Про що мовчать діти, або Закулісся дитячої душі

Коли я був зовсім маленьким

Коли я був зовсім маленьким, я таємно втік від своєї улюбленої бабусі. Я так сильно скучив за мамою, що втікав додому не зупиняючись. А коли нарешті прибіг, мами не було вдома, вона була ще на роботі. І тоді я знову побіг — ще швидше, ніж раніше. Я біг до своєї мами і думав, чому вона лишила мене на цілий день у бабусі? Адже вона мене так любила! Я все біг і плакав.

Коли я був зовсім маленьким, ми з татом каталися взимку на санчатах. Ми розганялися з високої гірки, летіли на моїх улюблених санчатах, голосно кричали й сміялися. Я міцно притискався до тата й завмирав від щастя. А потім наші санчата перекинулися — і ми з татом завалилися у великий замет. Але мені зовсім не було боляче, правда. І я зовсім не замерз, хоча був сильний мороз. Шкода, що рідко ми так каталися з татом взимку на санках.

Коли я був зовсім маленьким, моя мама дуже захворіла. І я бачив, як плакав тато. Він ніколи раніше так сильно не плакав. А тут він взяв і прямо при мені заплакав. І я раптом заплакав — ще сильніше, ніж тато. А потім, вночі, коли всі поснули, я пробрався до мами. Але тільки так, щоб ніхто не помітив, навіть тато. Я поклав свої маленькі ручки на маму й молився. Але тільки так, щоб вона не почула й не прокинулася. Я бачив: так само колись молився за мене вночі тато. Він думав, що я сплю і нічого не чую і не бачу. А вранці моя мама одужала — і стала посміхатися. Тільки вона не знала, що це я за неї молився.

Коли я був зовсім маленьким, то натрапив на великого собаку. Я злякався й побіг до тата. Біг і не озирався. Я побачив тата — і став ще швидше бігти й кричати: «Татусю, татусю!» Мій тато біг мені назустріч, і я перестав боятися. А потім я спіткнувся й упав. Але мій сильний тато був уже поруч. Він взяв мене на руки, міцно до себе притис і поцілував. А потім мені знову захотілося побачити цього собаку й упасти, щоб тато знову мене так пошкодував і поцілував.

Коли я був зовсім маленьким, то випадково розбив кришталеву вазу. Найулюбленішу мамину вазу. У мами була дуже красива й дорога кришталева ваза. Якось я так сильно й швидко хотів відчинити мамі двері, що по дорозі зачепив і перекинув прекрасну мамину вазу. І я досі пам’ятаю цей страшенний брязкіт. Я відчинив мамі двері й зі сльозами на очах прошепотів: «Мамо... я розбив твою вазу...» І я ніяк не міг зрозуміти, чому мама мене не сварила. «Ну, а сам ти, синку, не порізався?!» Це все, що сказала мені тоді моя мама. А може, я просто більше нічого не пам’ятаю.

Коли я був зовсім маленьким, я сам дуже захворів. І мені темно й страшно раптом стало. Я пам’ятаю, як плакав: «Матусю... матусю...» А вона, моя мама, тримала мене гарячого у своїх ніжних, ангельських руках і заспокоювала. Лікувала, молилася, співала і майже всю ніч не спала. А потім мені раптом не страшно зовсім стало. Я дивився на обличчя своєї мами й бачив Христа, правда! І заснув я тоді дуже солодко. На руках Христових.

Коли я була зовсім маленькою

Коли я була зовсім маленькою, я дуже хотіла сказати татові, щоб він ніколи не виховував мене й не вичитував мені при інших, коли у нас вдома гості, при чужих людях. Адже мені від цього так боляче й так соромно! А коли ми, вся сім’я наша, залишимося зовсім одні, тоді можна навіть посварити мене, я стерплю, чесно-чесно. А одного разу мій тато, прямо при моїх друзях, на вулиці накричав на мене й хотів дізнатися «де моя совість». А я запитала його тоді: «Що таке совість?» А він взяв і при всіх посміявся наді мною, і пішов. А я ж тоді ще зовсім не знала, що таке совість. Я ж зовсім маленькою була. І так боляче мені стало тоді, так боляче. Я сховалася від усіх (навіть від друзів) на дереві й довго плакала. Але тільки так, щоб ніхто не бачив.

Коли я була зовсім маленькою, я дуже хотіла сказати мамі з татом, щоб вони ніколи не сварилися. Я ж чула, як тато з мамою одного разу сварилися. Ой, як страшно мені стало тоді. Адже я думала, що це через мене, що це я у всьому винна. Я підбігла до них тоді, щоб обійняти й вибачитися, але вони відпровадили мене в мою кімнату спати. А я не могла заснути до ранку, прикинулася що сплю, а сама довго плакала. Але тільки так, щоб тато з мамою не чули. Я ж так не хотіла, щоб вони ще більше через мене засмутилися. А потім я втомилася плакати й заснула. І мені приснився тоді солодкий сон, найсолодший у світі сон. Я бачила, як тато міцно обіймав маму, цілував і говорив їй, що вона найкрасивіша у світі. Тільки вони не бачили, що я підглядала за ними й посміхалася від щастя. А потім я не витримала й підбігла до них, і обняла міцно-міцно, і вони мене! О, як добре мені тоді було! Я навіть не хотіла прокидатися тоді, так добре мені було, такий солодкий сон я бачила.

Коли я була зовсім маленькою, я дуже сильно хотіла сказати татові з мамою, щоб вони народили мені сестричку, ну або хоч би братика. Адже мені самій дуже нудно було, справді. Я б доглядала за своїм братиком (або сестричкою), годувала б його з ложечки й співала б йому пісеньки, щоб він скоріше заснув. Але одного разу, ввечері, я випадково почула, що мій тато не хоче «заводити» більше дітей. Прямо так і сказав моїй мамі: «Нам і з одною б упоратися, та й робота в тебе перерветься». З тих пір я й ненавиджу мамину роботу (ні-ні, матусю я дуже люблю!). А потім мама весь день була сумною. А коли ми гуляли з нею в парку, зустріли знайому тьотю. А у неї — аж цілих три дитини! А найменша дівчинка — та, яка в колясці, немовлятко, така красива! Моя мама довго-довго тримала ту дівчинку на руках — і така щаслива раптом стала! Вона навіть мені те немовлятко потримати дозволила, на трішечки, правда. А коли ми повернулися додому, мама знову дуже сумною стала. Та й мені нудно стало. Аж я заплакала. Але тільки так, щоб мама не бачила. Я ж не хотіла, щоб вона ще більше засмутилася.

Коли я була зовсім маленькою, я дуже сильно хотіла сказати татові з мамою, що мені подобається, коли вони люблять один одного. І що мені подобається, коли тато каже, що я найкрасивіша. Татку, а це правда, що я найкрасивіша? Матусю, а ти розкажеш мені на ніч казку? Або про своє дитинство? Татку, а ви прийдете з мамою до мене завтра в школу, на мій виступ? Матусю... Татку...

Коли я була зовсім маленькою, я дуже сильно хотіла сказати...

Іван ЛЕЩУК,
з циклу «Записки на полях душі»

Благовісник, 2,2021