Життя навколо нас

Як розмежувати забаганки і необхідність

«І став народ голосно нарікати до Господніх ушей. І почув Господь, і запалав Його гнів, і загорівся між ними Господній огонь, та й пожер їх у кінці табору. І народ став кричати до Мойсея. А Мойсей помолився до Господа, і погас той огонь. І він назвав ім’я того місця: Тав’ера, бо між ними горів був Господній огонь. А збиранина, що була серед нього, стала вередувати, і також Ізраїлеві сини стали плакати з ними та говорити: «Хто нагодує нас м’ясом? Ми згадуємо рибу, що їли в Єгипті даремно, огірки й дині, і пір, і цибулю, і часник. А тепер душа наша в’яне, немає нічого, тільки манна нам перед очима» (4М.11:1-6).

Коли народ Божий починав вередувати, Божий гнів спадав на них. Того разу навіть вогонь з’явився, і люди змушені були шукати заступника. І Мойсей молився до Господа, щоб цей вогонь погас. Та особливо пильно я хотів би звернути вашу увагу на четвертий вірш цього розділу: «А збиранина… стала вередувати». Якщо перекласти буквально з російської, то цей текст звучить: «А приходьки, що були між ними, стали виявляти забаганки». Тобто люди з інших народів, які жили разом з єврейським народом, стали вередувати, і народ Божий підтримав їх.

Ті люди, які жили з ізраїльським народом, повинні були підкорятися тому Закону, який Бог дав для ізраїльського народу. Для них не було винятків у Законі. Вони ставали на ту ж релігійно-правову платформу, як і народ, поміж якого вони жили. Вони вийшли разом з Ізраїлем з Єгипту. Але настав момент, коли євреї прогнівили Бога, то й приходьки проявили себе.

Вам знайома така картина: ти закликаєш прославити Бога, бо Він великий і дивний, та у відповідь чуєш тільки поодинокі слова підтримки. А як тільки-но, не дай Бог, ти станеш нарікати, довкола тебе знайдеться купа однодумців, які активно підтримуватимуть твою позицію, починаючи від того, що ранок дощовий, закінчуючи тим, що наша нездала влада теж якимсь чином вплинула на те, що цей ранок такий дощовий.
Хоча герменевтично ці місця не підходять одне до одного, але мені чомусь пригадується уривок із Нового Заповіту: «Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога» (Еф.2:19). Проблема людей, які нарікають, найімовірніше полягає в тому, що вони приходьки. Тобто вони ще в повноті не віддалися Господу. Вони не належать Йому. Вони ще не осягнули всього того, що дає Господь. Приходькам властиво нарікали. Вони порівнюють нинішнє становище із вчорашнім днем. І, не залежно від того, було це рабство чи свобода, знаходять у вчорашньому дні якісь позитивні моменти, яких немає тепер. Але найгірше, коли їх підтримує народ Божий, ті, яких Бог називає Своїми.

Писання каже: «А збиранина, що була серед нього, стала вередувати, і також Ізраїлеві сини стали плакати з ними». Що означає вередувати? Вередлива людина — вибаглива, примхлива, капризна. Вередливий — це той, кому важко догодити. Отже, ці люди почали вередувати й виявляти свої забаганки. Забаганка — це те, без чого можна обійтися. Ніхто не каже про те, що Ізраїлеві в пустелі було легко. Вони стикалися з різними складними обставинами, іноді не доїдали і не допивали. Складно навіть уявити, як увесь цей комплекс без відповідної інфраструктури (пологових будинків, лікарень та ін.) міг успішно функціонувати. Але Господь простягав Свою руку, виявляючи милість. І ці люди не залишалися без Його підтримки. Та раптом того необхідного, чого давав Бог, стало замало. Люди стали висловлювати свої забаганки й шукати того, без чого в умовах пустелі можна було б обійтися.

Як же нам розмежувати, що є необхідністю, а що — забаганкою? Коли ми одружилися, моя дружина сказала, що треба було б купити пральну машинку-автомат. Коли це почула моя бабуся, то сказала: «Ти ба, яка примхлива попала!» Але на теперішній час машинка-автомат — це примха чи необхідність? Звичайно, це стало необхідністю. Тобто зауважмо одну закономірність: те, що 30-50 років тому було забаганкою, стало необхідністю. Тепер ми не можемо уявити, як раніше люди обходилися без памперсів, без пральної машинки та інших речей? Ми звикаємо до цих речей, вони роблять наше життя зручнішим і комфортнішим. Вони полегшують нашу працю. І читаючи 31 розділ приповістей, сучасні жінки кажуть, що побутова техніка — це їхні служниці. Натиснув на кнопку — і справа виконана.

Тобто час визначає, забаганка це чи норма. Також це залежить від регіону, в якому ми живемо. Наприклад, у Запоріжжі маршрутки зупиняються лише на зупинках, а в Дніпропетровську — спиняються там, де ви замовите. Іноді ці замовлення переходять межі розумного. Якось я чув, як один чоловік сказав: «Спиніться біля третього під’їзду останньої п’ятиповерхівки». Коли водій почув, то сказав: «А може, вас прямо в спальню доставити?!» Такі забаганки в людей, які живуть у Запоріжжі, навіть не виникають, тому що в них є чіткі обмеження.

Переходячи на біблійний контекст, ми можемо зауважити з цього приводу, що ситуація в пустелі — це одна ситуація, а ситуація в обжитому місті — зовсім інша. І ті, хто живуть у пустелі, можуть дивитися на тих, хто живе в місті, і казати: «Оце забаганки!», хоча насправді це може зовсім не бути забаганкою, бо в місті вирує зовсім інше життя.

Як би там не було, але щодня, приходячи в магазин чи стикаючись із необхідністю щось придбати, ми повинні ставити собі питання: «А чи це потрібно мені?» У нас підростає досить вибагливе покоління. Покоління, яке стежить за тим, як змінюються мобільні телефони, як оновлюються ай-пади. І не раз мені доводилося бачити істерики тинейджерів, які шантажують батьків, вимагаючи від них купити нову модель того чи іншого пристрою, хоча вона майже нічим не відрізняється від попередньої. Але люди не можуть розмежувати, що їм необхідно, а що просто є забаганкою. Таким чином лукавий обманює людей.

Досліджуючи історію, я зауважив, що її творцями були люди, які мали великі можливості, але зуміли розмежувати власні потреби й забаганки. І той ресурс, який мав іти на забаганки, використали для Царства Божого. Господь їх благословив у цьому. І вони залишилися на сторінках історії як видатні люди.

Чому ми не купуємо собі дорогих речей? Тому що ми живемо в такій країні, де не можемо собі цього дозволити. І наші обмежені ресурси трохи пригальмовують наші забаганки. Але якби ми мали більше ресурсів (і дехто вже має їх), то як би ними розпорядилися? Чи зможемо ми розмежувати необхідність та забаганки? Чи зможемо ми сказати, як ці люди в історії церкви: «Я міг би дозволити собі те чи інше, але я не буду цього робити, тому що для мого нормального життя мені достатньо ось цього. А цей ресурс часу, талантів, матеріальних засобів я спрямую в Божу справу, яка принесе славу Йому».

Тут постає ще одне питання. Один пастор з Дніпропетровська, у якого семеро дітей, одного разу сказав Богові: «Господи, Павло казав, що вміє жити в бідності й у багатстві. У бідності ми вже навчилися жити. Може, спробуємо в іншому становищі?» І Господь сказав до його серця: «У вбогості ти свої екзамени склав. А в багатстві — невідомо чи складеш». За час другої та третьої хвилі еміграції в Америку виїхало близько 60 тис. українських християн. Багато хто з них тут страждав за віру, склав іспити на вірність у вбогості та переслідуваннях. Але коли потрапили туди, багато хто не зумів устояти. Це був сильний психологічний розрив культур. І ті сходинки, які були перестрибнуті неприродним способом, не дали можливості цим людям правильно сформуватися, і багатьох екзаменів вони не змогли скласти. Особливо складно було молодим людям. Вони зробили спробу розмежувати норму та забаганку, але їм це не вдалося.

Апостол Павло каже до римлян: «…Але зодягніться Господом Ісусом Христом, а догодження тілу не обертайте на пожадливість!» (Рим.13:14). Сьогодні ця тема не популярна. 40% проповідників на християнському телебаченні говорять про процвітання, про те, що Бог хоче благословити нас матеріально. Але є й інший бік медалі — це вчення про скромний спосіб життя. Тому я хочу вам запропонувати чотири критерії, які допоможуть розмежу­вати забаганки та необхідність. Це не максимально універсальні положення. Про них можна дискутувати. Але читаючи Писання і практикуючи їх у своєму житті, я зрозумів, що вони допомагають мені визначитися в цьому питанні.

Першим критерієм є смирення. Позитивні герої Біблії — це смиренні люди. Погляньте на Авраама. Господь благословив його і дав йому великі можливості. Послання до євреїв свідчить нам, що Авраам міг дозволити собі звести якісь будови, але він жив у наметі, бо чекав того міста, художником та будівничим якого був Сам Бог. Авраам міг багато чого собі дозволити, але його мотивувало інше бажання — він орієнтувався на Господа.

Той же розділ про віру називає Мойсея, який зробив у своєму житті один дивний вибір — він відмовився називатися сином дочки фараона й більше захотів страждати з народом Божим, ніж мати дочасну гріховну потіху. Тобто Мойсей навчився проводити чітку лінію між потребами та забаганками, і Бог потужно використовував його.

Павло свідчить про себе, що те, що було для нього перевагою, він став вважати сміттям ради Христа. У Павла були переваги. Він міг задовольняти свої забаганки. Але він побачив, що в цьому житті є більш цінним та реальним.

І найкращим прикладом для нас, звичайно, є Ісус. «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе… Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної... Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я» (Фил.2:6-9). Ми всі знаємо, що дозволяють собі діти сучасної еліти, особливо ті, які не заробили нічого самі, а просто увійшли в можливості своїх батьків. На яких авто вони їздять? Де їдять? Як відпочивають? І погляньмо на Ісу­са. Син Царя над царями, Який не вважав за захвати бути рівним Богові, був настільки невибагливим, що, прийшовши на цю землю, говорив Сам про Себе: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має де й голови прихилити». Але все це робилося ради великої мети — спасіння людства. І це смирення Божого Сина й стало причиною того, що Бог повищив Його.

В історії церкви ми бачимо багато людей, які вдавалися до аскетизму, до крайностей щодо ставлення до свого тіла, — я не закликаю до цього. Проте багато з них розуміли істинну суть речей у цьому тлінному світі. Один з них Франциск Асизький, який мав величезне багатство, у 23 роки, повернувшись із чергової військової кампанії, побачив зруйновану дзвіницю. І щось всередині нього защеміло. Він став на коліна біля цієї церковки й пообіцяв Богові, що використає те, що має, щоб відбудувати її. Згодом він створив цілий орден францисканців, які в одній руці несли Євангелію, а в іншій — матеріальну допомогу людям. І цей орден відіграв дуже важливу роль у самооновленні католицької церкви, зокрема в тому, що є важливим у цьому світі, а що не вартує й ламаного гроша.

Другим фактором, який допоможе нам відмежувати забаганку від потреби, є любов до людей. Я задумався про це, коли прочитав одну декларацію, записану християнськими бізнесменами в 1972 році. Вона проголошує: «Ми, бізнесмени-християни, маємо достатньо ресурсів для того, щоб дозволити собі шикарно жити. Але ми знаємо, що у світі кожен п’ятий недоїдає і щодня 2,5 тис. людей у світі помирає від голоду» (це було в 70-ті роки). Коли приходить таке усвідомлення, ти не дозволиш собі замовити страву за ціну з багатьма нулями чи робити щось інше, щоб задовольнити свої забаганки. Мати Тереза, яка відіграла чи не найбільшу роль в історії християнства 20 століття, сказала, коментуючи, чому вона допомагає відкиненим і нікому не потрібним людям: «Коли я дивлюся в їхні очі, я бачу в них Ісуса». І це не давало їй спокою. Вона робила те, до чого була покликана, жертвуючи всім, що мала. У 1979 році ця бідна албанка отримала Нобелівську премію (це 1 млн. 069 тис. доларів), і люди з її оточення запропонували жінці змінити імідж і купити гарний автомобіль, мотивуючи тим, що її запрошують президенти та прем’єр-міністри. Вона ж відповіла: «Я особисто проконтролюю, щоб усі ці гроші до останнього долара пішли на розвиток мережі дитячих будинків в Калькутті та в усій Індії».

Коли я прочитав ці слова, то замислився над тим, як багато може зробити любов до людей помножена на любов до Ісуса. Мати Тереза мала право розпорядитися своїми грошима так, як захоче. Це були її гроші. Але вона віддала їх на служіння. І її ще за життя супроводжував колосальний авторитет. У 1993 році Білл Клінтон вперше легалізував аборти в Америці. У 1994 році Мати Тереза прибула в Білий дім на молитовний сніданок. Коли їй дали слово, вона, не злякавшись перших осіб Америки й інших країн, сказала, що аборти — це страшний гріх, який веде за собою страшне прокляття. І коли вона закінчила свою 20-хвилинну промову, всі встали й аплодували. Встав також і Клінтон. І теж поплескав в долоні. Людина, яка мала досить високий статус, визнала авторитет простої жінки, тому що в певний момент свого життя вона зробила правильний вибір — що їй потрібно в житті й без чого вона може обійтися.

Третій фактор — це здорова наука. У Посланні до Тимофія Павло написав: «Проповідуй Слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй з терпеливістю та з наукою. Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували» (2Тим.4:2-3).

Апостол Павло писав свої послання, духовно бачачи ті обставини, у яких буде перебувати Церква. Він знав, що настане час, коли вчення про скромний спосіб християнського життя не буде прийматися. І ми живемо саме в такий час, коли люди не хочуть приймати здорової науки, а обирають собі вчителів за своїми пожадливостями. Тобто люди хочуть задовольняти свої тілесні бажання. І вони шукають собі таких учителів, які говоритимуть саме про це. Тому зрозуміло, що в такому контексті вчення про скромний спосіб життя не буде популярним.

І, зрештою, четверте, що стримає нас і вкаже нам межу між потребами та забаганками, — це вдячність. Я зауважив, що вдячні люди ніколи нічого не потребують. Невдячні ж люди завжди невдоволені, бо їм важко догодити. Апостол Павло каже, що велике надбання — благочестя із задоволенням.

Я не хотів би демотивувати вас. Звичайно, у нас має бути мрія, ми повинні прагнути до чогось. Ми не повинні опустити руки й нічого не робити. Ми не повинні проводити свого життя як-небудь. І якщо є можливість скористатися кращим, то варто цим скористатися. Але в якусь мить до нас прийде більш повне розуміння матеріальної сутності цього світу.

Мій брат живе в Америці. Він їздив на «Хонді» 2007 року. Та всі його друзі в церкві тиснули, що час вже купувати більш сучасне авто. Але для того, щоб це зробити, потрібно було йти на третю роботу. Брат запитав у мене, що йому робити, бо якщо він погодиться ще не третю роботу, то в служіннях він майже не буде і з дітьми не буде бачитися. Я нічого не відповів, а лише запитав: «Як ти вважаєш?» — «Напевно, я піду проти суспільної думки, бо в цьому бачу небезпеку», — відповів він.

І це велика проблема. Люди обмануті. Скоро вийде «Хонда» більш нової моделі — і треба буде йти на четверту роботу. А як же Боже діло? Як наші сім’ї? А потім запитуємо себе, чому наші діти не служать Богові? І ще безліч негативних моментів. І все через те, що ми не зуміли зайняти правильну позицію щодо того, що нам треба, а без чого можемо обійтися. Не зрозуміли, чому варто присвятити свій час, а що відкинути. Це через те, що ми не змогли обрати більш високу мету, якій могли б присвятити свій час, сили й матеріальні ресурси.

Роздумуючи про людські забаганки, Арістотель сказав: «Не шукай того, що приємно, шукай того, що звільняє від неприємностей». Це ще один критерій, яким можна користуватися, щоб визначити необхідність того чи іншого в нашому житті. Що обираємо ми: шукаємо приємного чи хочемо звільнити себе від неприємностей? Від однієї неприємності — від пекла — Бог нас уже збавив. І Павло каже до нас, що Христос умер за всіх, «щоб ті, хто живе, не жили вже для себе самих, а для Того, Хто за них був умер і воскрес» (2Кор.5:15).

Тому наступного разу, коли ви будете робити якісь покупки чи формувати свій сімейний бюджет, не забувайте про приходьків та збиранину, яка стала вередувати й звела народ Божий. Не уподібнюймося цим людям. Ми продовжуємо жити в умовах пустелі. Наш біг ще не завершений. Історія християнства ще пишеться. І я б дуже хотів, щоб той ресурс, який Бог дає нам (а він є більшим, ніж мали люди в минулому), ми могли присвятити Богові. І повірте, що тоді ми гідно продовжимо написання цієї історії.

Михайло МОКІЄНКО (молодший)

"Благовісник", 1,2016