Історія однієї душі

Юрій та Юлія Саньки одружилися в листопаді 2008 року. Згодом у них народилося троє синів — Даниїл, Тимофій та Самуїл. У січні 2018 року раптово погіршилося здоров’я в середнього сина Тимофія, якому на той час було майже 6 років. Через кілька днів лікарі встановили невтішний діагноз: гострий лімфобластний лейкоз. Розповідає Юлія Санько.

Спочатку захворів старший Данік, а через два дні піднялася температура в Тіми. Тому ми подумали, що це звичайна віруска. Це було якраз під Новий рік. А він мав 7 січня виступати з дитячим хором на різдвяному богослужінні. А ще ми саме готувалися переїзджати в інше житло. Одним словом — як же невчасно похворіли! 6-го числа температура була нормальна, і ми зраділи, що зможемо бути на зібранні.

Але коли потрібно було виходити на сцену разом із іншими дітьми, він не зміг встати. Я побачила, що він подався вперед і сів. «Синку, що таке?» — «Мамо, дуже ніжки болять!» Я сказала диригенту хору, що Тіма не зможе виступати. І вона порадила здати кров на ревмопроби. Здали аналізи — і тоді все стало зрозумілим…

Страшний діагноз

Медсестра, яка брала аналізи в Тимофія, — з нашої церкви. Вона і виявила бласти в його крові. Ми щороку з дітьми здавали аналізи в неї. Тож Юра поїхав з Тімою і взяв також старшого. Я із Семіком лишилася вдома. Пам’ятаю, як чоловік подзвонив і дуже лаконічно сказав: «У Тіми погані аналізи, ми лишаємося в лікарні!» Я не знала, що й думати.

Діагноз — гострий лімфобластний лейкоз, 95% бластів. Медсестра сказала, що написала 95%, але фактично там усі 100%. Уся кров біла. Перша думка: «Що ж таке лімфобластний лейкоз? Треба подивитися в інтернеті». Але друга думка: «Ні! Зараз як начитаюся, то ще важче стане…» Десь рік я навіть не знала, що це той самий рак крові. Я вірю, що Бог так беріг моє серце. Пам’ятаю свою першу молитву: «Боже, я тільки прошу, щоб він не страждав!»

Коли ми приїхали в обласну лікарню, то відразу зрозуміли, що не хочемо там лікуватися. Але документів, щоб їхати закордон, немає, та й взагалі — жодних знайомих закордоном, які могли б допомогти. Оскільки Юра білорус, то ми вирішили поїхати в Білорусь. Порадили одну хорошу клініку. Там була справді інша медицина, але люди дуже подібні до наших. Медперсонал міг сказати щось на зразок: «Чого ти плачеш? Звикнеш! Заспокойся!» Лікарі стали наполягати на хіміотерапії. Але якось так Бог скерував — не погоджуватися.

Ще на другий день хвороби ми створили групу «Наш Тімошка» у Viber, куди скидали всю інформацію про стан сина, тому що багато людей дзвонили, запитували. І через цю групу до нас звернувся незнайомий чоловік, який виявився пастором із Італії. Він сказав, що хоче допомогти, хоча навіть не знає чим, бо з таким не стикався. Але, мовляв, у разі потреби — звертайтеся. І ось я дзвоню йому з Білорусі й кажу, що ми хочемо лікуватися в Італії, хоч поняття не мала де і як. Він відповів: «Ви моліться, а я подивлюся, що можна зробити».

Чудеса

І тут почалося… Наш виїзд був справді чудесним — настільки складалися обставини, ніби Сам Бог відкрив усі двері. Юра з дитиною їде з Мінська в Київ, я — з Бреста в Рівне. Працівники міграційної служби в позаробочий час роблять нам документи, нотаріус чекає до 23 години в офісі, щоб їх завірити. Це все робилося за один день.

Ми написали в соцмережах, що Юра з сином летить у Мілан, потребуємо, щоб хтось зустрів. І відгукнувся ще один пастор. Тімі в літаку було дуже погано, всю дорогу нудило. А по прильоті їх не пропускають з аеропорту. Юра, звичайно, мови не знає, не може нічого пояснити. Він садить Тіму, стає біля нього на коліна й молиться: «Боже, Ти нас сюди привів, я відмовляюся вірити, що не проведеш далі!» Раптом він відчуває на собі чиюсь руку. Це була жінка, яка знала італійську мову. Вона допомогла вирішити всі питання — і безслідно зникла. Юра мені дзвонить: «Юлю, мене тут зустрів ангел!» Потім їх знайшов пастор, який згодився зустріти, — і швидкою допомогою поїхали в лікарню. Мільярди чудес сталися з нами від самого початку й досі.

В Італії в нас уже не було сумнівів щодо хіміотерапії. Почали лікуватися — і все йшло на диво гладко. Дуже рідко були якісь побічні ефекти. Нас налаштовували, попереджали, що може бути те й інше. Коли син прокидався вночі, я налякано питала, що з ним. А він просто просив яблучко… Я завжди писала про те, як Бог нас проводить, у Viber-групу. Ми там стали з усіма рідними! Навіть лікарі дивувалися — у порівнянні з іншими дітьми Тіма почував себе дуже добре.

Узагалі навіть атмосфера в лікарні там зовсім інша, ніж в Україні. Ти-мофійко любив дні, коли ми йшли в лікарню, у нього були улюблені лікарі. Заходячи, він давав усім «п’ять». Нас це дуже вражало. Я не могла зрозуміти — ну чому в нас не так? І згодом дізналася, що засновник цієї клініки Джованні Верга сам пережив смерть своєї дитини від лейкозу. І Бог спонукав його заснувати фонд і лікарню. Я подумала: справді, людина, яка пройшла через таку трагедію, зовсім по-іншому буде все організовувати. Ми завжди дякували Богу, що лікуємося саме там. Це було величезним благословенням.

Важкий період почався несподівано. Якось Тіма не признався, що в нього в роті з’явилися виразки. Лікарі запитували: «У вас все добре? Щось болить?» — «Ні, нічого не болить». Тільки він чомусь перестав говорити. Ми думали, може, від переживань або якийсь такий стан від медикаментів. А виявилося, що в нього там настільки все в ранах, що навіть говорити було боляче. А він не казав, бо, напевно, боявся, що призначать ще якісь процедури. Тобто і так було важко, а тут ще зробили чергову хімію… Після цього він довгий час був у критичному стані, і не було полегшення. Постійна температура, він не їсть, знеболюючі не допомагають… Перевели на морфій.

Пам’ятаю, я лежала біля Тіми і каялася в тому, що звикла до благословень. Усе проходило добре — і я стала сприймати ці чудеса як належне. Я сказала: «Боже, прости мені за безпечність. Я зрозуміла, що мій син — у Твоїх руках. Не в руках лікарів, не в руках найкращої медицини Європи. Його життя — у Твоїх руках. І я довіряюся Тобі!» І що ви думаєте? Проходить година після цієї молитви — і Тіма просить їсти, уперше за тиждень! Кажу: «Почекай, зараз дам знеболююче». — «А в мене нічого не болить!» Лікарі казали, що не може такого бути.

Ми пролікувалися 10 місяців — і лікарі констатували ремісію. Це означає повне видужання, що в крові більше немає бластів. Про хворобу нам нагадувала тільки хіміотерапія в таблетках, яку Тіма далі приймав, і шрами від катетера. Ми були такі щасливі! У сина відросло волосся… Цей період тривав чотири місяці. Ми встигли з’їздити на море, в Альпи, у Францію... Ці поїздки організовувала наша лікарня. Але одного разу в Тимофійка стала дуже боліти спина. Взяли аналізи — усе нормально. Але все одно щодня в серці була тривога: а раптом рецидив? Потім піднялася температура. Ще через деякий час різко впав рівень тромбоцитів…

Перекреслені плани

Я аналізувала саму себе: коли мені було важче — вперше дізнатися про хворобу чи вдруге? І, напевно, другий раз було важче. Тому що вже знаєш, що чекає попереду. А як це Тімі пояснити? У нас вже були такі плани на майбутнє. І в них не входило повернення в лікарню… Усе довелося скасувати.

Пам’ятаю: взяли пункцію — і приходить Тімина улюблена медсестра… У нас із нею були дуже гарні стосунки. Вона заходить, і я бачу в її очах сльози! У цей момент ти просто все розумієш. Нам повідомили, що почався рецидив. Ти заходиш у кабінет лікарів — і читаєш на їхніх обличчях співчуття. Що я дуже любила в італійській лікарні — оце співчуття. Ніколи не було: «Так, у вас рецидив. Хіміотерапія. Ось список!» Ні. Вони просто нас обняли.

Не знаю чому, але я тоді в думках повторювала одну фразу: «Боже, я Тебе люблю!» Разів 100 повторила. Таке враження, що я боялася, що мій розум перестане вірити в це… «Боже, я Тебе люблю! Що б нам зараз не сказали лікарі, я Тебе люблю!» Я ніби втекла в ці слова.

Тоді в групі «Наш Тімошка» оголосили цілодобовий піст і молитву. Уявляєте, люди, які нас не знають, з усього світу однодушно молилися за сина. Це надихало. І в той же день нам запропонували інноваційне лікування — імунну терапію, яка тільки впроваджувалася в провідних лікарнях світу. Вона коштувала $450000, але всі витрати лікарня брала на себе. Хіба це не відповідь на молитву? Тільки лікар сказав: «Головне — дожити!», бо ті ліки виготовляються два місяці.

Важке слово «відпустити»

Але в Тіми стався приступ, крововилив у мозок. Далі — реанімація (до речі, у реанімацію нас пускали), інтубація… Ми тоді думали, що він уже піде на небо. Але ні, він прокинувся і перше, що сказав: «Мамо, для чого я народився?» Він перестав бачити і став дуже важко говорити. Я навіть казала: «Боже, дякую, що він перестав бачити». Бо з його тілом таке відбувалося… І тоді вже мені сказали: «Ваш син помирає».

Я казала: «Боже, як це? Все ж так добре йшло… Це неправильно! Боже, Тобі ж не вигідно, щоб він помер! Він тебе прославить, якщо буде жити!» Лежу біля сплячого Тіми, плачу… Але відчуваю, ніби Бог лежить поруч і обіймає нас обох. Я завжди це відчувала.

Коли писала в групу прохання помолитися, то ніколи не казала, за що саме. Тому що не знала, що Бог для нас приготував — за що Святий Дух спонукає людей, за те нехай моляться. Але на цей раз я написала: «Будемо молитися, щоб Тіма пішов, бо йому дуже важко». Він стогнав, важко дихав, усе боліло... Напевно, це дивно звучить від матері, просто я розуміла, що там йому буде краще. Навіть, якщо він виживе, його чекає наступна процедура, якщо він виживе після процедури, далі — трансплантація. А нам тільки дві години розповідали причини смертності при трансплантації…

І саме там, коли Тіма помирав, небеса стали для мене реальними. До цього я теж читала Біблію і вірила, що після смерті підемо на небо, якщо тут любимо Христа, бо Він наш Спаситель. Але там це стало справді безсумнівним. І рішення відпустити сина ґрунтувалося саме на цій вірі. Що смерть — це не кінець, смерть — це перехід. Я знаю, що нам дуже некомфортно говорити про смерть. Але Христос переміг смерть, вирвав її жало.

О першій ночі Тіма захотів їсти. Я пішла — швиденько нагріла. Коли він перестав бачити, то дивився ніби повз співрозмовника. А в той момент, коли їв, раптом подивився прямо мені в очі й захоплено зітхнув. Я питаю: «Тіма, ти що, мене бачиш?» — «Ні, силует!» — «Мій силует?» — «Ні, Христа!» — «Силует Христа?» — «Так!» — «І що Він тобі каже?» — «Нічого, тільки усміхається». Бог показав йому Себе! Це було сильне переживання для мене. Я молилася: «Боже, нехай діти завжди бачать в мені Твоє відображення!»

Щодня питала в лікарів, чи не сьогодні це станеться… Вони відповідали, що рахунок іде на дні. Якось я прокинулася рано, десь о 6-й. І відчула, що це буде сьогодні. Лягла поруч, обняла його й стала співати:

Кто же я, что Царя Вселенной всей
Волнует боль моя и мир в душе моей?
Кто же я, что чудесный Божий свет
Ведет меня всегда, когда мира в сердце нет?
Я — лишь цветок, что расцветает и мгновенно увядает,
Пришел в мир и исчезну, как утренний туман.
Но Ты мольбам моим внимаешь, если упаду, прощаешь.
Ты сказал мне, что я Твой, навсегда, навсегда…

Це була його улюблена пісня... У якийсь момент він зробив три подихи — і його серце перестало битися… Що відчуває мама в цей момент? Може, я знову здамся дивною, але я подивилася на небо — і відчула велике торжество! «Ісусе, він із моїх обіймів перейшов у Твої, правда?» — «Так, він зі Мною!» Моєму сину тепер добре, він уже ніколи не захворіє, він може тепер бігати й стрибати, він це так любив…

Я завжди любила чути Бога, спілкуватися з ним. Не можу сказати, що робила щось особливе під час хвороби мого сина. Я просто знала, Який Він. Він не помиляється. І сам факт, що Тіма пішов на небо — це, звичайно, дуже важко для матері. Але, знаючи Бога, я розумію, що все це було не просто так, недаремно.

Мрія

Коли я чую, фразу «Ти втратила сина», то завжди кажу: «Ні, я не втратила, він живий, він є». Втратити — це коли ти щось губиш і не знаєш, де знаходиться та чи інша річ. А це подібно до вагітності — дитини ще ніхто не бачив, але всі розуміють, що вона є. Так і тут — це глибока внутрішня впевненість. Або коли ми відправляємо дитину навчатися кудись далеко. Ми її не бачимо, але ми її не втратили. Ми знаємо, де вона є. До речі, на логотипі нашого фонду зображений Тіма, який дивиться на мене згори, і між нами ніби символічний пісочний годинник. Тобто між нами просто час. Зовсім скоро з точки зору вічності я його побачу.

У наших думках завжди йде боротьба. І ми щодня вибираємо, у що вірити — у життя чи в смерть. Я обираю життя. Бо Ісус Христос — Життя і Воскресіння. Знаєте, коли в серці з’являється тінь? Коли ми відвертаємося від світла. І в цю тінь ми не пускаємо Святого Духа. І тоді кажемо: «Чому я?» У моїй книзі є розділ під назвою «До самої глибини». Це був момент, коли Бог, власне, зайшов у цю мою тінь. Я прокинулася вранці з рішучим бажанням розказати небесам усе, що я про них думаю. Я виказала увесь свій біль, нерозуміння, незгоду. І раптом тінь зникла. Бо хоча навіть із неправильними мотивами, але все ж таки я повернулася до Нього. Мені стало настільки легше! Мене вразило, що Бог і далі любить мене, хоча я щойно з Ним сварилася. Я зрозуміла, що Йому навіть не потрібні мої правильні слова.

Рівно через 9 місяців після того, як Тимофій пішов на небо, ми заснували християнський благодійний фонд. Хочемо побудувати таку клініку в Рівному — Християнський онкологічний центр медичної допомоги й опіки для дітей із лейкемією імені Тимофія Санька. Ми хочемо це зробити в пам’ять про Тіму. І для того, щоб в Україні було гідне ставлення до людей, які страждають.

Це наша мрія. Ще нічого немає, крім ідеї і Божого ведення. Але цей проєкт я сприймаю таким, що вже відбувся. Я вже бачу цю лікарню, відчуваю, ходжу її коридорами й посміхаюся хворим дітям і їхнім батькам. Я вже уявляю наш майбутній персонал — людей, які люблять Бога й ставляться до роботи як до служіння. У яких чисті руки й очі, які не чекають, поки людина дістане гаманець… Хто, як не ми, люди, які пізнали Живого Бога, можемо нести надію туди, де її немає?

За матеріалами передачі «Голос, що кличе», ведуча Єлизавета Корнійчук

15 лютого 2020 року

«Привіт, любі! Хочу поділитися мрією, яка живе в нашому серці. Величезна, майже нереальна мрія! Можливо, Бог її вклав у наші серця? Бо без Нього, Його керівництва, Його допомоги цієї мрії не втілити в життя. Виношую її давно, ще з Італії. Не могла наважитися висловити її вголос, бо якась вона в людських очах недосяжна.

Та вчора, коли побачила, скільки навколо добрих, небайдужих, співчутливих, достойних людей, то осміліла й повірила в чудо!

Отож, мріємо побудувати дитячу онкологічну клініку в м. Рівне. З туалетом у кожній палаті, з вентиляцією, з очищенням повітря, з ортопедичними ліжками для дитини і (що не менш важливо) для дорослого. Де прибиральниця й персонал не гримають на пацієнтів, де лікар лікує й не заглядає в гаманець. Де протокол лікування новітній і ніхто не цурається підвищення кваліфікації. Де є душеопікуни й психологи для діток і батьків. Де ставлення не залежить від соціального статусу.

Де прибирають у палаті після 10 ранку, коли всі вже прокинулися. Де крапельниця дає сигнал, коли закінчилися ліки. Де смачна їжа, різна щодня. Де не відправляють додому безнадійних. Де роблять трансплантацію. Де плачуть разом із тобою. Де обіймають, коли в тебе вже закінчуються сили…

Можу писати так ще довго… Описала вам не щось нездійсненне. Описала те, що ми пережили на власному досвіді. Вірю, що ми недарма пройшли лікування в тій лікарні. Так! Усе в Божих руках. Навіть найкраща медицина не в силі змінити те, що незмінне. Та ми можемо полегшити перебіг лікування. Можемо полегшити страждання дитині й батькам. Ми достойні кращого! Ми достойні чесного! Так — у нас, в Україні в наш час! Господи, допоможи нам…

Поки що немає проєктів, планів, статутів. Та є Бог, Який у силі здійснити нездійсненне. І серце, яке вірить у його чудеса!

Заразіться цією ж мрією! Моліться про це. Думайте про це. І, вірю, скоро, дуже скоро, Бог відповість!

Небеса усміхаються, коли ми думаємо про інших.

Уривок з книги Юлії Санько «Історія однієї душі»

У Дулібах планують створити центр медичної допомоги для дітей із лейкемією

10.11.2020

Днями в Дуліби приїздила команда ХБФ «Усмішка Тимоші»: засновники Юлія та Юрій Саньки, архітекторки Віра Романюк та Іванна Мельник, а також Наталія та Андрій Подгорці, Вадим Яковчук.

Спеціалісти фонду оглянули майбутні ділянки та будівлі для розміщення центру, оцінили ризики та переваги реалізації проєкту, проговорили всі проблемні питання, а саме комунікації, їх підведення, наявність історичність місць, можливість створення зони відпочинку тощо.

Сільський голова Василь Дикало розповів про переваги будівництва для села та зазначив, що спротиву з боку мешканців не буде, а навпаки — такий проєкт чекають та підтримують.

Переговори щодо створення центру в громаді відбувалися з березня. Для цього передбачили територію під будівництво та приміщення місцевої лікарні. «І тільки тепер ми остаточно готові сказати — центру медичної допомоги й опіки для дітей із лейкемією ім. Тимофія Санька бути в Гощанській громаді, а саме — у селі Дуліби», — пишуть у Гощанській селищній раді.

hoshcha.rayon.in.ua

Благовісник, 4,2020