Реформація і ми

Увесь християнський світ відзначає ювілей Реформації. 500 років тому почалася нова епоха — і для християнської церкви, і для всієї нашої цивілізації.

31 жовтня 1517 року чернець-професор Мартін Лютер прибив до дверей каплиці у Віттенберзі свої 95 тез. У них він розкритикував зловживання католицької церкви й владу Папи відпускати гріхи за гроші.
Слід розуміти, що Лютер та інші реформатори ставили за мету відродити церкву, повернути їй первісний вигляд і добрий вплив на суспільство.

Мова йшла не лише про питання релігійні. Тоді церква була найвпливовішим суспільним інститутом. Тому доля церкви й долі народів, держав, культур були поєднанні як одне ціле.

До речі, в сучасній Україні саме церкви користуються найвищим рівнем довіри, а це означає, що можуть зіграти ключову роль у реформуванні суспільства. Можна сказати і так: реформування суспільства почнеться з Реформації в церкві.

Що зі спадщини Реформації важливо знати й розуміти в першу чергу?

По-перше, християнство — це завжди особиста віра й живі стосунки з Богом. Це не «ходити до церкви», це жити по вірі. Як заявив Мартін Лютер: «Людина спасає душу не через церкву, а через віру».

Нам теж важливо зрозуміти, що християнство — не лише «віра батьків і дідів», але віра особисто наша й нашого покоління, тобто — це особисте знайомство й безпосередні стосунки з Богом.

По-друге, Реформація повернула вищий авторитет Святому Письму. Не Папа, не імператор, але Боже Слово має духовну владу вчити, судити, спасати. Сам Лютер відмовлявся визнавати традиції, авторитети й аргументи, які не основані на Біблії. «Справжній скарб церкви — це пресвята Євангелія», — казав він.

Українцям теж варто зрозуміти: дорожити варто не стільки християнською традицією, скільки Божим Словом.

По-третє, у християнстві й християнському стилі життя важливі особисті переконання. Лише ті принципи й цінності мають зміст, за які не страшно померти. Свою знамениту захисну промову перед імператором, князями й церковними ієрархами Лютер завершив так: «На сім стою, і не можу інакше. Нехай допоможе мені Бог». Сказати такі слова може лише людина віри, лише сильна й вільна особистість.

Сьогодні, в епоху безпринципності й всеїдності, споживацтва й пристосовництва, нам важливо вияснити наші християнські переконання й зберегти їм вірність. Нам важливо наважитися на самозвіт: відповісти самим собі, що саме робить нас християнами й чи готові ми стояти на цих принципах.

Урешті, реформатори зблизили церкву й світ, виправдали й освятили звичайне життя, світ і працю. Як казав Лютер, «праця ченців і священиків, якою б важкою і святою не була, ні на йоту не відрізняється в очах Бога від праці селянина в полі й жінки, яка працює по господарству».

Кожна людина має бачити у своїй професії покликання від Бога. І в цьому сенсі кожен — священик, бо служить Богу, примножуючи таланти, робить суспільство кращим, прославляє Творця, допомагає іншим людям, прикрашає світ творчістю.

Західна цивілізація, якою ми її знаємо тепер, стала можливою завдяки Реформації, яка відкрила в особистості великий потенціал і благословила людей на активну діяльність.

В Україні все ще складніше. Як бідкався Михайло Драгоманов, наша Реформація опинилася «перерваною». Російське православ’я посилено боролося з цим західним впливом, хоч Реформація мала й православний прояв, наприклад, в ідеях митрополита Петра Могили або філософа-проповідника Григорія Сковороди.

Друга хвиля української Реформації була пов’язана з духовним пробудженням серед селян у другій половині XIX століття. Українці навчилися від німецьких колоністів читати Біблію й побачили в ній не лише духовні істини, але й секрет економічного процвітання, морального, здорового, достойного й благополучного життя. За любов до вивчення Біблії їх називали штундистами, а за хрещення у зрілому віці — баптистами.
Тепер спадкоємці Реформації в Україні складають біля двох процентів населення (євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської — п’ятидесятники і неоп’ятидесятники, лютерани, пресвітеріани, меноніти та інші). Але їхній вплив переважає їхню чисельність. Чому? Тому що вони знають силу особистих переконань і слухняні авторитету Біблії. Протестанти відрізняються працелюбністю, підприємливістю, активною доброчинністю, міцними сім’ями.

Звичайно, Реформація не обмежується протестантизмом. Реформація — як заклик до церковного оновлення й виправлення життя згідно з вірою — у тій або іншій формі властива кожній конфесії, це заклик загально-християнський. Тому християнські конфесії в Україні, розділені на традиції й політичні погляди, можуть зблизитися в спільній Реформації.

Ми, українці, дивимося на Європу як на стандарт життя, але мало думаємо про християнську основу цієї зразкової цивілізації. Без надійного духовного фундаменту благополуччя, безпека, свобода, гідність і справедливість недосяжні. Сучасній Європі потрібно укріпити цей фундамент, а нам ще треба його закласти. Без продовження Реформації, її бачення, принципів і цінностей, Європа не має майбутнього. Без спадщини Реформації, без долучення до неї Україна не має шансів стати християнською та європейською, сильною й процвітаючою нацією.

Ювілей Реформації нагадує нам про християнські принципи суспільного життя, духовні умови процвітання, а також про ключову роль церкви в реформації себе й суспільства.

Ця історична дата ставить перед нами запитання: наскільки ми готові змінитися, щоб здобути шанс на християнське майбутнє в Європі.

26 серпня президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про святкування в Україні 500-річчя Реформації». Цей указ дав початок цілій серії подій церковного, суспільно-політичного, культурно-освітнього характеру.

Уже сам факт указу засвідчує, що українські політики шукають духовні ресурси, які б могли реформувати країну.

Для європейців Реформація — це те, що трапилося в Німеччині 500 років тому, що сформувало (або реформувало) й реформує Європу.

Для українців Реформація — це те, що ще має відбутися, що має сформувати й реформувати українську націю як християнську та європейську.

Ось чому, дивлячись на європейське минуле, на подію Реформації з повагою й цікавістю, ми бачимо свою Реформацію попереду — як завдання, заклик і можливість.

Михайло ЧЕРЕНКОВ,
релігієзнавець, доктор філософських наук

"Благовісник", 2,2017