Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Віра та життя

Під прицілом — любов

«Обережно! Під прицілом — сім’я!» — плакат з таким застереженням, як на мене, нині варто поставити в кожному домі. Одвічні сімейні основи тепер знецінюються або трансформуються настільки, що на них нічого надійного і життєдайного не збудуєш.

Взагалі, час, в якому ми живемо, можна назвати часом підміни понять. Нині відстоювання істини звуть релігійною нетерпимістю, а обмеження прав більшості — толерантністю. Егоцентризм називають гуманізмом, а істинну жертовність — мають за безглуздя. Вбивство ненародженої дитини дає матері «право» розпоряджатися власним життям на свій розсуд, а любов бачиться зухвалою пристрастю.

Коли дому Господь не будує...

Найбільш вразливою до цих, без сумніву, диявольських «нововведень» є сім’я. Якщо ще на початку ХХ століття розлучення (як розповідають старші люди) вважалося чимсь неприйнятним і якщо траплялося, то дуже рідко, — нині це нормальне явище. Ми чомусь не вміємо жити разом. І це при тому, що самі, не під тиском батьківської волі, як було колись, а з великої «любові» обираємо собі супутників життя. Та, на жаль, кожний другий шлюб в Україні приречений на крах — така статистика. Розлучення стали буденністю, і навіть сім’ї християн, які дотепер по праву славилися своєю міцністю, стають дедалі хисткішими.

Не можете прийти до згоди? Для чого поступатися власними інтересами? Є вихід — розлучення. Ця ідея буквально пронизує всю суспільну свідомість. І хоча я не прихильник теорії, що в житті все відбувається так, як ти сповідуєш, все ж помітила, що думка про розлучення, просто озвучена вголос, здатна зруйнувати сім’ю. Не так давно у сім’ї наших друзів виникла складна ситуація. Справа йшла до розлучення. І це слово зазвучало в нашому домі. Ми шукали виправдання чи то обвинувачення то одному, то іншому. Та зрештою в досить незначній суперечці я почула з уст свого чоловіка: «То розлучімося — так простіше для всіх». Ми перевели цю розмову на жарт: сміючись, «поділили майно»; дітей, правда, не вдалося, бо три на два не ділиться. Але після цього це слово дедалі частіше вилітало з наших уст. І розлучення вже не видавалося для нас неймовірною трагедією, а чимсь досить прийнятним. Це якимсь чином давало, зокрема мені, «право» наполягати на своєму, а не шукати компромісу. Банальні суперечки переростали у сварки. І коли після чергової перепалки я заволала до Бога: «Господи, що з нами не так?», — у моїй свідомості з’явилася чітка думка: «Хай слово «розлучення» не звучить у домі. Це не вихід. Це катастрофа». І після того, як ми з чоловіком покаялися один перед одним і перед Господом, що допускали подібні думки та слова, ситуація кардинально змінилася. Не скажу, що мені завжди легко бути лагідною і поступливою. Та думка про те, що нас назавжди поєднав Господь, Який здатен змінити і ситуацію, і характер, дає силу перемагати своє «я». І ще одне: як на мене, не любов до чоловіка чи дружини — запорука успішного шлюбу, а близькі стосунки з Богом. Коли серце сповнене любові до Господа, то в ньому так багато місця для любові до ближніх.

Нехай буде в усіх чесний шлюб...

Всі ми знаємо Божу думку щодо подружньої вірності. І сучасні християни, навіть і пересічні, подружню зраду все-таки (поки що) вважають гріхом. Та нині диявол ставить нові підступні сіті. Майже за два тисячоліття християнства люди не піддавали сумніву того, що сім’я починається з благословення у Церкві або ж вінчання, як ми звикли називати. Нині ж часто з уст молодих християн я чую думку про те, що шлюб починається з любові, а не з церковних «обрядів». І цю свою думку вони підпирають тим, що ніде в Біблії немає нічого сказано про вінчання, і далі йдуть цитати про те, як відбувалося одруження, зокрема, Ісака. В одній з книг я прочитала таку думку: «Ви не знайдете в Біблії віршів, які говорять про правила поведінки на побаченнях, тільки з тієї простої причини, що юнаки та дівчата в ті часи не зустрічалися наодинці — шлюби влаштовувалися їхніми батьками». Відповідно й шлюбом вважалася та мить, коли батьки домовилися про одруження дітей, вчинили відповідні «розрахунки» (що було на той час традиційним) і благословили своїх дітей на спільне життя. Але чомусь ніхто з нас не хоче довірити свій вибір благочестивому батькові (як у випадку з Ісаком), який, я думаю, не рік і не два молився про долю свого сина і мав дуже чітке бачення щодо того, якою має бути його майбутня сім’я. І саме батько благословив його на цей шлюб, що на той час, як на мене, було рівнозначно благословенню Божому і тому, яке ми отримуємо на вінчанні під час молитви-благословення батьків і Церкви.

Нині ми маємо право самі обирати собі супутника життя, керуючись при цьому любов’ю. Але наше і Боже поняття любові суттєво відрізняються. Любов у розумінні Бога — це вчинки. А у людському розумінні — це те, що ми відчуваємо. Насправді ж наші почуття — це вельми хистка основа для будівництва міцної сім’ї.

Любов для нас — коли нас приймають такими, як ми є, коли приділяють нам увагу, присвячують час, оди, вірші й поеми. Цього так часто ми недоотримуємо в дитинстві і чекаємо від шлюбу. І саме через це ми так швидко розчаровуємося один в одному. Я чекаю... При цьому не зважаю на те, що й від мене чекають. Разом з тим, ми чомусь не вміємо спілкуватися. Не вміємо розповідати про свої почуття і сподівання, здатні лишень бурхливо виливати на інших невисловлені образи, які накипіли на серці. Ми не вміємо прислухатися до того, що болить іншим, знаємо лише, що болить мені. І судимо інших за їх вчинками, а себе виправдовуємо своїми «благими намірами». І отут-то й виникає оте горезвісне «не зійшлися характерами».

Ми звикли все отримувати тут і тепер, без зайвих зусиль і напруги. Для чого чекати до шлюбу — ми ж любимо... Ну, допустимо, що перед Богом ви свій шлюб «зафіксували», вступивши у статеві стосунки. Хоча це й звучить абсурдно, але для дедалі більшої кількості молодих християн нині це вагомий аргумент. Тут діє теж саме вище згадане зміщення акцентів, коли статеві стосунки, а не молитва-благословення і не обіцянка вірності вважаються початком сім’ї. В ту мить ми зовсім не думаємо, що нічого, окрім почуттів (і, найімовірніше, егоїстичних), нас не тримає. І як знати, що ця «любов» не переросте у вище згадане «не зійшлися характерами» ще до моменту офіційної реєстрації стосунків перед людьми у РАГСІ чи у Церкві? І що тоді? Для суспільства це ще й не сім’я. У кого просити розлучення? У Господа? Але й Він не благословляв цих стосунків, оскільки називає їх ні чим іншим, як блудом.

І що залишається: осуд, гнів, біль, розчарування, втрачена честь і — неймовірний тягар нечистоти, який ми принесемо колись у своє «подружнє ложе». То ж чи варто так розмінюватися? Чи, може, краще все ж таки зачекати? «Нехай буде в усіх чесний шлюб та ложе непорочне, а блудників та перелюбів судитиме Бог» (Євр.13:4), — ці слова звучать недвозначно і доволі категорично. І коли бачиш, як хитро диявол перекручує їх, і як у його сіті потрапляють тисячі й навіть мільйони молодих людей, хочеться з усіх сил кричати: «Обережно! Під прицілом — любов!»

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 4,2009

 

 

Українська християнська поезія