Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Віра та життя

Яким би ти хотів стати у старості?

Розмінявши п’ятий десяток, я пережив один з критичних моментів. Він прийшов до мене у процесі старіння, коли я почав постійно обдумувати нове для себе питання: «Яким би я хотів стати на схилку літ?» Потім часто спілкувався з людьми на цю тему. Вони посміхалися, чуючи подібне запитання, бо думали, що це жарт.

Відповідь на питання: «Яким би ти хотів стати у старості?» не містить у собі опису бажанної місцевості проживання чи фінансів. Насамперед, вона пов’язана з характером, особистістю, стилем життя.

Зізнаюся чесно: це питання було частково викликане особистими спостереженнями, які виявили, що мало хто вважає роки старості найпривабливішим віком. І це неприємне відкриття неабияк схвилювало мене. Водночас мені відомо, що багато біблійних персонажів мали потужний позитивний вплив аж до похилих років. І виникає переконання, що з цими людьми було приємно і корисно познайомитися. Здається, що останні роки були найкращими в їхньому житті.

Саме це, вирішив я, може бути важливим для пошуку відповіді на запитання: «Яким би ти хотів стати у старості?» Я б на нього відповів так: людиною, з якою приємно бути, тому що в останні роки життя вона робить свою справу якнайкраще і виявляє свої найкращі риси.

Постійно думаючи про це, я почав складати список відомих мені літніх людей, які — на мій погляд — переживали в останні роки життя найбільший розквіт. Невдовзі стало зрозуміло, що я знаю багато людей похилого віку, але список «підходящих» виходив дуже коротким. Різкість, придирливість і дратівливість будь-кого з цих людей могли свідчити, що ці неприємні риси були завжди притаманні їм, хоч не так явно виявлялися у минулому. Я зауважив, що багато хто з них в кінці життя схильний до звинувачень і критики, що дехто просто жив минулим і не бачив великої радості в тому, щоб відкривати шлях в майбутнє наступним поколінням.

Роздумуючи про тих людей, які увійшли до списку, про те, які вони, я продовжував шукати відповідь на питання: що змушує їх жити за покликом серця і велінням душі?

Слово «вдячність» першим виникло у моїй свідомості. Оцінюючи бесіди, листування і особисте спілкування з цими людьми, я відкрив у них цю рису. Всі вони визнавали, що в першу чергу слід турбуватися про інших, а не про себе. А також необхідно відчувати, чи не шкодиш ти благу оточуючих. У Посланні до римлян апостол Павло зауважує, що основною ознакою культурного занепаду слід вважати невдячність (див. Рим. 1:21). Говоримо ми про культуру чи про дружбу, то помічаємо, що однією з перших ознак непрацездатності є втрата мотиву вдячності.

Вдячність втрачається у процесі старіння. На зміну їй приходить зверхність і надмірна вимогливість. Навпаки, дух вдячності не приходить природнім чином. Для більшості з нас він має стати об’єктом виховання. Вдячність вимагає пильнування, щоб нічого не пропустити. Але літні люди, про яких я говорю, вміють пильнувати — і не перестають дякувати: Богові — за хороше здоров’я і нові можливості, дружинам — за любов, друзям — за розуміння і компанію, молодим людям — за те, що не забувають про них.

Другою відмінною рисою цих людей є їхній непідробний інтерес до досягнень молодих поколінь. Вони з радістю спостерігають за успіхами своїх молодих друзів. Вони першими виявляють радість, першими хвалять їх за досягнення. Молоді помиляються, якщо думають, що це легко робити. З’являється майже непоборне бажання виявити ревність і звести до мінімуму те, що досягло молоде покоління. І коли старші люди вкотре згадують, що лідерство та ініціатива перейшли до молодих, то у них виникає думка: «Чому я не зміг цього зробити?» Люди ж з мого списку не лише не заздрять тим, хто молодший, — вони присвятили себе для допомоги.

Вивчаючи спільні риси літніх людей, котрих я обрав як зразок, захоплююся тим, що їхній розум гострий і гнучкий. На відміну від багатьох інших, вони не перестають думати, не припиняють цікавитися новими ідеями. Вони рухаються до нового. Тому ці люди вдумливо читають, причому читання їхнє різноманітне. Вони вивчають богослов’я, події сьогодення, історію, нові технології, сучасні досягнення культури. Їх мовлення розвивається, вони ознайомлені з тим, що, де і як відбувається. Вони мають власну думку і можуть її захистити. Їхній світогляд не вчорашній, а нинішній. Зміни не вороги їм, а друзі.

Одна з особливостей, що вражає мене в моїх літніх друзях, — їхня здатність мислити категоріями, які я називаю макрокатегоріями. Вони мають масштабне бачення і дивляться на життя з найбільш оптимальної позиції. Вони виявляють опір паніці, коли раптові події вражають усіх і коли молодим людям починає здаватися, що настав кінець світу. Масштабне мислення бере до уваги як довготривалий хід історії, так і те, що Бог працює повільно, практично невідчутно. І в цьому полягає парадокс. Люди, якими я захоплююся, знають, як змінюватися, але не змінюються заради самих змін. Чи, інакше кажучи, вони відчувають різницю між марними та істотними змінами. Перші їх не вражають, бо вони знають, як здійснити другі.

Людина, якою б я хотів стати у старості, ніколи не стає бездіяльною. Інакше вона одразу ж заскучає. Залишає роботу? Звичайно. Але бездіяльність — не для неї. Тому що люди такого типу наперед знають, що вони робитимуть, коли вийдуть на пенсію. Це їхня життєва місія чи покликання. Їм, перед усім, властиве бажання віддавати, а не отримувати. Вони покликані втілювати ідею, що суть життя і життєздатності — у розвитку наступних поколінь.

У старості я хотів би володіти рисою, яка в наші дні трапляється дуже рідко. Але у тих, кого я включив у список, вона є. Цю рису можна визначити двома словами: м’якість і співпереживання. Спробую пояснити, що я маю на увазі. Якось у розмові з групою людей я запитав: «Хто найбільше вплинув на ваше особисте життя?» Більшість з присутніх, які приєдналися до розмови, назвали свого дідуся. Це спостереження здивувало мене, але, виявляється, дарма. Перейшовши до розповідей про дідусів, ми виявили чому. Батьки й матері зазвичай стурбовані проблемами власного росту, а також тим, щоб усе в сім’ї йшло як належить. Але дідусі (й бабусі) — зовсім інші! Доброта, терпіння, милосердя, усвідомлення, що в житті є щось набагато важливіше, ніж точність виконання, терміни й накопичення. Таке розуміння робить особистість більш масштабною. Саме це найкраще дається благородним дідусям та бабусям.

У моїх літніх друзів є ще одна риса: вони продовжують всією душею романтично любити своїх дружин. Я говорю про тих, які знаходять радість у своєму шлюбі після сорока чи п’ятдесяти років спільного життя. Вони ніжно торкаються до своїх дружин, ласкаво розмовляють з ними, їхні очі продовжують спалахувати, коли вони дивляться на них. Та, окрім всього цього, вони постійно турбуються про розвиток своїх дружин, піклуються про їх зручність та якісність їхнього життя. Вони знають, як радіти разом! Про своїх дружин вони говорять піднесено, з неймовірною вдячністю. І це прийшло не раптово. Це було природнім з самого початку їх стосунків. І тому останні роки стають для них найкращими, найніжнішими.

Протягом всього життя ми витрачаємо багато сил, з’ясовуючи стосунки в питаннях влади і контролю. Очевидно, ми маємо володіти певною частиною того й іншого, але одним з найболючіших аспектів процесу старіння є усвідомлення того, що влада і контроль слабнуть. Для деяких старших людей це обертається проявом гіркоти та роздратування. Вони не можуть знести втрати попередньої влади — влади над своїм тілом, на роботі, у своїх організаціях (зокрема у церкві). Але існують інші форми влади. Мудрі люди не тримаються за формальну владу. Вони не прагнуть керувати людьми. Вони, звичайно, турбуються про своє тіло, але їх не дивує (і життя не закінчується для них!), якщо здоров’я трохи похитнулося.

Літні люди, яких я неймовірно шаную, живуть за велінням душі, тому їх передусім турбує здатність говорити з Богом і сила мудрості. Ці люди знають, як молитися, і розуміють, що найжиттєвіші моменти — це ті, коли відбувається тісний зв'язок людини з Богом. Вони легко відходять убік, дозволивши молодим людям здійснювати програми і керувати організаціями. Вони не рвуться виступати на зібраннях і спокійно реагують на вмовляння виступити. Вони не прагнуть змагатися з іншими. А коли їм потрібне спілкування, вони усвідомлюють, що передусім варто поспілкуватися з небесами, а потім вже з людьми.

Я хотів би бути схожим на таких старших людей, які досягли у своєму житті тієї вершини, коли повністю усвідомлюється сенс біблійних слів: «Без Мене ви не можете нічого». І їм не треба боротися з цією істиною. Вони бачать молодих, які потіють в спробах отримати владу, керувати людьми, системами і грошима, які з гордістю говорять про свої досягнення. І вони посміхаються, бо пізнали, що це не головне у житті. Тому вони залишають подібні заняття молодим, а самі перебувають у радісному спілкуванні з Богом.

І ще хотілося б додати про літніх людей, внесених у мій список тих, на кого мені хотілося б бути схожим: вони не бояться смерті. Смерть не лякає їх. Дехто з них сміється, говорячи про це. Але страх? Ніколи! Ці люди усвідомили слова апостола Павла, який говорив про грядущу смерть: «Для мене життя — то Христос, а смерть — то надбання. А коли життя в тілі то для мене плід діла, то не знаю, що вибрати. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися в тілі, то це потрібніш ради вас» (Фил. 1:21-24).

Гордон МАКДОНАЛЬД,
з книги «Життя, благословенне Богом»

"Благовісник", 4,2009

 

 

Українська християнська поезія