Благовісник

Депресія... То ось як це називалося

Читаючи розповіді людей, які проходять чи проходили через депресію, не раз ловив себе на думці: «Як це знайомо! То ось як це називалося. Я ж переживав таке саме!» Але недавно, коли мене запитали: «Як ти впорався?», я зрозумів, що... не знаю. Є речі в підсвідомості не до кінця осмислені, які треба простежити, проаналізувати. Цей текст — спроба згадати й розібратися. Схоже, існує якийсь механізм самозбереження на рівні пам'яті, який блокує негативні спогади. Я з немалим зусиллям тепер згадую те, про що колись думав: ніколи не забуду...

Намагаюся згадати, як це було. Пам’ятаю, як вранці прокидався від тривоги й годинами не міг встати з ліжка. Пам’ятаю, як іноді вечір і півночі ходив з кутка в куток кімнати, навантажений дурними думками. Пам’ятаю, як здавалося, що лише якась тонка мембрана відділяє мене від того, щоб остаточно збожеволіти. Пам’ятаю, як кілька разів усерйоз збирався подзвонити в швидку й попросити, щоб мене забрали в психлікарню. Пам’ятаю, як качався по підлозі від якогось нелюдського внутрішнього болю (у той момент найбільше хотілося просто зникнути — просто щоб не було болю і не було мене). Пам’ятаю панічний страх, всеохоплююче почуття вини, відчай, безвихідь, самотність і біль-біль-біль — ніби гориш зсередини в ділянці грудей. І ще пам'ятаю на фоні цього всього фрази: «Та чого ти переймаєшся?», «Візьми себе в руки!», «Не шукай собі виправдання!», «Досить себе жаліти!» і т. ін. Дуже дивно згадувати, як при цьому можна було вчитися, працювати й займатися волонтерством, особливо не показуючи виду, бо «я ж мужик»... Хоча з іншого боку, вся ця діяльність однозначно відволікала, особливо та, яка викликала справжній інтерес.

Намагаюся згадати, з чого все почалося. Пам’ятаю дитинство — неблагополучна сім’я, бідність, відчуття небезпеки, відчуття залишеності, відчуття відкинутості, відчуття самотності, панічні атаки, зрада друзів. Пам’ятаю школу — булінг, тиск, несправедливість, крах мрій, розчарування в дорослих, дезорієтованість і безпорадність, пошуки сенсу. Пам’ятаю студентські роки — пошуки сенсу, невпевненість, комплекси, труднощі комунікації, довге волосся, відчуття загубленості, неготовність до життя. І все це — під депресивні «Океан Ельзи», «Наутилус», «Rasmus» i «Evanescence». Пам’ятаю церкву — до неї привели пошуки сенсу. Але в той момент церква, по суті, тільки збільшила почуття вини, не давши виходу. Саме в той період я ледь не збожеволів. Занурення в містицизм у такому стані — це просто вбивство. Пам’ятаю період після університету — безуспішні пошуки роботи, жахлива самооцінка, відчуття повного лузерства, патологічна невпевненість у собі, самокопання, страх перед майбутнім, постійний тиснучий головний біль. При цьому — багато волонтерства й служіння, по суті, на шкоду собі.

Намагаюся згадати, «як я впорався» (з цим чомусь найважче). Єдине, що пам’ятаю дуже чітко — це момент, коли всередині з’явилося щось тверде і непорушне, ніби стержень, скелет. І чітке усвідомлення: такого пекла, як було, більше ніколи не буде. Можливо, буде не менш важко, але точно не в такій формі. Бо я змінився. Думаю, найближче слово, яким можна описати те, що зі мною відбулося — чудо. Особливо, якщо врахувати, що мені не надто везло на душпастирів, звернутися до психологів, на жаль, не приходило в голову, а з близьких людей навряд чи хтось взагалі розумів, що зі мною відбувається. Перше, що пам’ятаю — це зустріч з прекрасним, тим, що дивує, захоплює, надихає, пробуджує. Речі, місця, події, люди... Серед них вирізняється зустріч із Богом — як батьком, якого мені завжди бракувало. Як основи, на яку можна опертися. Це дало відчуття власної цінності, цілісності й свободи. Пам’ятаю книги, які глибоко заклали поняття благородства, дружби, вірності, правди, мотивацію до боротьби. Пам’ятаю людей, які реально підтримали чи стали прикладом. Пам’ятаю, як виручала творчість — поезія іноді дуже знімала напругу. Пам’ятаю знайдені лекції — щось на кшталт християнської психології, які допомогли побачити дуже конкретні причини власних комплексів і блоків. Загалом, оглядаючись назад, усвідомлюю, що більша частина мого шляху — це якась самопсихотерапія, чимось схожа на шизофренію. Коли ти намагаєшся через внутрішній діалог зрозуміти себе, пробачити собі, прийняти себе. Пам’ятаю, як годинами переконував себе в елементарних речах — що я особистість, що ніхто не має права мене принижувати, що мої слова можуть бути комусь цікавими, що це не лінь, а хвороба, що мені ніхто нічого не винний, і я нікому нічого не винний... Реально переконував! Пам’ятаю, як говорив собі: «Стань рівно. Розправ плечі. Говори впевнено. Ти нічим не гірший за цю людину, перед якою знічуєшся!» Пам’ятаю, яким великим досягненням для мене було навчитися легше ставитися до невдач і не накручувати себе цілими днями через якісь дрібниці: «Просто забудь. Не думай про це!» Пам’ятаю, як іноді переламував себе через невимовний біль: «Ти можеш. Не здавайся. Бийся. Стисни зуби!» Це звучить як якесь позитивне сповідання чи НЛП, я ніколи не вірив, що це так діє. І тепер не думаю, що правильно в такому стані ще більше виснажувати себе — це як вихід на ринг під час гарячки. Але тоді я вважав, що треба йти на біль і збивати кулаки в кров. І чомусь вижив. Не повторюйте в домашніх умовах! І ще — пам’ятаю уривок з Біблії, який вів мене весь той час: «Твердого духом Ти бережеш у досконалому спокої, бо на Тебе надіється він».

Хух... Непрості спогади. Але допомогли трохи більше усвідомити. У тому числі — зрозуміти, скільки ще рудиментів, гештальтів і комплексів лишилося. Згадалося, що залежність можна перемогти тільки через іншу залежність — від краси. А ще, здається, я трохи краще зрозумів, чому для мене настільки принципово бути особистістю в найменших деталях — у праві голосу, у поглядах. Тому що саме так я вигріб. І кожне зазіхання на свободу тепер сприймаю як спробу повернути мене назад, у те жахіття. Не знаю, чи комусь будуть корисними спогади, але це точно потрібно було мені самому.

На завершення два вірші — «до і після». Перший написаний у класі 7-му, другий — років 7 тому. Завжди читаю їх на зустрічах на тему суїциду в навчальних закладах.

* * *
Нема нічого, пусто в серці,
А в мозку — рій сумних думок…
Хтозна, можливо, краще вмерти,
Зробити відчайдушний крок,
Щоб з пам’яті навіки стерти
Болючих спогадів димок?
І, попрощавшись з існуванням,
Поринути у небуття.
Облишивши усі страждання,
Покинути земне життя.
Усі свої розчарування,
Мільйони нездійсненних мрій,
Нудьгу за втраченим коханням
І тисячі пустих надій
Лишити на землі й назавжди —
У світ без болю і страждань,
Без горя, лиха і неправди,
Без вічних пошуків, скитань,
Без лицемірства і обману,
Нечестя, зла і самоти,
Без марнославства і туману
Життєвих труднощів піти…

* * *
Парує річки гаряча твердь,
Поля буяють зеленим житом...
В такі хвилини ніяка смерть
Не переможе бажання жити!

Дмитро Довбуш

Благовісник, 2,2021