Петро КАРПОВ: Бог бере в служіння тих, хто щось робить, і помагає тим, хто працює

17 лютого в Чернівцях відбулася обласна звітно-виборна конференція, в ході якої був переобраний вже на 7 термін служіння старшим пресвітером Петро Карпов. Ми попросили єпископа познайомити читачів з особливостями служіння на Буковині.

— Чим особлива Буковина? Що вирізняє її? У чому полягає специфіка служіння в області?
— В Україні три області — Закарпатська, Одеська й наша — мають на своїй території румунськомовні села й церкви. Але найбільше румунів і молдован — саме в нашій області. Буковина належала до Австро-Угорщини, із цим пов’язане й поширення протестантизму на її теренах. Тому — це теж специфічна риса — тут склалося толерантне ставлення до всіх конфесій. За часів Австро-Угорщини діловодство в мерії велося німецькою мовою, але депутати спілкувалися між собою 5-ма мовами — німецькою, українською, польською, російською і румунською. Наші держслужбовці завжди пишалися, що настільки національно й релігійно строкате населення тут завжди мирно співіснувало.

Тепер у нашому братстві є понад 30 церков, які проводять служіння румунською мовою. А всього — із 417-ти населених пунктів області — понад 80 румунськомовних. У більшості з них румунські школи.

— Як впливає така мультикультурність на служіння? Адже в кожного свої національні культурні звичаї…
— Справа в тому, що тут не було сильного впливу Радянського Союзу. Тільки в 1940-му році прийшли «совєти», а потім знову — у 1944-му. Тоді багато німців, румунів, поляків виїхали. А з тих, хто лишився, багатьох заслали в Сибір. Але навіть якщо взяти період із 1944 до 1989 року, особливого впливу на міжнаціональні стосунки не було. Як гуцули в горах розмовляли українською — так і розмовляють собі. Звичайно, якщо хтось хотів займати певну посаду — то мусив бути комуністом й розмовляти російською. Але в університеті викладали українською навіть за радянських часів. Ну, крім румунського факультету.
Навіть серед світських людей одружуються українці з румунами, поляки з євреями… У культурі збереглася відкритість національностей одна до одної. А у віруючих — тим більше. Тому багатокультурність не є бар’єром для життя й служіння. Оця сторона — ближче до гір — то більш україномовна. А ближче до Румунії, Молдови — навпаки краще розуміють російську. Але особливих проблем у цьому немає.

— А мовний закон про освіту не вплинув на ситуацію?
— Була спроба з боку Румунії, скориставшись політичною ситуацією, розхитати човна… Але Буковина історично була під Румунією лише з 1918-го до 1940 року. По селах провели референдум… Хоча вони допустили помилку, навіть деякі наші пресвітери з румунських сіл тепер визнають, що все-таки потрібно, щоб була українська школа. Тому що потім, як доводиться вступати у вуз — діти навіть заяви не можуть написати державною мовою. «Віруючий менталітет» зберігся в батьків, і вони кажуть: «Та, куди там вони підуть учитися?» Хоча двері вже майже 30 років відкриті! У великих селах, як правило, є й українська школа, то там більшість жителів віддають дітей саме в українську.

— А в румунських церквах служіння ведеться тільки румунською?
— Так. Хоча, якщо село ближче до міста, то там і російську сприймають. А в більшості — потрібно проповідувати з перекладачем, бо старші люди не розуміють. До речі, на території Румунії так само є українськомовні села, ми їх іноді відві­дуємо. Різниця в тому, що українці в Румунії — знають державну мову, їхні діти навчаються в румунських школах. Хоча служіння ведуть українською, навіть просили в нас українські пісенники. Правда, вони розмовляють ще довоєнною українською…

— У вас, як у старшого пресвітера, є навіть заступник, який опікується румунськими церквами. Це пов’язано чисто з мовним фактором?
— Так. Я навіть маю думку подати клопотання до Правління від обласного об’єднання щодо його рукопокладення в сан єпископа. Він наглядає за більше як 30 церквами, служить уже другий термін, крім того, є деканом Румунського біблійного коледжу. Ми завжди радимося, але румунськомовні церкви він відвідує без мене. За винятком якихось особливо складних ситуацій — тоді я їду з ним. Але мені потрібен перекладач.

— Ще одна особливість: Буковина — один із регіонів, через який п’ятидесятниця прийшла в Україну.
— Так. Ми саме пишемо історію протестантизму на Буковині, думаю, скоро вийде книга. Уже після Першої світової війни люди поверталися з полону на терени області євангельськими християнами. І у Верхніх Петрівцях з’явилася перша євангельська церква — звідти євангельський рух поширився і на Румунію, і на Буковину. Петрівецька церква зараз належить до об’єднання ЄХБ, хоча в ній є ті, хто хрещений Святим Духом. У 2014 році ми разом із баптистами святкували 100-річчя євангельського руху на Буковині.
П’ятидесятницький рух прийшов сюди в 1920-1930 роках. Тоді в с. Солка (тепер на території Румунії) приїхала з США Марія Влассе, яка після пробудження на Азуза-Стріт отримала відкриття від Святого Духа повертатися на батьківщину. Через неї кілька баптистських пресвітерів отримали хрещення Святим Духом і стали розповідати про це іншим. До речі, цього року ми святкуватимемо 100-річчя євангельської церкви в с. Кам’янка. На початку 1930-их років її тодішній пресвітер Іван Воробець почув, що в Костишах (сусідньому селі) діє П’ятидесятниця, поїхав туди з братами — і повернулися вони хрещеними Святим Духом. А потім і більше половини церкви теж отримали духовне хрещення. І вже тоді з Кам’янки до Чернівців і в інші села — Опришани, Горішні Шерівці, Репужинці, Станівці — поширився п’ятдесятницький рух.

А в 1960-их роках тут пройшло пробудження серед православних вірян — і з’явилися так звані осташі (Oastea Domnului — з рум. «Армія Господа»). Вранці вони йшли до православної церкви, а ввечері — зустрічалися по хатах, співали євангельські пісні й проповідували зрозумілою мовою. І ці люди стали отримувати хрещення Святим Духом. Осташі й тепер є. До речі, ректор нашої семінарії Василь Малик — виходець із осташів.

(збільшити)

— Як ви оцінюєте міжконфесійні стосунки в області?
— 1993 року, коли прийняв служіння по області, я зі старшими братами пішов до керівництва об’єднання ЄХБ на прийом. Велася мова про солідарність у питаннях шлюбів між нашими конфесіями, щодо переходу членів, щодо дії дисциплінарних вимог... І в тих питаннях ми дійшли згоди. Хоча спільних заходів у нас не було аж до 2008 року. На рівні особистих стосунків локально спілкувалися, але не більше. Ми завжди були відкритими до співпраці, але з боку баптистів на офіційному рівні взаємності не було. І от у 2008 році в рамках проекту місії «Відродження», заснованої Біллі Гремом, ми вперше провели спільну триденну євангелізацію на стадіоні «Буковина». Після цього ми більше не мали спільних заходів.
Із непротестантських конфесій найбільше, звичайно, поширені православні. Католиків тут мало. Загалом стосунки нормальні, маємо міжконфесійну раду. Хоча бувають інциденти, коли не дозволяють орендувати будинки культури, проводити євангелізації тощо.

— Якими шляхами люди найчастіше приходять в церкву? Які методи благовістя найбільше діють?
— Те, що ми помічаємо останніми роками, основне — мати добрі стосунки з людьми. Чи то на роботі, на навчанні — спершу зробити добро, заслужити довіру. Тоді люди самі прийдуть і запитають. Хоча ми не відмовляємося й від масових євангелізацій — щоб про церкву знали.

Історія повторюється… Як було і на початку виникнення християнства — часи гоніння (це одні проблеми) змінилися свободою (це вже інші проблеми). Комфорт, матеріальний добробут стимулюють у людях самодостатність, байдужість. Навіть деякі віруючі люди не чекають грядущого Христа! Їх не турбує, що в сусідньому селі немає церкви… Оце сьогодні найбільша проблема. Залишається тільки молитися й учити, просити й просити…

— Як же все-таки «зачепити» християн, мотивувати до служіння?
— Тільки Святий Дух може мотивувати. Якщо людина буде сповнена Святим Духом, то діятиме так, як діяв Павло, Пилип, Петро… Тепер є гарні доми молитви, кондиціонери працюють, лавочки м’які… Але люди стають байдужими: прийшли, побули — і пішли. Ми сьогодні не кажемо «священство й миряни», але хор та проповідники стоять на підвищенні — оце священики, а наше діло — прийти відсидіти. Думаю, Господь має зробити щось таке, як колись у Єрусалимі, де забули про повеління Ісуса Христа йти «до краю землі». Тоді Бог був змушений «розворушити» єрусалимську церкву. Християнин повинен так свідчити, як самарянка після зустрічі з Ісусом Христом біля колодязя.

Запитую в одному селі: «Ви людей запрошуєте на зібрання?» А там невеличка церква, молоді немає… Відповідають: «Вони кажуть, що в них є своя церква!» — «А ви в них були в православному храмі?» Дивляться на мене… «А як ви хочете, щоб вони до вас прийшли? Підіть до них, не бійтеся, не осквернитеся, поговоріть із священиком, поставте запитання!» Потрібно спілкуватися, шукати контакт…

— Чи є зміни в ставленні населення до церкви?
— Там, де є увага до потреб людей, їхнє ставлення змінюється. Найгірше, коли місцева церква не має авторитету у своїй місцевості. І друга проблема — коли вона не думає про поширення євангельської вістки. Усе залежить від активності церкви, а це у свою чергу залежить від пресвітера. Приїхав в одну общину, запитую: «Скільки вашій церкві?» — «Біля 90 років!» — «А в навколишніх селах вашого району є церкви?» — «Ні» — «То що ви робите 90 років? Чи Бог не запитає вас?» Усі на роботах, той — на Європу, той — на Росію… Якщо старші брати й сестри зійшлися й помолилися за те сусіднє село — то ще добре…

— Які види служіння найкраще розвинуті на Буковині?
— Важко сказати, щоб якесь виділялося серед інших, — усі рухаються, кожен у своєму напрямку. Зокрема, я вважаю, що є прорив у роботі Чернівецької біблійної семінарії. Ректор Василь Малик захистив кандидатську дисертацію в м. Києві, і за його й Анатолія Кліновського ініціативи започатковано докторантуру в нашому братерстві. Це правильне бачення. Семінарія має філіали в Росії, Слов’янську, Івано-Франківську, Бориславі… Сьогодні є потреба в підготовці майбутніх служителів.

Добре ведеться благодійне служіння. Зокрема, завдяки братам із Румунії та їхній діаспорі ми тонни гуманітарних вантажів відправили на Схід України — це і дрова, і одяг, і продукти… Дитяче, молодіжне служіння, табори, євангелізації — усе своїм чином.

— Запитання на тему номера. Скажіть кілька слів про своє покликання. Як ішли до свого служіння, які пройшли етапи перш ніж стати обласним пресвітером?
— Я народився 1958 року в с.елі Медвежа (Молдова) в сім’ї пресвітера. Нас було шестеро (троє братів і троє сестер), я — другий за рахунком. Ніколи не думав і не планував бути служителем, тим більше, що ніхто, крім мене, з сім’ї не пішов цим шляхом. Ще до армії я з товаришем думав іти в педагогічний інститут на тренерів, але він не склав деяких нормативів, а без нього я не схотів вступати. А вже після армії, у 20 років я чітко зрозумів, що хочу посвячено служити Богу.

Ми виростали в атмосфері, коли ще не було свободи, не було відкритих дверей для проведення євангелізацій. У той час ми шукали спільності між церквами, відвідували інші міста й села. У кінці 1978 року я приїхав у Чернівці, у 1979-му прийняв хрещення — і мене призначили помічником керівника молоді. Нам не вистачало загальних зібрань, тому стали проводити молодіжні служіння ще й на хаті, також відвідували хворих. Співав у хорі, згодом з’явився духовий оркестр, чоловічий хор… І десь у 1985 році почалися перші виїзди по інших областях — Львів, Хмельницький, Тернопіль… Зокрема, пам’ятаю, як були в Луцьку, у церкві, де був пресвітером Володимир Рихлюк. А в 1988-му вже, можна сказати, почалася свобода для проповіді Євангелії — почалися заходи з нагоди 1000-ліття хрещення Київської Русі. Перші відкриті служіння став проводити в Одеській області Петро Сердіченко. Ми запрошували їхній гурт «Еммануїл» до нас, і самі їздили до них переймати досвід. Пам’ятаю: тоді поставили на своїй території намет — і ціле літо в дім молитви навіть не заходили, бо й люди не поміщалися. Але й цього здалося мало, і ми стали їздити по селах — кількома групами, одну з яких очолював я.

У 1990 році було створено місію «Єдина надія». У тому ж році відбулася перша об’єднавча конференція, пізніше — конференція благовісників. Постало питання: кого обрати відповідальним за євангелізаційний напрямок? І однодушно підтримали мою кандидатуру. А в 1993 році обласний служитель єпископ Петро Бабій здавав служіння за станом здоров’я. Перед тим мені було пророче слово, що Бог має для мене велику працю. Я так собі подумав: тож ніби й не сиджу без діла — на той час я був рукопокладеним благовісником у церкві «Вефіль». І на конференції мене раптом обирають старшим пресвітером. Мені було тоді 35 років, але я спрацювався зі старшими братами зі стажем, узяв їх заступниками. З тих пір минуло вже 25 років. Коли я прийняв служіння, було близько 40 церков, 4500 членів. Сьогодні, дякувати Богу, маємо команду молодих братів, і вважаємо дуже важливим залучати молодь до співпраці зі старшими братами. Бо я тоді вскочив — як у холодний душ… Були різні складні моменти, і хотілося відмовитися від служіння, і апатія нападала, але до цього часу з Божою допомогою виконую працю.

Отож, я не можу сказати, що мав якийсь особливий Божий поклик, просто робив роботу Божу, а Він направляв. Бог бере в служіння тих, хто щось робить, і помагає тим, хто працює.

— На вашу думку, якими основними рисами має володіти служитель?
— Найперше — це глибока посвята Господу. Друге — як каже апостол Павло, «щоб кожен був знайдений вірним». І ще — помітив за час свого служіння — одна людина всього осягнути не може, має обов’язково бути команда. Бог не потребує вундеркіндів, які все знають і вміють. Основне — щоб була жертовність та посвята, а Бог дасть здібність. У мій час не було недільних шкіл, біблійних закладів. Я ходив на курси проповідників приватно до одного брата, колишнього в’язня за віру, який мав дар пророцтва, — Аурела Сарафінчана. За час його перебування в ув’язненні через нього навернулися до Бога близько 15 людей. Мені подобалося, як він проповідує, і попросив, щоб він мене навчав. Раз на тиждень я приходив — і він передавав свій досвід. І ще один дуже важливий принцип у служінні — «випереджайте один одного пошаною».

— Як впливає на церкву ситуація на Сході — активізує людей чи, навпаки, пригнічує?
— Загалом люди активно допомагають, жертовно ставляться до потреб суспільства. Коли церква чує заклик зробити збір коштів на якусь справу й розуміє конкретну ціль, то відгукується. І це стосується не тільки війни на Сході, вона колись закінчиться, а потреби будуть завжди — будівництво домів молитви, підтримка місіонерів, дорогі операції… Люди в нас навчені жертвувати, і це відбувається природно. У більшості церков дають десятину — і не потрібно про це нагадувати на кожному зібранні, як у неохаризматичних церквах. Крім того — регулярні збори коштів на благовістя, для нужденних, на будівництво… Правда, все-таки багато залежить від пресвітера, як він заохотить.

— Чи маєте ви конкретну ціль, якої хотіли б досягнути у своєму служінні?
— Моє бажання — щоб кожен член церкви приносив якомога більше плоду! Як цього досягнути? До кожної людини зокрема я достукатися не можу, тому на своєму рівні стараюся працювати зі служителями. Чи можемо ми сказати, що «чисті від крови всіх», що усім оточуючим донесли Євангелію? Молюся, щоб Бог дав це розуміння, щоб люди були цим запалені. На рівні розуму це важко донести, потрібно, щоб Святий Дух діяв у серці людини.

І друге бажання — щоб кожен пресвітер мав дружну команду братів. Щоб, коли запитають: «Кого запропонуєте собі на заміну, кого підготували?», він міг відповісти: «Будь-хто із братерської ради готовий стати на це служіння!»

— Ще одна важлива частина життя служителя — це сім’я. Розкажіть про свою сім’ю.
— Якби не мудра дружина, то мені було б дуже важко… Дякую за неї Богу, я завжди відчував її підтримку. Для неї теж було це непросто — з декрету в декрет, працювала на дому, залишалася сама з дітьми, коли я був у роз’їздах. Утішав її: «Хоч ти зі мною не їдеш, Божа нагорода буде — навпіл!» Але, коли веде Господь, Він дає і успіх, і благословення. Лідія сама з Чернівців, дочка диякона церкви. Бог допоміг нам підняти п’ятеро дітей, усі вірні Богу, мають сім’ї. У нас уже 13 внуків. Був момент ще до мого обрання — можливість виїхати до США, але залишилися й не шкодуємо.

— Що вам приносить найбільшу радість у житті?
— Найбільше врізаються в пам’ять — моменти особистого єднання з Богом, наповнення Святим Духом. Також радість — від порозуміння в сім’ї. А в церкві радість — коли каються люди.

— Чи можете згадати кілька моментів надприродного Божого втручання?
— Я б сказав, що більшість із цих моментів — досить буденні, але й у тому я бачу руку Божу. Наприклад, дружина народжувала останнього сина через кесарів розтин. Після цього в неї з’явилася неміч у тілі, що навіть не могла дитину взяти на руки. Мусила ставати на коліна біля дивану, щоб нагодувати немовля. Була підозра на онкологічне захворювання. Ми призначили день посту й молитви. У той же день удома жінка отримала зцілення, хоча ми таки поїхали на призначену молитву.

— Ваше побажання християнам України.
— Апостол Павло дав конкретне повеління: «Що чув ти від мене при багатьох свідках, те передай вірним людям, що будуть спроможні й інших навчити»! Це євангельський принцип. Тому моє прохання до служителів — підготуйте людей для плідного служіння. Моє прохання до християн — йдіть до людей. Там, де не може зайти єпископ, можете зайти ви! Про християн в Єрусалимі написано, що вони своєю наукою переповнили все місто. Ми можемо це робити — кожен на своєму місці. Сьогодні в нас — проблема, подібна до тої, яка була в першоапостольській церкві, — нам потрібно донести Євангелію релігійним людям. Перш ніж сіяти, потрібно підготувати ґрунт — це молитва, стосунки… Я говорю по церквах: зайдіть до сусідів, вони ж вас приймуть! Або їх до себе запросіть. Попросіть якусь онуку: «Доню, ану прочитай нам із Євангелії!» І дивіться: отримаєте збудування ви, той, хто слухає, і та дитина, що читає! От вам і євангелізація — насіння впало. Якщо ми не будемо цього робити, то станемо номінальними християнами. І потрібно буде нового Мартіна Лютера, щоб повернув нас до Писання. Будьте плідними для слави Божої!

Розмовляв Дмитро ДОВБУШ

Статистичні дані Об’єднання церков християн віри євангельської Чернівецької області
станом на 17. 02. 2018 р.

Церкви — 103
Члени церкви — 7001
Пресвітери — 66
Диякони, благовісники — 153
Охрещені за рік — 252
Недільні школи — 139
Діти — 2216
Молодь — 1699
Хори — 40
Музичні гурти — 29
Доми молитви — 80,
крім того будуються — 7,
орендуються — 16

"Благовісник", 1,2018