Віра та життя

Зв’язані руки молитви

У єврейського народу було багато заповідей і постанов. І коли у Христа запитали: «Яка заповідь найважливіша?», Він відповів: «Полюби Бога всім своїм серцем, всією своєю силою і всім своїм розумом; і ближнього свого, як самого себе».

Є багато пригнічених людей, які не люблять навіть самих себе. Така людина не може любити ні Бога, ні ближнього, тобто не може навіть виконати першу заповідь. Кожна людина повинна усвідомлювати, що вона дуже важлива для Бога. І коли людина усвідомлює, що її любить хтось настільки великий і неосяжний, як Бог, її почуття власної гідності може формуватися правильно. Усвідомлення того, що її любить Бог, піднімає людину на високий щабель самооцінки, і тільки тоді, коли Божа любов виливається в наші серця, ми отримуємо надприродну здатність любити. Ми не можемо бути першоджерелом любові, ми можемо лише передавати її іншим. Наша любов до Бога — це реакція на те, що Він першим полюбив нас (див. 1 Ів. 4:7,10).

І далі розкривається суть заповіді, яку ми не можемо виконувати частково: «Улюблені, коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного!» (1 Ів. 4:11). От добре було б, якби Бог розділив цю заповідь на дві частини, то хоча б одну ми виконали. Бога ми любимо, а от ближніх — труднощі. Але ця заповідь цілісна. І якщо ти любиш Бога, але не любиш ближнього, то ти не виконуєш цієї заповіді (1 Ів. 4:20-21).

Тому якщо ми не вважатимемо цю заповідь єдиною й цілісною, впадатимемо в релігійний фанатизм. Така людина якось дивно любить Бога, бо не любить людей. Вона настільки любить Бога, що може навіть вбивати, вважаючи, що цим вона служить Богові. Але Господь приймає нашу любов тільки тоді, коли ми любимо інших людей, і схвалює наше служіння Йому тоді, коли ми служимо іншим. Богу потрібні такі люди, які вміють любити людей, любити своїх домашніх, своїх дітей (див. 1 Тим. 5:8, Мт. 5:22-24).

Уявіть людину, яка перебуває у жахливих стосунках з ближнім, а отже й з Богом. Але вона холоднокровно бере свою жертву і йде прославити Господа. Цим вчинком ця людина хоче показати, що вона виконує першу заповідь, тобто любить Бога. Але Ісус каже: «Залиш свій дар! Мені він не потрібен, тому що твій брат плаче, принижений тобою. Йди, мирися з ближнім, а тоді вже принось свій дар». Служіння Богові — це служіння людям, які живуть поряд з нами.

Ми турбуємося про те, як знайти Бога, а Бог турбується про людей. То чи ж можна догодити Богові, коли з нашої вини люди перебувають під ярмом? Скільки ж бо сліз підноситься з цієї землі до Бога з нашої вини. Скільки болю походить від нас. Буває: чоловік та жінка, що сидять на одній лавці в церкві, мають перешкоди в молитві. Бог не може прийняти молитву, коли твоя дружина плаче через тебе, чи навпаки. Я знаю багатьох підлітків, які плачуть, тому що їхні батьки несправедливо вчинили з ними. Я знаю, що дуже багато людей переживають біль через те, що хтось образив їх.

Боже прощення залежить від того, наскільки я прощаю іншій людині. І, як на мене, є три причини, через які я маю простити іншій людині.

Ми маємо прощати людям заради самих себе. Ісус Христос навчає учнів молитися так: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт. 6:12). Цією молитвою більшість християн моляться роками й навіть десятиліттями. Та чи прощають вони? Не завжди. Але ж ми самі кажемо Богові: прости нам, як і ми прощаємо. Не більше і не менше. Іншими словами: «Якщо я прощаю, Ти, Боже, прости мені, якщо ж ні — то й Ти не прощай».

Друге. Ми не Боги, щоб відпускати гріхи. Але якщо людина згрішила проти нас, у нашій владі прийняти покаяння цієї людини, чи відкинути його. Звичайно, після того, як ця людина налагодить стосунки з нами, вона має налагодити їх і з Богом, і лише Він може простити їй її гріхи. Але саме наше прощення дуже важливе. Тому що та людина, що згрішила проти нас, саме в нас просить дати їй шанс виправитися. І Бог жорстоко судиться з людиною, яка не хоче прощати. «Господи, скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз? Ісус промовляє до нього: Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!» Згадаймо притчу про боржника, якому був прощений борг у десять тисяч талантів.

Є три варіанти того, як можна було вчинити з цією людиною. Першим варіантом було продати цю людину у рабство. Насправді це дуже жорстоко, але на той час — законно. Друге, що міг зробити пан — це задовольнити прохання цього раба, дати термін для повернення боргу. Саме це і просив боржник. Пан міг би дати цьому чоловікові ще один шанс — і це вважалося б величезною милістю. Дати шанс грішнику, що кається, довести всім, що він виправився. Але Бог виявляє більшу милість. Він йде далі. Поглянувши, як цей чоловік лежить біля Його ніг, Він каже: «Справу закрито! Я тобі прощаю все, що ти Мені винен, і більше до цього запитання не повертаймося».

«А як вийшов той раб, то спіткав він одного з своїх співтоваришів, що був винен йому сто динаріїв. І, схопивши його, він душив та казав: «Віддай, що ти винен!» А товариш його впав у ноги йому, і благав його, кажучи: «Потерпи мені, і я віддам тобі!».

Чого просив той товариш? Також шансу — можливості довести, що він зможе виправитися, зможе повернути борг. Але, отримавши таку велику милість у своєму житті, злий раб був нездатний прийняти покаяння свого товариша. «Як побачили ж товариші його те, що сталося, то засмутилися дуже, і прийшли й розповіли своєму панові все, що було. Тоді пан його кличе його, та й говорить до нього: «Рабе лукавий, я простив був тобі ввесь той борг, бо просив ти мене. Чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?» І прогнівався пан його, і катам його видав, аж поки йому не віддасть всього боргу. Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів».

Що відбувається в душі людини, котра кається? По-перше, така людина усвідомлює свій стан і зроблений вчинок. Така людина осуджує свій учинок і не може збагнути, як вона могла це зробити. Таким чином, коли ми не прощаємо, людина потрапляє під обстріл з трьох боків. З одного боку, диявол насміхається над нею, бо саме він спокусив її на гріх. З другого боку — скривджений її не прощає. А з третього боку — гріх, вчинений нею, не дає цій людині спокою. Не прощаючи людині, ми не даємо їй шансу виправитися.

Людина, яка кається у вчиненому, просить у нас другого шансу. Ми щоразу отримуємо його від Господа, коли просимо у Нього пробачення. Тому Господь так гнівається на тих, хто не хоче прощати своїм ближнім. Таким чином, ми свідомо і жорстоко завдаємо болю іншій людині, відправляючи її з гріхом геть від себе, від своєї, завданої нею, образи. Але куди їй іти з цим тягарем? До диявола? У цієї людини є лише ми. І вона чекає від нас милості. А ми кажемо: «Я не вірю, що ти щиро каєшся». Але це не наша справа — перевіряти щирість покаяння. Це справа цієї людини і Бога. Твоя ж справа — простити, дати шанс, можливість виправдатися і довести, що вона може змінитися, стати кращою.

І останнє, ради чого ми маємо прощати, — ради Бога, ради того, що Бог простив нам. Якщо твоя рана неймовірно велика і невиліковна, то згадай, яких ран ти завдав Христові своїми гріхами. Тіло Христове було зранене за наші гріхи, але Він все одно молився: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що чинять». І Бог дивився на цих людей через Христа як через заступника.

Пригадайте останні слова мученика Степана. Він казав: «Отче, не зарахуй їм гріха цього!» І ті люди, які били його, можливо, ще довго жили, тішилися своїми внуками і навіть не підозрювали, що гнів Божий не пролився на них тільки тому, що цей праведник встиг помолитися за них. Я знаю багатьох молодих людей, які опустилися на саме дно гріховного життя. Про таких кажуть: «Я не знаю, як його носить земля». Але живуть вони на цій землі тільки тому, що мама молиться за них, батько молиться за них, якийсь праведник своїми молитвами заступається за цю людину.

Коли Лот втікав з Содому, то попросив, щоб йому втекти в місто Сигор. Але Бог до того запланував знищити Содом, Гомору і всі її околиці. Зокрема й Сигор. Та оскільки Лот попросив дозволу втікати в те місце, Бог залишив його неушкодженим. І коли Лот наблизився до цього місця, то навіть не ввійшов у місто, тому що боявся. Він оселився в печері, неподалік від міста. І люди, які прокинулися вранці, нічого не знали про цього Божого праведника, а жили, як і раніше, у своїх гріхах, не підозрюючи, що десь неподалік від них, у печері мерзне від холоду праведник, завдяки якому їхнє місто залишилося неушкодженим. Ради Бога, ради окремих святих людей ми ще живемо на цій землі.

Яким чудовим є прощення! Як чудово, коли ми правильно оцінюємо ситуацію. Якщо ж у вашому житті все не так, то в Бога є чудове рішення для вас. Ви дорогоцінні для Бога.

Я знаю одного бізнесмена, вбивство якого замовили його вороги. Вбивці два тижні мучили його, але дивом йому вдалося втекти від них. Тому першим, що спало йому на думку — замовити вбивство тих людей, які хотіли вбити його. І він зробив це. Всю цю історію він згодом розповідав мені особисто. Але батько цього чоловіка був християнином. Він жив далеко від сина, в якомусь селі, і дуже рідко спілкувався з ним. Коли батько дізнався про все, то приїхав до сина і почав благати його: «Сину, прости їм, не роби їм цього зла». Син довго сперечався, казав, що все вже домовлено, що ці люди не мають права ходити по цій землі. Але батько не переставав просити: «Сину, зроби це ради мене». Біль у серці сина був нестерпним, душевна рана прагнула помсти. Але те, що сталося далі, настільки зворушило сина, що він і досі не може згадувати цього без сліз. Батько впав перед ним на коліна і сказав: «Будь ласка, ради всього святого, ради мене, ради розіп’ятого Бога, прости цим людям!» Гнів все ще кипів у серці, але через батькове благання він не міг переступити, тому відмінив своє замовлення. І ці люди продовжують жити на землі і, можливо, й далі чинять те зло, яке чинили, не знаючи, що десь там, в далекому селі, живе дідусь, завдяки якому вони ще ходять по цій землі. Несправедливо? З точки зору людини, можливо і так. Але Бог, Який один лише має право на помсту, ще дає шанс милості та любові.

Якщо твоя рана настільки велика, що ти не можеш простити, бо тобі завдали неймовірного болю, просто зараз заплющ свої очі і подивися на Ісуса, розіп’ятого за твої гріхи. Це не римляни познущалися над ним, це не цвяхи тримали Його на хресті, не люди завдали Йому болю, а твої й мої гріхи.

Ти не можеш простити людині? Але Бог простив. І прощає. Тобі й мені. Невже ми справедливіші від Бога?

Олександр ШЕВЧЕНКО

"Благовісник", 2,2010