Шануй свого батька…

Не раз доводилося чути свідчення про глибокий душевний біль людей, від яких відмовилися батьки. Вони, вирісши сиротами при живих батьках, і в дорослому віці боліли душею; намагалися знайти їх, щоб поспілкуватися, почути слово вибачення на ознаку свого прийняття. Не раз доводилося бачити, як гостро діти реагують на слова «я тебе не буду любити», «ти мені не потрібна (не потрібний)». Скільки страху в їхніх очах, яка істерика, який гіркий плач! Так само болить батькам, коли діти про них забувають, цураються, зневажають, докоряють, віддають у доми милосердя, відмовляючись за них турбуватися і з ними спілкуватися. Кожен може пригадати власні почуття, коли хтось щодо нас виявляв зневагу, даючи зрозуміти, що ми для них нічого не варті, а значить — не потрібні. Як це боліло! Справді, найглибші рани — рани неприйняття, відчуження. І вони особливо болять, коли їх завдають близькі люди.

Коли ж близькі нам люди приймають нас такими, якими ми є, і це виявляється в їхньому ставленні, усьому поводженні, і навіть голосі, — ми отримуємо велике задоволення. І, звичайно, тими близькими людьми для нас є насамперед наші батьки й діти. І саме прийняття один одного в сім’ї, в родині — основа нашого душевного комфорту й щастя.

Любов і пошана в сім’ї дуже до вподоби Творцю Неба й Землі. Стосунки в родині настільки цінні, що Богові більш приємно називати себе Батьком-Отцем, ніж Царем. Тому Господь Ісус і навчав: «Ви ж моліться отак: Отче наш…» Крім того, цінність стосунків «батьки-діти» та їхню благотворність для самих людей Господь вирішив закарбувати на кам’яних скрижалях як одну із заповідей: «Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі» (5М.5:16).

Що ж таке шанувати батьків? Насамперед — прийняти їх такими, які вони є, без докорів, без невдоволення. Батьки дуже відчувають нашу внутрішню налаштованість щодо них. Ми можемо приїжджати до них, приносити подарунки, але не приймати їх у своє серце, бо в ньому їхнє місце зайняли колишні непорозуміння, невдоволення, невиправдані надії, часто необґрунтовані претензії. Щоб батькам знайшлося місце в наших серцях, треба з нього викинути отой увесь згаданий мотлох, а це означає — треба їм простити, якщо вони справді наробили помилок у нашому вихованні. Прощення приходить через розуміння, що вони поводилися з нами так, як їх було навчено. Можливо, до них не виявляли ніжності, любові, вони не бачили прикладу теплих стосунків батьків із дітьми, тому робили все в межах звичних для них поведінкових стереотипів. Вони любили й люблять своїх дітей, але якщо й ранили, то не усвідомлено. Ось цю людську неусвідомленість у чинені зла дуже розумів Ісус Христос. Тому заступався перед Батьком небесним навіть за своїх мучителів:
«Прости їм, Отче, бо не знають, що роблять».

Щоб простити, потрібно й упокоритися перед Богом, як упокорився наш Господь — і прийняв вигляд раба, будучи рівним Отцеві (див. Фил.2:7). Що допоможе нам упокоритися? Знову ж таки — усвідомлення, а саме: усвідомлення того, що наші батьки — це Божий задум і Божа воля для нас. Бог захотів через них явити нас на світ. І тільки через них ми змогли бути такими, якими є, — із такою зовнішністю, особливостями фізіології, психіки тощо. І саме такі, які є, ми потрібні Богові й до вподоби Йому. Тож треба пам’ятати: Бог дав нам наших батьків і очікує від нас повного їхнього прийняття й прощення. Не прийняти їх — не прийняти Божої волі, противитися Богові.

З прийняттям батьків почнеться справжня пошана щодо них. Усе інше, що ми будемо для них робити, — це тільки доповнення до нашого прийняття і його наслідки. З прийняттям своїх батьків почнуться й наші благословення. Як і обіцяно — будемо довго жити й буде нам добре на цій землі. Це не просто голі слова. Доказано сучасною медициною, що більшість хвороб від стресів. А що таке стрес, як не психічна й нервова напруга, яка виснажує нашу плоть і душу. Неприйняття, непрощення — це своєрідні стреси, які підточують наше здоров’я, наші психічні й духовні сили й не тільки вкорочують нам життя, але й роблять його безрадісним і нещасним.

Один брат свідчив, як носився зі своїми образами щодо своїх батьків. Вони йому були в усьому винні: він не такий красивий і статний — винні батьки, бо передали йому такі гени; якщо хворів — винні батьки, бо передали йому такий імунітет; він не комунікабельний — це через батьків, бо виховали його таким боязливим; у нього занижена самооцінка — винні батьки, бо не змогли йому дати того, що мали інші. Йому здавалося, що він правий у своїх претензіях до рідних. З тим невдоволенням виріс, одружився і сам став батьком. З часом усе ніби забулося, але не було в стосунках з батьками щирості й відкритості. Не звучали докори й претензії, не висловлювалося невдоволення, але було таке відчуття, ніби між ними якась стіна відчуження, ніби якийсь камінь тисне на душу, викликаючи внутрішній дискомфорт, особливо при зустрічах. Коли ж виросли власні діти, то почув від них ті ж самі докори, які колись висловлював сам, від чого ставало дуже боляче. Ось тут і почалася справжня праця над собою. І прийшло розуміння, що батьки його ні в чому не винні. Уся причина його стосунків з батьками в тім, що він, перш за все, не приймав самого себе таким, яким його сотворив Бог, а разом із цим не приймав і своїх батьків такими, які вони є, чим противився Богові й шкодив самому собі. А тепер і власні діти повторюють його помилки — і загороджують собі дорогу для щасливого й довгого життя. Це відкрилося братові як осяяння. Його просто накрила величезна хвиля любові до батьків, якої він ще ніколи не переживав. Вона принесла йому внутрішню свободу й легкість. Став почувати себе ніби на крилах. Наступна зустріч з батьками стала зустріччю справді рідних душ: стільки було радості й щирих розмов! А раніше не було про що говорити. Брат тоді попросив у мами й батька пробачення, а також благословення, що вони й зробили зі сльозами радості. Ось таке чудо прийняття!

Якщо вдуматися в Божі слова, виголошені вустами пророка Малахії: «Ось Я пошлю вам пророка Іллю, перше ніж день Господній настане, великий й страшний! І приверне він серце батьків до синів, і серце синівське до їхніх батьків, щоб Я не прийшов, і не вразив цей Край прокляттям!» (4:5,6) — то стає зрозуміло, що серця батьків та синів, вороже налаштовані один до одного, — це початок Божого прокляття. І якщо не буде прощення, не буде примирення й прийняття — то Боже прокляття виявить себе в повній силі. Господь зобов’язує як дітей, так і батьків не ворогувати між собою, не носитися з образами й докорами, накликаючи прокляття на себе, а прийняти один одного, покривши всі провини прощенням і любов’ю, леліяти родинні стосунки — і тішитися Божими благословеннями впродовж довгого життя на землі.

Ця істина щодо прощення й прийняття стосується не тільки сім’ї, але й церкви й усього суспільства. Через це й закликає нас апостол Павло: «Приймайте тому один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави» (Рим.15:7).

* * *
Я іду, я біжу додому,
Бо мені вже сниться ночами…
Поспішаю, забувши втому,
Пригорнутись до рідної мами.
Я дорослий, та, ніби дитина,
Притулюся до неї радо.
Буде поруч уся родина —
Будуть поруч брати і тато.

Благословіть мене, батеньку!
Не згадайте упертого норову.
Благословіть мене, батеньку!
Покладіть мені руку на голову.
Благословіть мене, матінко!
Все недобре давно вами прощене.
Благословіть мене, матінко!
Поцілуйте чоло моє зморщене.

В хаті батьковій вікна сині,
А долівка ясно-червона,
І над вікнами по картині,
Рушником обрамлена кожна.
Фотографії в сизих рамах…
Поглядають усміхнені діти.
Ще серця молоді, не в ранах,
Ще не встигло життя розбити…

Піч селянська. В ній добра мати
Нам борщі готувала і кашу.
Так і хочеться посмакувати
Із дитинства їжу найкращу.
Задзвеніли миска і чашка…
Потісніться, бо місця мало.
Роду нашого з Божої ласки
Із роками багато стало.

Люба матінко, любий батьку,
Ой, нелегко було вам жити!..
Праця, клопоти від світанку,
Щоб здоровими виросли діти.
Ми дорослі — і раді стрічі.
Тільки сльози… Не треба, не можна…
Батьку, мамо, на вашім обличчі
Дорога нам і зморшка кожна.

Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 2,2019