покликанні.

Як добре, що цар Давид дочекався, коли його вибрав народ, коли він був помазаний над всім Ізраїлем (це було його третє помазання; уперше його помазав Самуїл бути царем, потім він був помазаний царем над Юдеєю). І наш Господь усе робив вчасно. Йому кажуть: «Вина нема!» — А він: «Не прийшов мій час!» Потім приходить у дім Марії та Марти, коли Лазар був чотири дні як похований. Коли він воскресив дочку Яіра, то вона ще, може, тепла була. Коли воскресив сина вдови, то від смерті декілька годин пройшло. А в Лазаря почався процес розпаду. І Марта каже: «Господи, якби Ти був тут, якби Ти вчасно прийшов, то він би не помер. Ми ж тебе попереджували ще тоді, коли він лежав хворий. Ти прийшов — він уже чотири дні в гробі!» Але Господь прийшов вчасно!

Тому ми маємо ті дари, які дав нам Господь, і дав саме нам. Виявляймо їх, реалізуймо і не робімо помилок, щоб і наше життя, і наша церква були благословенними.

Василь ПОПУДНИК

Благовісник, 2,2021