Віра та життя

Плід покаяння

«Роде зміїний, хто навчив вас тікати від гніву майбутнього? Отож, учиніть гідний плід покаяння» (Лк.3:7-8).

Коли Іван Хреститель проповідував «хрещення покаяння на прощення гріхів», то до нього приходило хреститися багато євреїв розмаїтих соціальних станів, зокрема митники і воїни. Усі вони усвідомлювали власну гріховність, відчували її тягар і прагнули від нього звільнитися, бо знали, що рано чи пізно доведеться відповідати за все учинене, однак підходили до Іванового хрещення з неоднаковими мотивами. Одні щиро хотіли позбутися не тільки власної вини, але й самої гріховності, змінитися внутрішньо і змінити обставини свого життя, а іншим достатньо було звільнитися від вини, щоб уникнути «гніву майбутнього», а все інше – вони самі і обставини їхнього життя — їх влаштовувало. Саме до таких і були звернені полум’яні слова Івана: «Роде зміїний, хто навчив вас тікати від гніву майбутнього? Отож, учиніть гідний плід покаяння». Чому «роде зміїний»? Це різновид метафори, яку можна розшифрувати: роде лукавий, підступний, лінивий, навіть роде диявольський. Змій в художньому світі Біблії традиційно асоціюється зі згаданими атрибутами і є певною мірою образом самого сатани — противника Бога, першочерговою метою існування якого є прагнення обманути. Згадаймо хоча б змія в Едемському саду, який обманув Єву і таким способом позбавив її і Адама Божих благословень раю. Цей «рід зміїний» нагадує язичників греків, які будували жертовники не тільки своїм богам, але й багатьом східним божествам і навіть «незнаному богові». Вони їх ні до чого не зобов’язували, хіба що принести інколи жертву, а далі живіть собі так само, як жилося до цього. Греки б з великою радістю прилучили до свого пантеону й Ісуса Христа, аби тільки Він не претендував на першість і не вимагав кардинальних змін у їхньому житті. Саме це й зробила більшість знаті Римської імперії, коли християнство визнала держава в особі імператора Костянтина. Це ж саме робили і слов’яни-язичники, коли їх почали примусово навертати до християнства. Донині є багато свідчень поєднання християнства з язичництвом, особливо в його простонародному сповіданні, де язичницьких божків замінили християнські святі на чолі з Ісусом Христом. Історія переконує, що людина за своєю гріховною натурою намагається все навколо себе прилаштовувати під свої звички і уподобання, навіть Бога.

Іванові Хрестителю була відома психологія грішника, який спрямовує свої зусилля тільки на те, щоб уникнути покарання. Він задоволений собою, готовий робити певні формальності для заспокоєння власної совісті (принести жертву, взяти участь у певному обряді), і зовсім не усвідомлює, що сам — «дитя погибелі» і потребує повної переміни свого єства. Зрозуміти це — завдати собі душевного дискомфорту, болю, принизити себе і шукати виходу у смерті свого «я», тобто «дати гідний плід покаяння».
Що таке плід, зрозуміло. Це все, що народжується у світі рослин, тварин, людей. У переносному значенні — це результат певної діяльності, якихось зусиль, рішень. Плоди не сховані від людських очей. Ми бачимо, що зростає навколо нас. Ми бачимо, що пожинають люди за свої вчинки, своє життя. Ми бачимо плоди власної поведінки.

Оскільки покаяння — дія, перш за все внутрішня — як глибоке усвідомлення своєї гріховності, жаль за уже вчинені гріхи і бажання їх не чинити, — то і воно має супроводжуватися певним наслідком, певним «плодом», явним для усіх. Водне хрещення після покаяння ще не є плодом. Це тільки публічне засвідчення того, що людина усвідомила свою гріховність і прагне змін у своєму житті. Хоча, як уже зазначалося, зміни уже мають відбутися в серці того, хто кається, на рівні світогляду, бачення світу і себе в світі. Бо ж внутрішні зміни — це абстракції, яких не можна побачити, однак вони мусять виявити себе у поведінці того, хто покаявся: словах, ділах, стосунках з іншими людьми. Інакше — не було покаяння. Своїм суворим попередженням, що «до коріння дерев і сокира прикладена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та до огню буде вкинене» (Лк.3:9), Іван дав зрозуміти, що хрещення у воді не рятує від покарання, це тільки початок справи спасіння. Тому так і захвилювалися люди навколо пророка, запитуючи в нього: «Що ж нам робити?» І тут Іван починає відкривати, які ж плоди мають виявитися в їхньому житті, які засвідчать істинність їхнього покаяння, їхню глибоку внутрішню переміну. Митникам він сказав: «Не стягайте нічого над те, що вам звелено», воїнам: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю», а усім: «У кого дві сорочки — нехай дасть немаючому, а хто має поживу — нехай робить так само». Звернімо увагу: усі поради Івана Хрестителя звернені на благо інших. Плоди ж не родяться самі для себе, а для інших. Покаяна людина ставить добро когось вище власного, відриває любов свого серця від власного «его» і спрямовує на ближнього. Така природа справжнього покаяння.

Зі сказаного напрошується висновок: плід покаяння — початок усіх плодів віруючої людини. Без покаяння немає усвідомлення власної гріховності, а тому і потреби перемін у собі. Без покаяння немає ні плодів, ні спасіння. Господь Ісус Христос, почувши вістку про галілеян, кров яких Пілат змішав з кров’ю їхніх жертв, попереджає: «…Коли не покаєтеся, то загинете всі так!» (Лк.13:3). А вони не були грішніші інших галілеян, просто не усвідомлювали прірви своєї гріховності, не мали потреби в змінах, а тому були безнадійними щодо плодів покаяння, а за ними — плодів праведності, плодів Духа.

Спостерігаючи за життям багатьох християн і помічаючи плоди їхнього християнства, починаєш задумуватися: чи вони каялися, а якщо каялися, то чи було це покаянням. Усе їхнє життя крутиться навколо них самих. Їх цікавить тільки їхня персона, в кращому разі — власна сім’я. Заробітки, машини, будинки, ремонти — про це вони розповідають із великим захопленням. Якщо і задіяні в церковних справах, то вже аж надто вразливі: не так до них звернулися, не так сказали, не так подивилися, не так повелися з ними, або ж самі дозволяють собі нешанобливо поводитися з іншими, наче на них стоїть церква і всі їм за це чимось зобов’язані. Скрізь випирає їхнє велике «его». Воно має свої плоди — учинки тіла (див. Гал.5:19). Плоди ж покаяння, як і плоди Духа, ще раз акцентуємо увагу, спрямовані на Бога через спрямованість на добро ближнього аж до самопожертви. Людина, яка ще не покаялася (знову ж таки мається на увазі не формальне засвідчення свого покаяння перед церквою, а внутрішня переміна), не здатна досягти тієї любові, яка спонукує «свою душу покласти за друзів своїх» (Ів.15:13), бо крутиться в білячому колесі себелюбства, а тому не може й догодити Богові й Господу Ісусу Христу, Який Сам «душу Свою … поклав був за нас» (1Ів.3:16) і чекає такої самої жертовності від тих, хто називається Його ім’ям. Ісус сказав: «…Хто ж за Мене свою душу погубить, той знайде її» (Мт.16:25). І та душа, яку потрібно погубити за Христа, — це наше гріховне життя, наш егоїзм, це смерть нашого «я», яку засвідчує покаяне серце через символ водного хрещення, а виявляє плодами протягом усього життя.

Василь МАРТИНЮК,
"Благовісник, 3,2010