Благовісник

Життя навколо нас

Завтра — новий день

Іноді мені здається, що багатодітність це стан душі. Такі мами й тати мріють про дітей, як льотчики про небо, а моряки про море.

Тепер по телебаченні іноді показують сім'ї, де 14-18 дітей. Такі батьки й матері виглядають не по роках стомленими. Але коли їх запитують про дітей, обличчя матерів стають щасливими. Напевно, і в мене обличчя стає таким самим, коли я думаю про своїх дітей. Звичайно, це щастя дорого коштує. Наприклад, мої вагітності в цілому тривали три роки. У мами 16 дітей вагітність триває 9 років. Це навіть уявити собі складно. А то ж треба ще й народити і «на ноги поставити». Коли Меріл Стріп — відому американську актрису — запитали, що вона вважає найбільшим досягненням у своєму житті, та відповіла, що найсерйознішим у житті було народження чотирьох дітей, а найскладнішим — те, що з кожною дитиною потрібно було починати все спочатку — вчитися сидіти, ходити, говорити...

Моєму старшому синові 5 років і 8 місяців, наступному — 4 роки і 8 місяців, доньці — 2 і 2, а наймолодшому вісім місяців. Тож за шість років я прожила з ними майже 13 з половиною років. Відповідно до років і робота. Щоденні домашні справи: прання, прибирання, готування їжі… Бути багатодітною мамою нелегко, але просто чудово. У відповідь отримуєш таку щиру дитячу любов, хоч сусідам роздавай.

До речі, про любов. Якщо ви готові бачити свого чоловіка 24 години в чотирьох чи більше екземплярах, то психологічно ви готові до багатодітності. Мої діти мені постійно нагадують про чоловіка. Один ходить як тато, інший говорить як тато, у доньки батькові очі, а наймолодший — взагалі вилитий татусь.

Смішні словечка, вигадані дітьми, переходять у батьківський лексикон, та так, що іноді й не розбереш, хто старший, а хто молодший. А ще вони разом грають в солдатики, будують міста, замки, малюють, гуляють, читають книги. Тільки на ляльках наш тато поки що мало розуміється.

Батько, чоловік — займає особливе місце в сім'ї. У житті — це звичайна людина, а в сім'ї він стає образом Христа — всі надії сім'ї у ньому. Це його велика відповідальність перед Богом — чим більше дітей, тим більша ця відповідальність. Розділити її не може з ним ніхто. Я можу лише підтримати його у всіх починаннях. Мені здається, що повага та довірливі стосунки дітей з батьком є цеглинкою у фундаменті міцної віри.

Мій особистий духовний досвід зростає разом з моїми дітьми. Дитяча віра така яскрава, жива, не така, як у нас, дорослих. Виховувалася я в невіруючій сім'ї й не мала жодного уявлення про християнське виховання. До всього доводилося доходити самостійно. Нині з'явилися чудові дитячі книги, брошури — це допомагає зрозуміти, що ще недодумано.

Моєму старшому синові Іванку дуже подобається пасхальний гімн: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що у гробах, життя дарував». І я не раз помічала, як він, щось роблячи — прибираючи, малюючи, засинаючи, тихо наспівує його, а за ним повторює і другий син — Єгорчик. По-моєму, це чудо, тому що в моєму дитинстві нічого такого не було — ні Пасхи, ні Різдва.

Часто мені доводиться чути помилкову думку, що народження малюка обмежує свободу батьків. Це безглуздя, свободу обмежує не дитина, а почуття любові та відповідальності за неї. Напевно, багатодітні батьки більше інших обтяжені таким почуттям. На днях в одному товстому журналі я прочитала лист у редакцію. Багатодітна сім'я (11 дітей) просила помогти придбати речі для дітей. Сім'я велика, дружна, має свій дім, присадибне господарство, то ж діти ситі, а от на одяг, білизну та взуття батьківських зарплат не вистачає. Та й яка там та зарплата тепер у селі?

Прочитавши такий лист, хтось подумає: «Навіщо народжували, якщо забезпечити не можете?» А мені уявляється інше: у наш час, коли ціна людського життя — копійка, «звичайні», «прості» люди не проміняли жодної своєї дитини на зовнішнє благополуччя; не побоялися народити, не побоялися просити допомоги, коли нужда прийшла... Не знаю, віруючі ці люди чи ні — скоріше так, ніж ні.

У кожної людини бувають труднощі, зневіра. У мене також іноді буває поганий настрій, руки опускаються, але коли з'явилася четверта дитина, мені стало ніколи навіть присісти. Тільки почну шкодувати себе, як мене хтось кличе. Погані думки випаровуються. Вільним буває лише вечір, коли всі діти заснули. Пізно ввечері, коли вже зовсім темно, я люблю зайти в дитячу кімнату й поцілувати своїх синочків та донечку.
Хай сплять — завтра новий день.

A. M.

"Благовісник", 3,2013