Віра та життя
Сторонній
На стіні класу – портрети відомих учених: Ньютон, Фарадей, Попов… Їхній строгий вигляд наче промовляє: «Нема чого зирити по боках! Учи фізику!» Але сьогодні я міг дозволити собі спокійно ігнорувати суворі погляди вчених мужів. На цьому уроці я не учень, а просто гість…
Зимова сесія позаду, в морехідці — канікули, і я, не знаючи куди потратити купу вільного часу, хапаюся за шалену думку: «У школу піти, чи що?..»
Передчуваючи захоплення однокласниць, з ентузіазмом натягую форму курсанта… «Ні! Краще піти в гражданці: можна буде непомітно посидіти на уроці».
Дзвінок. Учитель намагається вгамувати дев’ятикласників: «Розгорнули зошити… Записали число…» Мені нема чого розгортати і писати нічим. Вирішивши таїтися скільки можна, просто нагинаю голову і нишком розглядаю своїх шкільних друзів.
Смішні вони! Парубки – в дорослих костюмах, в декого вже пробивається перша щетина, а замашки ще хлоп’ячі… Фізику — набік. Кожен за своєю справою. Віталій щось захоплено доводить Сергію: дзвінок зовсім не вплинув на розмову, почату ще на перерві. Ірка, щораз оглядаючись назад, щось гаряче шепоче подрузі. Таня, моя колишня сусідка по парті, старанно пише. Невже фізику? Руслан зараз взагалі далеко звідси: він поклав на коліна книгу і ковтає розділ за розділом. Михайло, короткозоро схилившись до парти, малює, як завжди, свої комікси чи машинки.
Як я від усього цього за півроку морехідки відвик! Там — інше життя: все по-дорослому, без поблажок і баловства. А тут царює дитинство — знайоме, зворушливе, звичне! Та вже — не моє…
Фізик, раз у раз роблячи зауваження, веде урок. Його слухають лиш поодинокі відмінники та я — мимоволі, через міцно засвоєну курсантську звичку тримати носа за вітром: мало що може бути. До того ж я тут — нелегал, і вчитель у будь-яку мить може вивести мене за двері.
Дивні почуття приємно лоскочуть нерви. Перше — те саме відчуття, як у шпига, який притаївся і скоро буде виявлений. Друге — статечна розслабленість: старі друзі, знайома обстановка і — ніякої відповідальності! — до дошки не викличуть, двійку не поставлять. Найбільше, що мені загрожує, — вийти з класу. Але вчителю, мабуть, не до мене. Чи просто ще не встиг помітити «засланого козачка»?
Раз у раз ловлю погляди, репліки на свою адресу. Відповідаю коротко і тихо, стараюся не порушувати залишки дисципліни в класі.
— Ви там, замовкніть!.. А ти… Хто такий?! — Все! Розсекретили шпига…
— Курсант Шишков, — вистрілюю на автоматі, підскочивши як ошпарений.
По класі розсипався смішок. Учитель остовпіло дивиться на мене, силкуючись розгадати смисл моєї появи на уроці. Ми незнайомі: він викладає в цьому класі недавно.
— Вийди з класу! — також на автоматі командує він.
— Дозвольте мені залишитися, — пробую опиратися.
Декілька голосів загули на мій захист, і фізик невизначено махнув рукою, здався. До дзвінка залишилося хвилин сім…
Я давним-давно не курсант. І моїх шкільних друзів давно вже розкидало по світі. Але чомусь цієї зими мені згадався той урок до найменших дрібниць. Чому?
Недавно я зрозумів.
Вам має бути знайомим це почуття — почуття «вільного художника», людини, яка звільнилася і нічим, окрім спогадів, з місцем колишньої роботи не зв’язана. Прийдеш, було, в розпалі робочого дня. У колишніх співробітників — план, аврал, поточка. А ти вільний і відсторонений — просто гість. Дивишся на їх стурбованість збоку і насолоджуєшся своєю непричетністю до їхньої несвободи…
Свобода і відсторонення. Два відчуття, які я знаходжу в надрах своєї християнської віри.
Спостерігаючи сьогодні за всім тим хаосом, який твориться навколо, я усвідомлюю, як мало це мене турбує. Так, я там колись був; там усе знайоме, звичне: і шторми, і штилі. Там живе багато людей: мої знайомі, родичі, колишні однокласники. Але не я. Не моє це все. Я вільний. Я в цьому «класі» — тільки гість. І то — тільки до дзвінка…
Зі здивуванням знаходжу в середині себе спокій. Бачу, як хвилюється життєве море. Чую, як метушаться в передчутті бід і криз люди. Допускаю, що реальна біда в будь-яку мить може вдарити і по мені — Господь нікому не обіцяв безбідного життя. Але змусити себе хвилюватися через це — не можу: і Він, і я, ми — з іншого світу…
Знаю: це з’явилося не за один рік мого християнського життя. Упевнений, що — від Бога. Але як це «вмикається» — не знаю. Бо ж я Його про це навіть не просив. Хоча за спокій — вдячний…
Володимир ШИШКОВ,
м. Херсон
"Благовісник", 3,2009
