Життя навколо нас

Справа смаку

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша...
М. Зеров. «Pro domo»

Що спільного між церковним хором і ковбасою?

Є проблеми, які вважають проблемами зовсім небагато людей. А вони чомусь все одно болять... Іноді думаєш: може, просто щось у голову стукнуло, а воно геть нікому не потрібне? Усі ж люди різні й по-різному сприймають життя. І не всім потрібно знати теорію відносності, щоб бути щасливим Та все ж...
Та все ж деякі конкретні повеління Біблії не дозволяють просто заплющити очі на те, що відбувається в сучасній церкві.

От нещодавно до нас приїжджав хор, рівень якого цілком можна назвати професійним. Слухаючи спів, мене наповнювало натхнення, я отримував справжнє естетичне задоволення і, зрештою, духовне збудування. Раніше зі мною такого майже не траплялося. Навіть трохи соромно згадувати той час, коли хор для мене просто заповнював паузи між проповідями. Пам'ятаю, я сидів, насолоджувався співом і раптом... згадав про ковбасу!

Мені подобаються статистичні опитування, які змушують думати, аналізувати. Серед них уважний спостерігач може знайти для себе несподівані відповіді. Так от – я подумав про ковбасу не тому що зголоднів, а тому що згадав цікаве дослідження. Автори випуску «Сколько мяса в колбасе?» (із циклу телепередач «Среда обитания») провели експеримент в одному ресторані. Відвідувачам закладу запропонували спробувати три види лікарської ковбаси й сказати, яка із них, на їхню думку, найякісніша й містить найбільше м'яса. В експерименті взяли участь: а) ковбаса, приготована за рецептом 1946 року, що містить 99% м'яса; б) продукт за рецептом 1979 року – 95% м'яса; в) сучасна ковбаса, у якій, згідно з аналізом експертів, виявилося 40% м'яса. Кожен вид ковбаси нарізали особливим чином (круглої, трикутної й квадратної форми), а 10 випадкових відвідувачів після дегустації повинні були поділитися своїми враженнями.

І ось тут почалося найцікавіше. 9 чоловік із 10 розхвалили ковбасу, нарізану трикутниками, – як найкращу. Треба було чути ті пояснення, які висловлювали дегустатори: і волокна м'ясні у ній відчуваються, і смак найніжніший, і колір – найбільш «м'ясний»... Тільки не знали вони, що насправді це був варіант в) – ковбаса із найбільшою кількістю добавок і найменшим відсотком м'яса...

Висновок напрошується сам, цитую авторів передачі: «Ми так звикли до смаку сої та харчових додатків, що нам складно відрізнити його від смаку натурального м'яса – цим і користуються виробники...» Кому цікаво – це ще не кінець. На завершення експерименту ці ж самі три зразки ковбаси довірили продегустувати ще одному експерту – тварині, нюхові рецептори якої в 14 разів більш чутливі за людські. Так, ви правильно здогадалися – кішці! Вивчивши кожен шматочок, вона безпомилково обрала варіант а) – 99% м'яса, до решти навіть не доторкнулася...

Напевно, вам досі важко зрозуміти про що ж моя стаття – про хор чи про ковбасу? За кілька хвилин я постараюся розвіяти всі ваші сумніви.

Про брудні чашки й смачний чай

Як ви гадаєте, чи повинна віруюча людина мати розвинуте почуття прекрасного? Як би ви оцінили якість християнських творів, що використовуються під час богослужінь? Яким повинен бути баланс між «простотою» і професіоналізмом? Повірте, ці питання є набагато актуальнішими і важливішими, ніж здаються на перший погляд.

Хіба вам не доводиться сприймати перекопійовані десятками разів ідеї, рими й цілі фрази з християнських віршів і пісень? Твори, написані ніби під один шаблон, які не несуть у собі ні свіжості, ні краси? Чи є користь від такої творчості споживачам, чи приносить вона славу Богові? Більше того – чи не відштовхує від церкви й від Бога?

Якось група випускників, що кілька років тому закінчила університет, завітала в гості до свого старенького професора. Як ведеться, поговорили про буденні справи, про те, як нелегко доводиться працювати. Багато хто був невдоволений власним життям. Професор запропонував разом випити чаю. Він пішов в кухню й повернувся з чайником. Також приніс тацю, заставлену різноманітними чашками – скляними, фарфоровими, простенькими й вишуканими... Коли молоді люди розібрали чашки, дідусь зауважив: «Вам не здається, що ви вибрали найдорожчі чашки, а звичайні – лишилися на таці? Помилка у тому, що ви обираєте форму, а не зміст. А потім порівнюєте, кому яка чашка дісталася. Але ж ви насправді хотіли не чашку, а чаю! Просто насолоджуйтеся чаєм, просто насолоджуйтеся життям!»

Ця коротка притча нагадує важливу думку: першочергове – не оформлення, а суть, не чашка, а чай. Та чи приємно вам було б пити найбільш вишуканий чай із побитої чи навіть брудної чашки? Так і в кожному мистецькому творі, що присвячений Господу, головне, безперечно – внутрішній зміст, ідея про Неосяжного Творця! Та коли ця ідея зодягнута в недоречну чи неприємну форму – чи захочеться комусь знайомитися з вмістом? Тільки уявіть собі липку чашку, яку навіть неприємно брати в руки! Не кажучи вже про те, що й сам смак чаю буде спотворений. Не можна про найпрекраснішого в світі Господа, найграндіознішу в світі Самопожертву, найвеличнішу в світі Любов розповідати неграмотно, неякісно, примітивно... Ісусове вчення не може бути таким нецікавим, щоб від нього хилило на сон.

Кажуть: «Дух Святий діє через недосконале». Звичайно, це ж Бог – Він може діяти через будь-що! Та зараз мова йде про нас. А до нас говорить Біблія: «Будьте досконалі, як досконалий ваш Отець»! Кажуть: «Бог вибрав немудре, щоб посоромити мудре цього світу!» Справді, милосердний Бог зглянувся над грішними людьми... Та хіба сказано, що вони повинні такими й лишитися? Аж ніяк! Грішні – повинні стати праведними, а «немудре» повинне навчитися мудрості! Ні, не мудрості світу – Божої мудрості! А з яких це пір закони Божої краси й гармонії, які Він Сам створив, перейшли під юрисдикцію диявола й світу?!

В усі часи церква й християнські місіонери несли в народи освіту, прищеплювали їм моральні цінності, піднімали на вищий щабель розвитку відсталі етноси. Можна згадати Кирила й Мефодія, Григорія Сковороду, Матір Терезу, Дона Річардсона... Та й у витоків п'ятидесятницького руху були високоосвічені люди з, до речі, чудовим смаком і багатостороннім культурним розвитком! І сьогодні, коли Самим Богом відкриті ще більші можливості, фрази на кшталт «Головне – щоб діяв Дух Святий!» виглядають якимось недолугим поясненням ліні й невігластва. І чи не заважаємо ми діяти Святому Духу якраз тим, що зупинилися в розвитку й закрили своє серце й розум від того, чого Він хоче нас навчити й куди хоче повести?

Така нездорова тенденція спостерігається в багатьох церквах: неуцтво й безграмотність (у тому числі й у творчості) підноситься на п'єдестал, натомість якісне, професійне виконання – не сприймається. Я питав себе: чому?

А чи не тому, що ми надто довго споживали замінники, напівфабрикати. Можливо, наші духовні рецептори просто звикли до несправжнього «м'яса», до емоційних підсилювачів смаку? Настільки – що забули справжній смак краси й істини...

Скажи мені, що ти бачиш, і я скажу, хто ти

То чому ж спів хору, що раніше не викликав у мене майже ніяких емоцій, у якусь мить відкрив цілий світ незвіданих тонкощів гармонії? Що змінилося? У чому була проблема? Ну... Скажімо так: і в хорі, і в мені. В хорі – тому що доти не захоплював мене красою й натхненністю виконання. У мені – тому що не умів сприймати такого співу й отримувати від нього насолоду й благословення.

В одному місті при дорозі стояв стовбур усохлого дерева. Уночі повз нього проходив злодій – і злякався: він подумав, що це стоїть, чатуючи на нього, поліцейський. Проходив закоханий юнак – і серце його радісно забилося: він сприйняв невиразний силует за свою наречену. Дитина, налякана страшними казками, побачивши дерево, розплакалася: подумала, що це примара. Та в усіх випадках дерево було тільки деревом. Ми бачимо світ таким, які ми самі, чим наповнене наше серце.

Чи помітимо ми щось особливе в заквітчаних садах, буянні зелені, осінньому пейзажі, зимовому снігопаді, чи пробіжимо мимо краси, навантажені щоденними турботами? Чи розгорнемо книгу, у якій біль і переживання чийогось серця пробирають до кісток силою правди? Чи постараємося вникнути в почуття художника, які застигли на картині? Це залежить від того, чим ми живемо, до чого прагнемо. Маючи сердечну спрагу до Божої краси, чи зможемо не бачити краси, якою Він нас оточив?

Тому не цураймося численних надбань світової культури – можливо, й нехристиянських авторів, але які, дозволю сказати, мали Божі (!) таланти. Споглядання справжньої краси виховує чистий смак, чутливий до хиб. Пам'ятаєте ту кішку, яка безпомилково відрізнила оригінал від дешевої підробки. Хай і в нас будуть «чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло», прекрасне й потворне.

Я вдячний Богові за людей із багатим внутрішнім світом, із якими доводилося зустрічатися, за мистецькі твори, які часом випадково потрапляли на очі. Такі випадковості не раз перевертали мій світ, надихали, змінювали. Мені здається, дуже часто християни страждають, не використовуючи усієї повноти благодаті, подарованої Господом, не мають повноти життя, не переживають повного спектру емоцій...

Вірю, що для тих, хто навчиться бачити й творити прекрасне, ще глибше й сильніше відкриється Сам Творець і Джерело Краси – Предвічний Бог! І вони зможуть потужно змінювати навколишню дійсність, звіщаючи Його досконалі чесноти на землі. Недаремно колись казали, що краса врятує світ. Хто є Благий, як тільки Господь? Хто є Прекрасний, якщо не Він? Будьмо ж прекрасні, як Прекрасний Отець наш Небесний!

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 2,2014