Благовісник

Жертва спільності

«Не забувайте ж і про доброчинність та спільність, бо жертви такі угодні Богові» (Євр.13:16).

Спільність — це не просто додатковий елемент, і добре, коли він є в Церкві. Церква була створена Богом так, що спільність — її життєво важлива частина. Без неї Церква не буде існувати. Як тільки спільність вгасає, Церква перетворюється в лекційний зал у найкращому випадку або в просто мертве зібрання людей. У Біблії є дуже багато уривків, які стосуються спілкування та спільності. Спільність названа жертвою, яка приємна Богові. Тобто якщо людина хоче догоджати Богові, то повинна виконувати написане. Ми не можемо просто так проігнорувати ці слова про єдність, бо вона одна з найважливіших частин нашого життя, нашого християнства і нашої з вами віри.

У Діях апостолів, 2:42, йдеться про те, що робила першоапостольська Церква: «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах». Там не було надто багато різних програм, але там були такі чотири невід’ємні частини, і серед них «спільнота братерська». Тобто народ щодня збирався біля апостолів, які їх навчали. А також ці люди спілкувалися, вони жили, підтримуючи один одного, і так виражали свою віру. Тоді міра їхньої спільності була настільки великою, що вони навіть продавали свої маєтки й усе приносили до ніг апостолів. Вони не хотіли жити окремо, вони хотіли бути близько один до одного. Тож перша Церква була живим організмом, тісно пов’язаним.

Бог створив людину для спілкування. Після створення першої людини дуже скоро Бог сказав, що людині недобре бути одній. Ми потребуємо контакту з подібними до себе. Разом з тим, зауважте, що спілкування — це дуже складна справа. І кожен з нас стикався з труднощами в цьому питанні. І часто стається так, що те, що вабить нас до інших людей, за певних умов починає дратувати.

Звідки це походить? З Едемського саду. В тій точці, де обірвалося спілкування людини з Богом, обірвалося порозуміння між людьми. Ще Бог сказав Єві: «До мужа твого пожадання твоє, а він буде панувати над тобою» (1М.3:16). Цей парадокс спілкування, що виник в Едемі, й дотепер є в суспільстві. На жаль, є він і в Церкві.

Автор Послання до євреїв нагадує нам: «Не забувайте про жертву спільності», незважаючи на те, що у нас дуже багато справ, які вимагають нашої уваги.

Христос — сутність християнської спільності

Християнське спілкування починається з християнського серця. Пригадую радянські часи, коли спілкування між християнами було набагато ближчим. І одна з причин цього — великий тиск на Церкву зі сторони. Тобто люди, які знали Ісуса Христа, мали дуже мало спільного з тими, що жили навколо. Тобто їхня віра в Христа була тим єднальним фактором, який вабив їх до інших християн. Саме тому люди прагнули в Церкву.
А нині часто з уст християн можна почути слова: «Я не можу з ним спілкуватися, у нас немає спільних інтересів». Почувши такі слова, я роблю висновок, що Христос для цих людей не грає такої ролі, яку можна було б назвати інтересом: це щось другорядне, про що не варто говорити — є багато цікавіших тем. І справді, простеживши за тим, про що розмовляють люди або й ви самі протягом тижня, ви зауважите, що дуже мало людей говорять про Христа. І знову ж напрошується висновок про те, що Христос перебуває поза сферою інтересів християнина. Це трагедія, бо спільність християнська може будуватися лише на одному — на Ісусі Христі.

Основа спільності — любов

Першим вираженням цієї спільності є любов до ближніх. А джерело цієї любові — наша любов до Христа. Наскільки ми любимо Господа, настільки ми здатні любити своїх ближніх, бо ми любимо їх не тому, що вони хороші, а тому що Христос їх полюбив. Спільність — це не заклик дружити всім разом на основі інтересів. Це не призведе до того, що завтра всі почнуть спілкуватися. Спільність народжується в серці як результат нашої позиції, нашої віри.

Погляньте, як любов до ближнього випливає з любові до Бога: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» (Лк.10:27). Апостол Іван так каже про це: «Улюблені, любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога!» (Ів.4:7). Тут не сказано про те, що ми любимо один одного тому, що всі довкола такі хороші, що їх не можна не любити. Ми повинні любити їх тому, що Бог виявив їм Свою любов, пославши Свого Сина на смерть заради їхнього спасіння.

Чи дивилися ви коли-небудь на людей з такого боку, чи бачили ви в них об’єкт Божої любові? Чи спонукало це вас хоча б раз підійти до якоїсь людини й порозмовляти з нею лише тому, що Христос помер на Голгофі за неї?

У Посланні до римлян звучить побажання: «А Бог терпеливости й потіхи нехай дасть вам бути однодумними між собою за Христом Ісусом. щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа. Приймайте тому один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави» (Рим.15:5-7).

Служіння як прояв спільності

Ми всі різні. У нас різні інтелектуальні здібності, різні музичні вподобання, ми по-різному прикрашаємо власні доми. Але в нас, таких різних, є щось, що повинно нас об’єднати. І це — Христова любов та прийняття. Як Христос прийняв нас усіх таких різних, ми повинні навчитися приймати один одного. І це дуже важлива частина життя християнина. І з цього випливає ще один аспект християнського життя — служіння ближньому. Христос сказав, що не прийшов у світ, щоб йому служили, але щоб послужити. Ми теж повинні керуватися цією ж думкою.

Чи дивитеся ви на людей з думкою — допомогти матеріально, підтримати духовно, просто посміхнутися, бо більше нічого не можете зробити? Це те, що кожен з нас може й повинен робити. У Посланні до євреїв звучить заклик: «І уважаймо один за одним для заохоти до любови й до добрих учинків» (Євр.10:24). Але ми робитимемо це лише тоді, коли будемо усвідомлювати спільність в Ісусі Христі.

Терпіння

Якщо ви будете любити ближніх, будете служити їм, то обов’язково стикнетеся зі ще одним складником спільності — необхідністю в терпінні. Писання багато каже про це. «Благаю вас я… щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф.4:1-3).

Як я вже казав, ми дуже різні: у нас різні смаки, темпераменти, а отже й наші оцінки та погляди на життя можуть дуже різнитися. Але ми повинні навчитися терпіти один одного. Без терпіння не змогла б існувати жодна сім’я. Проте набагато більше терпіння потрібно в Церкві, коли ми маємо спілкування з великою кількістю людей.

Апостол Павло знав, що християни, віруючі люди, будуть ображати один одного: хтось усвідомлено, зумисне, з каменем на серці, а хтось випадково, але він закликає нас: «Терпіть один одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження. Як і Христос вам простив, робіть так і ви!» (Кол.3:13).

Доброзичливість

Навчіться жити так, щоб люди, з якими ви стикаєтеся в житті, бачили у ваших очах добро. Не виявляйте їм суворості, жорстокості, гніву, образи чи байдужості. І якщо ви нестимете добро у світ, то побачите, як довкола вас розтане лід, як атмосфера довкола вас буде змінюватися лише тому, що у ваших очах добро. «Нехай жодне слово гниле не виходить із уст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує» (Еф.4:29).

Тобто коли ви промовляєте, стежте, щоб кожне ваше слово, його інтонація, його зміст, час та обставини, в яких ви висловили його, були на користь ближньому, щоб ви в жодному разі не завдали болю, роздратування. Хай кожне наше слово приносить лише благодать тим, хто нас слухає.

Не судіть!

«Отож, не будемо більше осуджувати один одного, але краще судіть про те, щоб не давати братові спотикання та спокуси» (Рим.14:13). Звичайно, всі ми здатні помічати недоліки ближнього. Тут не йдеться про те, що нам не треба їх помічати, а про те, що ми повинні любити ближнього навіть тоді, коли він робить щось таке, що нам не подобається. Ми повинні допомагати йому впоратися з цими недоліками, але робити це з любов’ю.

Повага до ближніх

Часто мені доводилося бачити людей, які мають тісні стосунки й вважають, що люблять один одного, але вони не рахуються один з одним, дозволяють собі грубіянити один одному. Вони можуть бути нечесними один до одного. Вони можуть пообіцяти й не виконати, запізнитися на зустріч і не зателефонувати, щоб попередити про це. Це прояви непорядності, неповаги один до одного. Це важливі елементи, від яких залежить успіх нашого спілкування. У Посланні до римлян апостол Павло каже: «Любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною!» (Рим.12:10). Тут йдеться про те, що наші взаємовідносини повинні будуватися на повазі та порядності. Це має бути візитною карткою християнина — бути точним, пунктуальним, ввічливим. Павло був категоричним до людей, які вели себе непорядно один щодо одного. Він суворо каже: «Ось тому, мої браття, сходячись на поживу, чекайте один одного. А коли хто голодний, нехай вдома він їсть, щоб не сходилися ви на осуд» (1Кор.11:33-34). Люди, до яких звертався апостол, рахувалися лише з власними інтересами й нехтували іншими. Проте Павло попереджує, що в християнській общині такого бути не повинно. Там усі повинні дбати один про одного.

Свобода в ім’я любові

«Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному!» (Гал.5:13). Ми маємо багато прав і багато свободи, проте правдива любов виявляється у здатності обмежити власну свободу заради блага інших людей. У цьому сила християнина, у цьому його влада й свобода — навчитися обмежувати своє право ради того, щоб не завдати шкоди своєму ближньому. Ми повинні поставити інших вище від себе, їхні інтереси вище від своїх інтересів.

Смирення

Це вкрай необхідна чеснота для побудови спільності. Смирення — це те, що пов’язане з нашою вірою безпосередньо. Християни — це люди, які бачать у смиренні силу, а не слабкість. У сучасному суспільстві все навпаки. Воно вбачає силу в гордості, у домінуванні, у звеличенні.

Але Христос показав нам приклад, що сила — у смиренні. І апостол Павло також закликає нас жити, «корячись один одному в Христовім страху».

Довіра

Без довіри не буде спілкування. Пам’ятаєте, що зробив Адам, коли згрішив? Він сховався. Він перестав довіряти Богові, хоча й знав, що Бог усе знає. Проте Адам не хотів, щоб Бог бачив його злочин.

Коли ми спілкуємося один з одним, то повинні бути відкритими один перед одним. Якщо у нас не буде відкритості, то повноцінного спілкування не вийде. Може вийти просто холодна розмова.

У нинішньому суспільстві люди чомусь бояться підпускати до себе інших людей. Вони вважають, що якщо ти хоч трохи відкриєшся, то одразу ж у тебе полетять стріли, недоброзичливці одразу ж побачать твої слабкості й будуть їх використовувати. І справді, може так статися.

Але якщо ви християнин, то повинні жити так, щоб мати можливість вільно дивитися в очі будь-якій людині. Це принцип життя справжнього християнина. Ось що про це каже Писання: «Коли ж ходимо в світлі, як Сам Він у світлі, то маємо спільність один із одним, і кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха» (1Ів.1:7).

Пригадуєте, як Бог застерігав Каїна, що при дверях його серця гріх, над яким треба панувати. Знаєте, в чому була проблема Каїна? В образі на те, як Бог поставився до нього. Він не бачив нічого й нікого, крім власної образи. І в його серці запанувала темрява. А процитований уривок каже, що ми повинні ходити у світлі — і тоді отримаємо очищення від усякого гріха.

«Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного» (Еф.4:25). Виносьте своє серце з темряви на світло, щоб побудувати справжнє спілкування. Знайте, у небі немає окремих купе, окремих кімнат для тих, хто не в мирі з рештою людей. Небеса — це спілкування, це місце, де Церква живе стосунками один з одним. Якщо ви сьогодні не маєте стосунків з людьми, то що має змінитися на небесах? Невже ви думаєте, що в процесі перельоту з землі на небо ваше серце зміниться? Чи, може, є певне чистилище, яке підготує нас до небес? Немає такого місця. Ми повинні навчитися будувати стосунки з людьми на землі, вимірюючи своє життя Ісусом Христом.

Перешкоди в спілкуванні

Егоїзм
Він виник в Едемському саду, коли людина повірила обману диявола, що вона може бути рівна Богові. І людина протиставила себе Богові. Це розірвало стосунки людини з Богом. І тоді ж люди одразу ж втратили цілісні взаємостосунки один з одним. Один з проявів егоїзму — бажання домінувати. Не раз у нашому житті це проявляється в тому, що ми хочемо, щоб наше слово було останнім. Чи відчуваєте ви себе пригніченим, коли інші розмовляють, а вам не дають і слова вставити? Це бажання домінувати, яке корінням сягає нашого егоїзму. І проявляється воно в бажанні, щоб говорили про мої потреби, щоб мною цікавилися.

Та ви звертали коли-небудь увагу на те, як поводився Христос? Він завжди розповідав або про Бога, або про потреби цих людей. Але Він ніколи не говорив про Себе. Лише в Гетсиманському саду звернувся до Своїх найближчих із проханням, щоб підтримали Його в молитві, але й тоді не зациклювався на тому. А ми нині втрачаємо взаєморозуміння та відносини, бо хочемо, щоб наші проблеми були в центрі, щоб на наші погляди зважали, нашою думкою керувалися, щоб ми були в центрі всього. Це одна з найбільших перешкод для спілкування.

Образа
Коли нам завдають болю, нам важко спілкуватися з такими людьми. Часто можна від людей почути: «Я намагався спілкуватися з цією людиною, але в нас немає нічого спільного. І хотів налагодити стосунки, але нічого не виходить».

Але Христос закликає нас: «А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує,щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять?» (Мт.5:44-46).

Християнин має силу любити того, хто його не любить. Служити й чинити добро тим, хто його ненавидить. Якщо ви прихильні лише до тих, хто робить вам добро, то ви нічого особливого не робите, бо й решта людей чинить так само. Тому будьте схожі на Отця вашого, що на небі, і чиніть так, як Він.

Агресивність
Пам’ятаєте Саула. Він вкрай потребував людини, яка б була поряд, і покликав Давида. Давид грав цареві, але Саул не міг перебувати в присутності людей. З одного боку, він потребував їх, але все одно хапав списа й намагався прибити ним Давида до стіни. Це агресивність, яка також випливає з нашого егоїзму.

Якщо ця проблема є у вашому житті, у вашій сім’ї, у стосунках з дітьми, то не дивуйтеся, що через кілька років ваші діти йтимуть іншою дорогою, а не тією, якою ви б хотіли. Відносини будуються на спілкуванні. А якщо у вашій сім’ї немає нормального спілкування, то діти знайдуть його в іншому місці, де їх навчать зовсім не тому, чому ви їх навчали.

Страх перед людьми
Люди влаштовані так, що без страху можуть наговорити поганого про інших. Можуть нагрубіянити, навіть не знітившись, але сказати добре слово буває соромно. Виникає думка: «А що про мене подумають? А як це сприймуть?» І ми чомусь боїмося впроваджувати атмосферу добра у своє життя, у колі свого спілкування.

Причина цього — люди ходять перед людьми, а не перед Богом. І те, що має стати частиною нашого життя, на жаль, стає неможливим.

Лінь
Підтримування взаємовідносин потребує зусиль. Не лише фізичних сил, але й внутрішніх. Справді, багато сил потрібно, щоб вислухати людину, щоб щиро вникнути в її проблеми.

Чи будуємо ми свої взаємовідносини так, як цього хоче Ісус Христос? Чи приносимо Богові жертву спільності? Так, хороші стосунки — це завжди жертва. Вони ніколи не дістаються нам даремно чи дешево. Тому не чекаймо, що хтось почне вкладати в побудову відносин із нами. Якщо ви вважаєте сьогодні, що люди не відкриті до спілкування, то хочу запитати у вас: що ви зробили для того, щоб змінити це? Ви пробували взяти на себе цю відповідальність, самому пожертвувати чимось?

Чому спільність — це жертва?

Жертва — це служіння Богові. Євреї звикли служити Богові, приносячи жертви. Тому автор послання зазначив, що більше немає потреби приносити звичні їм жертви за гріх, бо цією жертвою за них став Христос. Проте є інші жертви, які пов’язані з нашим служінням Богові, з вираженням нашого християнства. І одна з таких жертв — спільність. І така жертва, яку ми приносимо, служачи Богові, приємна Йому. Це те, що потребує великого вкладу нашого серця, бо жодна жертва не може бути дешевою для нас. Вона буде вартувати вашого часу, ваших сил. Простіше замкнутися в шкаралупу, простіше сказати: «Мене не розуміють і я не розумію інших! Це, напевно, останній час, і дай мені, Боже, тихенько прожити, щоб лишитися вірним». Нині це спосіб мислення багатьох людей. Але не повинно так бути серед християн.

Візьміть на себе відповідальність за ближніх, запросіть у гості людей, яких ви не знаєте, простягніть руку першими, поцікавтеся тим, чим живуть люди. Зводьте мости, які будуть вас зв’язувати з іншими, тому що жертва спільності — це підкорення себе Богові. «Усе, що потрібне для життя та побожности, подала нам Його Божа сила пізнанням Того, Хто покликав нас славою та чеснотою. Через них даровані нам цінні та великі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої Істоти, утікаючи від пожадливого світового тління. Тому докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі чесноту, а в чесноті пізнання, а в пізнанні стримання, а в стриманні терпеливість, а в терпеливості благочестя, а в благочесті братерство, а в братерстві любов» (2Петр.1:3-7).

Хай же наша Церква стане тим місцем, де нам було б приємно проводити час спільно, і тим вогнищем, яке вабило б своїм теплом ще багатьох людей.

Олексій КОЛОМІЙЦЕВ

"Благовісник", 2,2016