Життя навколо нас

Слов’янськ: життя на рубежі

Психологічний портрет прифронтової території

Іноді, аби щось зрозуміти, потрібно до нього звикнути.
Ігор Мелькін

До великих змін легше звикнути ніж до малих.
Френсіс Бекон

Довго відкладав написання... Утікав від емоцій. Слов’янськ гостро освіжив у пам’яті події останнього року. Заболів із новою силою Майдан, Небесна сотня, загиблі в АТО… Роз’ятрилося приспане.

Друзі питають: які враження? Не знаю, що відповісти. Штиль думок. Може, це в мозку якась захисна реакція спрацьовує, коли шкала негативних подій закручується у знак нескінченності?

Зрештою, відповідаю: найбільше вразило те, що нічого не вразило. Дивно, наскільки можна звикнути до війни, траурів, списків загиблих… Ми були в Краматорську через день після обстрілу, проїжджали по вулиці, де впала ракета. Магазини, кафе, перехожі — звичний плин життя. На наші розпитування про місця трагедії люди відповідають так, ніби питаємо, як пройти до бібліотеки. Так, на цій вулиці впало. Так, ракету, яка не розірвалася, вже встигли прибрати. А якщо хочемо, можемо проїхати далі й побачити ще одну ракету, що стирчить із дев’ятиповерхівки…

Як писав Ремарк, найжахливіше те, що до цього всього звикаєш…

* * *

З Луцька ми виїхали вп’ятьох на мікроавтобусі. Позаду — фура з гуманітарною допомогою від євангельських церков Волині. За кермом фольксвагена-транспортера — Микола Климчук, пастор церкви в селі Лище (це його десята поїздка на Донбас), його підміняє пастор із Луцька Ігор Скоць.

Їдемо поночі. Рівне, Житомир, Київ, Полтава, Харків… Куняємо. Важко сказати, де саме почали мелькати чоловіки з автоматами, а в розмовах на автозаправках частіше проскакувати слова: «вибух», «аеропорт», «військові»… Коли вчергове прокинувся десь у Харкові й визирнув у вікно мікроавтобуса, був ранок. Кинулося в очі — багато дітей, що йшли до школи. Це завжди асоціюється з якимось спокоєм, благополуччям…

А далі почалися окопи, танки, блокпости… Весь час перебування на Донбасі переслідувало відчуття якоїсь… пустки. Навіть на відносно залюднених вулицях. Хоча багато територій — пустка в прямому значенні. Та я не про це. Це щось підсвідоме, психологічне…

На одному з блокпостів спілкуємося з солдатами. На «Слава Україні!» відповідають тихо й стримано. Тут — патріотизм іншої проби. На мішках із піском опудало — відображення невмирущого українського гумору. На «голові» протигаз, в «руках» — якась болванка, що здалеку скидається на гранатомет.

* * *

Нарешті у Слов’янську. Перепочиваємо в приміщенні церкви «Добрая весть». Спілкуємося з єпископом Олексієм Демидовичем. Слов’янськ був окупований терористами протягом трьох місяців. Та й тепер він знаходиться практично на рубежі бойових дій.

— Життя тепер дивне. Дуже нестандартне, — каже Роман, один із волонтерів церкви. — Порівняти колишній Слов’янськ і нинішній… Те, до чого ти звик, стереотип — ламається. Все по-іншому. Світогляд, правила, що можна і що не можна…

— Як біженці ставляться до церкви? — питає Микола Климчук.
— Спочатку насторожено, але потроху відтають, — відповідає Олексій Олексійович. — Просимо їх бувати на служіннях. Слухають Боже Слово, і воно їх лікує. Дехто каже: «Ви нас по крупинкам збираєте!»
Церква «Добрая Весть» у свій час була захоплена терористами. Сам єпископ Олексій Демидович побував у полоні.

— Живучи так близько до бойових дій, що ви переживаєте, що відчувають люди, які тут живуть? — запитую.
— Потрібно визнати, що люди перебувають у певному страху, напрузі… Адже ми вже пережили окупацію і добре розуміємо, чого можна чекати. Тому це нас стимулює до посиленої молитви.

— Як змінилося життя церкви до і після?..
— Радикально. Ми звикли працювати у мирних умовах. Благовістити, душеопікати людей. З початком бойових дій роль церкви значно розширилася. На неї лягла відповідальність не просто проповідувати Христа, а являти Христа — через справи милосердя. Церква стала своєрідним штабом МНС, який отримує й розподіляє гуманітарні вантажі, куди щодня приходять люди, аби отримати одяг, продукти.
Мені подобається, що церква не зосереджується лише на духовних потребах, а й практично допомагає. Тому життя в ній бурлить. Праця напружена. Цікаво, що деякі люди, які в мирний час сиділи на лавочках, — сьогодні на передовій.

Я радий, що церква стала відповіддю на потреби людей. І що навіть адміністрація міста, благодійні фонди бажають співпрацювати з церквою. Бо довіряють.

— Як на вас особисто вплинуло перебування в полоні?
— Це трапилося ще в травні. До мене приїхали ополченці й сказали: «Ви повинні зустрітися з військовим керівництвом міста!» Був змушений поїхати з ними. Небезпеки не відчував, бо до церкви ніби ставилися з повагою. Думав, що це швидше пов’язано з нашим приміщенням. Привели мене на територію колишнього СБУ, замотали очі скотчем і опустили до підвалу. Я сидів там один, нічого не розуміючи, протягом 7 годин. Звичайно, був страх невизначеності. Чому? За що? Що буде далі? Через 7 годин вивели, сказали: «Вибачте, сталося непорозуміння». І відпустили. Після цього я мусив виїхати з міста і повернувся вже після його звільнення.

Певна річ, ми всі якоюсь мірою травмовані цими подіями, які пережили й переживаємо.

— Наскільки важлива для місцевого населення підтримка із Західної України?
— Ісус сказав, хто піде за Ним, у того буде багато братів і сестер. Це правда! Першими, хто прийшов нам на допомогу, були брати і сестри із Західної України. Показали, що вони ніяка не хунта, а справжні брати! Перші десять днів усе, чим ми займалися, — суто розвозили доставлені продукти. Роздаючи людям, ми казали: ось, це допомога від тих, кого ви називаєте бандерівцями…

Тому ми дуже вдячні вам усім — знайомим і незнайомим. Ви — справжні брати. Ви допомогли нам вижити. Для нас ця допомога — життєво необхідна!

— Сьогодні в Україні дуже багато людей переживають кризові ситуації, подібні до пережитих вами. Що б ви їм порадили?
— Напевно, найкраще побажання — щоб ніколи нічого подібного не траплялося. Але, якщо вже трапилося… Я так скажу: у цих умовах ми Бога по-іншому починаємо бачити. «Ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом». У труднощах відкриваються такі джерела, яких не буває за нормальних умов. Наприклад, ми можемо по-особливому служити людям у скорботі, являючи їм Христа.
Але наші проблеми не унікальні. Біблія сповнена прикладів, як люди проходять випробування. І у підсумку — завжди благословення. Щоб не розчаруватися, потрібно дивитися на ці приклади й усвідомлювати, що нас чекає щасливий кінець. Не потрібно наповнювати себе страхами, а краще — Божим Словом. Я вірю, що ці випробування стануть сходинкою для розквіту нашої нації, подібно до того, як у житті Йосипа — кожна нова проблема наближала його до високого звання.

* * *

О 12-й годині на вокзалі — обід для біженців. Місто виділило 6 вагонів для проживання тим, кого евакуювали із зони бойових дій. Зі слів волонтерів — тут понад 150 чоловік. Годують у великому наметі, що обігрівається буржуйкою, три рази на день. На запитання, куди більше виїжджають переселенці — в Україну чи в Росію, Рома відповідає:

— Більше в Україну, але… Їдуть хто куди може, аби подалі.

Спілкуємося з біженцями, запитуємо про життя. У відповідь — переважно схвальні відгуки. Обличчя однаково стомлені. А от емоції в очах — дуже різні: від ніяковості й розгубленості до настороженості й озлобленості. Важко повірити, що люди, деякі з яких тепер мало чим відрізняються від безпритульних, ще недавно мали власну оселю, роботу, повноцінне життя…

Маючи справу з багатьма знедоленими людьми, я зробив висновок, що найяскравіше свідчить про статус людини навіть не одяг, а — погляд. Зламаність у багатьох очах — те, що я бачив на Донбасі. І це не зламаність від горя чи життєвих труднощів, а щось набагато глибше — на рівні менталітету. Люди, яких змусили зневіритися в собі…

Перед об’єктивом моєї камери дівчина-волонтер тримає під руку стареньку бабусю. Бабуся весело декламує їй якогось дитячого віршика. Намагаюся поспілкуватися. Аж ні… Виявляється, бабуся цілковито глуха. Проте — усміхається. Неподалік — жінка, що говорить по телефону, побачивши камеру, каже до когось на іншому кінці: «Он приїхали журналісти знімати про нас фільм жахів…»

Уже прямували до машини, коли десь здалека долинуло відлуння вибухів, схоже на грім. Це вперше й востаннє за цю поїздку ми почули гарчання війни.

* * *

Повертаємося до приміщення церкви «Добрая весть». Чекаємо на прибуття гуманітарного вантажу.
У їдальні обідаємо, знайомимося з дівчатами й жінками. Є місцеві, є приїжджі. Волонтери приїхали зі Старого села (Рівненщина), всі вони належать до євангельської церкви. Хлопці — відбудовують Слов’янськ ще з часів його звільнення, дівчата — готують їжу для них, а також для біженців.

— Минулого заїзду нас було 27 чоловік, — розказує Надія. — Першого разу було страшно їхати, натепер дехто був уже по чотири рази. Пам’ятаю, якось розвозили продукти у Вуглегірськ, Дебальцеве. Почалася стрілянина — у нас мало пакети з рук не повипадали…

— Що вас спонукає їхати сюди, ризикувати життям? — питаю. Відповідають скромно, нерішуче підбираючи слова:

— Ну, як сказати… Тут люди дуже потребують допомоги… Хочемо допомогти…

— Який у вас робочий графік? — цікавиться Ігор Скоць.

— Десь о 7 годині підйом, готуємо хлопцям. А до 12-ї потрібно ще наготувати для біженців — на 500 чоловік. Їжа запаковується і везеться на вокзал. Деякі люди, правда, хліб беруть, а Західну Україну проклинають…

— Нам теж у Дебальцевому казали: «Поки вас тут не було, ми добре жили!» — сміється Микола Климчук. — Що ти будеш казати…

— Погляд на життя у вас помінявся після усього побаченого? — питає Ігор.

— Так. Почали більше цінувати те, що маємо…

* * *

Після обіду під’їхала наша фура з продуктами. Прямуємо до Центру для переселенців на розвантаження. Серед припасів, переданих церквами Волині, — багато сала і закруток. Також — макарони, крупи, картопля... Основна частина звантажується у погріб, частина — одразу відправляється на Дружківку та Костянтинівку. Служителі й волонтери дякують за підтримку.

— Дякуємо жителям Волині за чергову надіслану допомогу, — каже Геннадій (про нього детальніше згодом). — Дякуємо і за ці продукти, і за пожертвувані фінанси, на які ми можемо придбати хліб. Переселенці сьогодні опинилися в дуже важких умовах. Майже всі вони залишилися без оселі, одягу й будь-яких засобів для існування. Багато з них зі слізьми на очах приймають вашу підтримку. Вони навіть не уявляли, що про них хтось може так попіклуватися, що вони взагалі комусь потрібні. Вірю, що ви матимете велику винагороду від Господа!

Серед інших волонтерів вирізняються Гена й Саша з тієї ж «Доброй вести». Обидва — іронічні бородані, що мало не кожне речення пересипають веселими примовками. Обидва схожі на батюшок, і це враження не лише від бороди: в Геннадія на грудях — отакенний хрест! Мабуть, тут так простіше… Мені вони здалися такими собі невідомими героями. Обидва — активно служать людям у зоні бойових дій. Вивозять біженців, розвозять харчові припаси. Обидва побували в полоні під час окупації Слов’янська.

Пізніше Саша розповів про своє дивне звільнення з полону. Арештували під час однієї з перевозок біженців: у нього виявили телефон журналістки, яка попросила зробити кілька фото в окупованому місті. На телефоні були матеріали, які скомпрометували Сашу, і його затримали. Тримали разом з іншими ув’язненими в приміщенні міськради. Однієї ночі близько 2-ї години вони почули звук ключів — хтось відчиняв кабінети і випускав людей. За словами Олександра, коли відчинили їхню кімнату, вони побачили незнайому людину у світлому одязі. Це був невійськовий. Чоловік зник так само несподівано, як і з’явився, перш ніж встигли з’ясувати, хто він. Приміщення міськради виявилося порожнім — жодного ополченця. Це була та сама ніч, коли окупанти залишили місто. Саша пробув у полоні два дні. Тепер він каже:

— Я вірю, що це Бог нас вивів із в’язниці. Я вірю, що тільки Бог міг за одну ніч без жодного пострілу звільнити Слов’янськ від тисячі терористів. І я вірю, що тільки Бог зможе зупинити цю війну.

* * *

Наша наступна ціль — Краматорськ. Точніше блокпост у Краматорську, де служать солдати з Волині. Знайомимося з солдатами, підкидаємо їм трохи продуктів. Найдовше спілкуємося з лучанином із прізвищем Вітер. Запитую:

— Скажіть, як вам тут, і чи відчуваєте підтримку Волині?

— Підтримку відчуваємо, особливо після вашого приїзду. Все нормально. Є що їсти. Є що одягнути. Потихеньку окопуємося…

Їдемо Краматорськом. Важко повірити, що вчора тут трапилася страшна трагедія. Усе так тихо, спокійно. Заходимо в кафе повечеряти. За сусіднім столиком — французькі журналісти. Прикро, коли увагу світу привертають не успіхи України, а її біди…

Після 20:00 виїжджаємо додому. Дорогою Микола Климчук розповідає про свою останню поїздку на Донбас:

— То страшна була поїздка — між танками й обстрілами… Тоді так само возили допомогу в Слов’янськ, тільки меншою машиною (продукти й одяг). Потім повезли хліб у Дебальцеве. За Попасною зупинилися на блокпості, дали хлопцям трохи їжі, одежі. Раптом промчали танки, обліплені солдатами, ніби мухами, на Дебальцеве. Ну, ми — за ними, обігнали й далі…

Раптом розмову переривають колони танків та іншої бронетехніки, що з гуркотом сунуть нам назустріч — на Слов’янськ.

— Не на добро це, — каже Ігор.

— Так-от, заїхали ми в Дебальцеве, — продовжує Микола. — А ще нам подзвонили з Вуглегірська, що там потрібно забрати біженців. Військові кажуть: там бої, туди не можна. Але все ж пропустили. Проїхали кілька кілометрів — стоять танки в бойовій готовності, автоматники, кулеметники… Ми — між ними. А дорога обстрілюється, усе в ямах… Постійна канонада вибухів, дрижання землі. Просто відчуваєш жах війни, ото їдеш — аж моторошно! Нас — три буси було, то така мішень… У Вуглегірську на блокпосту нас далі не пустили. До Саші в бус сіли військові й поїхали в саме місто, щоб забрати сім’ю з дітками. Але там була така стрілянина, що зробити цього не вдалося. Їм прострелили колесо, на диску ледве виїхали звідти…
Потім ми ще завезли в Алчевськ, у госпіталь, контужених, допомагали поранених транспортувати. То це було в четвер. А в п’ятницю завезли хліб у Красноармійськ, Красногорівку, Курахове… Та й повернулися додому.

Близько першої ночі заїжджаємо в придорожнє кафе десь за 200 км до Києва. По телевізору теревенять про Мінську зустріч, що саме почалася. Про домовленості, що мають принести мир. А ми згадуємо колони бронетехніки, що саме в цей час стягується в прифронтову зону…

P. S. По-справжньому важко на душі мені стало не в Слов’янську і не в Краматорську, а по приїзді додому, коли зайшов у Facebook і почитав новини. Не те, щоб неправда якась… Просто усвідомив, що є дві паралельні реальності: реальність політиків, які «домовляються про мир», і реальність героїв, які за цей мир платять життям. І згадалися слова Сашка: «Цю війну може зупинити тільки Господь!»

Дмитро ДОВБУШ,
Луцьк-Слов`янськ-Луцьк

"Благовісник", 1,2015