Благовісник

Поки грім не вдарить...

Коли Бог змінив моє життя, я був 10-річним хлопчиком, прикутим до ліжка. Діагноз — туберкульоз кістки. Ліве коліно не згиналося. Лікарі сказали рік лежати. Далі — операція. Допоможе чи ні — невідомо.

Через цю хворобу першою до Бога прийшла моя мама. Почувши проповідь по радіо, вона вирішила ризикнути. Будучи атеїсткою, все ж пішла до церкви. Там і покаялася. А пізніше розповіла про Бога й мені.

Одного сонячного ранку в санаторій, де я лікувався, мама привела двох пасторів. Вони винесли мене в ізолятор і запитали, чи вірю я в Ісуса. Що могла відповісти дитина? Вірю, звичайно. «А в те, що Він може зцілити тебе?» — «Ну, і в це теж».

На той момент я лежав, не встаючи, вже 6 місяців. Але та коротка молитва й щире прохання до Бога все перевернули. Я раптом чітко усвідомив, що це грань між минулим і майбутнім. До цього було по-одному, а тепер буде зовсім по-іншому. І, повернувшись у загальну палату, став розповідати іншим дітям, що Бог мене зцілив. Спробував зігнути коліно, а тоді піднявся на ноги...

Це тепер я розумію, що м’язи були атрофовані, вестибулярний апарат добре не працював, і я просто не міг встати, а якби спробував, то відразу впав би. Але тоді, без жодних сумнівів, я стояв на ногах і навіть зробив кілька кроків.

Лікарі зібрали консиліум. Довго обстежували суглоб. Просили зігнути-розігнути... Потім моя лікарка покликала маму. «Зрозумійте, ми не можемо написати в історії хвороби: «Його зцілив Ісус», — ніби вибачаючись, сказала вона. Але і сенсу тримати мене в лежачому положенні теж не було. Того ранку сталося явне чудо. І вже більше 25 років я повністю здоровий.

Туберкульоз, безумовно, був бурею, допущеною Господом. Але її метою, напевно, був не стільки я, скільки мої батьки. Думаю, Бог бачив, що по-іншому до них не достукатися. Хвороба дитини розплавила мамине серце. Але мій особистий шторм все ще був попереду.

Буквально відразу після покаяння я відчув, що колись стану служителем. Мріяв бути пастором церкви. В 11 років навіть бачив видіння, у якому проповідував величезній кількості людей. Але далі був підлітковий вік. Вплив ровесників. Різні спокуси.

Потроху я відчув, що починаю скочуватися вниз. Одне неправильне рішення, потім ще одне... Я все ще ходив до церкви, навіть брав участь у різних служіннях, але всередині розумів, що живу подвійними стандартами. Про це не знали батьки, не підозрював пастор, але я ж то бачив, що корабель повільно, але впевнено «відпливає в Таршиш».

Я знаю, що таке боротися з Богом, виправдовуватися перед Ним. Намагатися відмахнутися від настирливого голосу всередині. Знаю, що ніщо так не гнітить душу, як конфлікт із її Творцем. Ніщо так не точить, як сором за гнилі вчинки після всього доброго, що Господь тобі зробив. Але зупинило мене навіть не це. Як і у випадку з Йоною, не обійшлося без бурі.

Одного разу, приїхавши з навчання додому, я зіткнувся із зачиненими дверима. «Де ж батьки?» — промайнуло в голові. Побіг до тітки, яка живе неподалік. «Ти сядь. Головне, не переживай», — почала вона свою розповідь. Як виявилося, кілька днів до цього мої тато й мама потрапили в страшну аварію. П’яний водій на шаленій швидкості влетів у віз, на якому їх підвозили. Коня розірвало на частини, візок рознесло на друзки. Але Божою милістю люди лишилися живі.

Думка про те, що я в одну мить міг стати сиротою, пронизала мене. Уже не пам’ятаю, як добрався до лікарні, де батьки лежали з переломами. Згадую тільки одне чітке усвідомлення — ігри з Богом закінчені. Питання життя й смерті надто серйозні, вічність надто реальна, щоб ставитися до неї безтурботно. «Я каюся. Здаюся. Нехай буде воля Твоя». Коли до внутрішньої боротьби додався зовнішній удар, я раптом отямився.

Тепер, через багато років, можу сказати «спасибі» Богу за те потрясіння. Воно було дуже болючим, але таким потрібним. І хоча моє серце й до шторму тужило за Ним, говорило, що так жити не можна, саме буря або, якщо завгодно, «черево кита» — стали поштовхом до потрібних змін.

Бог допустив це, щоб врятувати мою душу. Він дав мені шанс покаятися й почати з чистого аркуша. Незважаючи на помилки, не скасував покликання.

З книги Миколи Савчука «Вижити в штормі»

Благовісник, 2,2021