Бог кличе й чекає...

«Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» (Мт.11:28).

Ці слова написані на храмах, на монастирях, зокрема в Почаєві. Але ми розуміємо, до кого звернені ці слова й що вони означають. З простих, на перший погляд, слів випливають дві важливі істини: Бог кличе нас до Себе і Він чекає, що ми відгукнемося на Його заклик.

Буде час, коли не звучатиме заклик. У цьому й полягає унікальність наших днів, що Бог просить: «Прийдіть до Мене!» У всі віки Бог із любов’ю дивився на Своє творіння. Він бачив, як воно страждає, мріє, прагне, падає й підіймається. Я переконаний, що Бог пильнує за кожним Своїм творінням. Він знає нас і бачить кожного наскрізь. І Він звертається до Свого творіння з проханням. Уявіть, як це дивно: не людина просить Бога, а Творець просить творіння прийти до Нього. У цьому проханні я бачу батьківське серце — любляче й щире, яке хоче, щоби всім людям було добре. У Посланні до Тимофія сказано, що Бог хоче, щоб усі люди спаслися й прийшли до пізнання правди. І на цьому ми будуємо свою віру.

Проблема більшості людей полягає в тому, що вони не знають Писання. А звідси й недовіра до Слова Божого. Але це не змінює суті — Божої природи людина змінити не може. І ось Творець кличе нас, запрошує: «Прийдіть!» І якщо Він запрошує, то й чекає, щоб ми відреагували на це запрошення. Але яка наша реакція?

Коли наші прародичі — перші люди на землі — згрішили, то хіба Бог не знав, що вони зробили? Але Він все одно кликав: «Адаме, де ти?» Це був поклик батьківського серця, запрошення до близькості. Як тисячі років тому, так і тепер Бог говорить до тебе: «Де ти? Чому ховаєшся за стінами свого невірства й страху? Чому ховаєшся за своєю твердинею — за словами «що буде всім, те й мені? (багато людей так каже)». Дехто сховався у своєму егоїзмі чи в інших хащах, які віддаляють його від Бога. А Господу жаль…

Він знає твій сховок, у якому ти зачаївся, і розуміє, що там тобі буде непереливки. Людина, яка обирає шлях уникання Бога, навіть не може зрозуміти, що обирає неправильну позицію. Не треба ховатися, не треба втікати від Бога, бо від Нього не втечеш.

Як багато нині людей будують своє щастя без Господа, як багато планують своє життя, не враховуючи Його волі щодо них. Їхня ціль — бути успішними, щасливими, здоровими. Та Бог багато разів і багатьма словами говорить до нас, і найстрашнішим для кожного буде те, коли Бог замовкне, а люди прагнутимуть почути.

Як печально, коли помирає близька нам людина, з якою в нас залишилися невирішені стосунки. І не раз мені доводилося чути, як над труною люди причитають: «Скажи хоч слово! Вибач…» Але це слова в нікуди, хоча був час — і все можна було вчинити по-іншому.

Сьогодні Бог тебе кличе, але вибір за тобою. І за цей вибір ти будеш мати особисту відповідальність. Тож дивися, щоб тобі гірко не плакати, коли відкинеш цей заклик.

Тільки уявіть, наскільки великий Бог! Та, маючи владу над нами — такими дрібненькими пилинками, бо ж «насупроти Нього всі люди немов би ніщо, пораховані в Нього марнотою та порожнечею» (Іс.40:17), Він настільки любить нас, що пожертвував ради нас Своїм Сином. За тебе й за мене помер Бог на Голгофі. І Голгофа — найвища гора у світі не у фізичному, а в духовному вимірі. Там, на тій горі дві тисячі років тому на весь Усесвіт пролунало: «Прийдіть до Мене!» Це яскраве свідчення того, що Бог тебе кличе, що ми не байдужі Богові.

Ісус кликав нас, коли жив на землі. Він звертався до людей словом, ділом, чудом. Це був стук, це був клич. І нині Він так само діє в нашому житті. Він запрошує нас до Себе. І ще з часів Адама, який заховався за деревами, Бог чекав, що ми вийдемо й скажемо: «Я винен!»

Але гріх має смертоносну силу. Він забирає в нас здоровий глузд, наводить страх, приносить смерть. І людина ховається, тремтить, але не визнає свого переступу. А Бог кличе, а Бог запрошує...

І Він не просто кличе. Він чекає. І за Його словами стоїть щось велике. Він хоче благословити. Часто ми можемо почути: «О, прийдіть у нашу церкву, бо вона найкраща!» А що далі? Ми не кличемо до церкви, не кличемо до себе, а до Бога. І Бог кличе до Себе. І ми, віруючі люди, повинні показувати іншим шлях до Христа — тільки так ми ніколи не помилимося, бо Він має що дати грішнику.

Нині люди не мають спокою, але Ісус каже: «Прийдіть — Я дам вам спокій».

Бог кличе не тому, що грішити не можна, а тому, що знає, що цей гріх зруйнує наше тіло, душу й дух. Бог не хоче цього. Тому Біблія не закликає до релігії, до системи традицій і заборон. Вони не зможуть змінити серця людини. Писання закликає нас до стосунків із Богом. Господь кличе нас саме до цього, бо тільки наше близьке спілкування з Творцем може змінити нас.

Ісус прийшов не засновувати нову релігію, не будувати доми молитви чи храми. Він прийшов змінити моє і ваше серце — бо там проблема. Зверху ми можемо покрити цю проблему якоюсь опаскою із фігового листя. Але Бог хоче, щоб наші душі були красивими, а гріх їх калічить.

Я вдячний Богові, що близько п’ятдесяти років тому Він постукав у моє серце. Я вагався, як учинити, бо нас завжди переслідує невірство й сумнів: а що це дасть мені? Завжди, коли ти тільки маєш намір повернутися обличчям до Бога, йде шалена атака сатани, який, тримаючи людство у гріхах, тримає їх на гачку і радіє, що вони його раби. Але Бог дає свободу.

Він ніколи не пройде мимо крику людської душі. Він може відповісти не так, як ми очікуємо, та це дасть мир у наше життя.

Наша проблема в тому, що ми не кличемо, а потім звинувачуємо Бога: «А чому Він це допустив? Чому так у житті мені дав?» Але йдімо до Бога — і все зрозуміємо.

Пригадуєте десятьох прокажених, які прийшли до Ісуса й благали про зцілення. Він не знехтував їхнім благанням, а сказав їм просту фразу: «Йдіть і покажіться священникам». Вони повірили, пішли — і дорогою отримали зцілення. Один із них повернуся до Христа, щоб подякувати. І Господь запитав його: «А де ж дев’ять?» Чого Він очікував від цих людей? На перший погляд — вдячності. Але не тільки. Пригадуєте Ісусові слова, сказані чоловікові, який повернувся: «Віра твоя спасла тебе!»

Господь хотів, щоб люди вірили в Нього й мали з Ним стосунки. Ці дев’ятеро теж ніби повірили, але коли отримали оздоровлення й зрозуміли, що все в них у нормі, вирішили жити власним життям. Це поверхова віра. «Боже, здоров’ячка дай! Поможи! Рятуй! Підтримай і благослови!..» Для Бога немає проблеми благословити нас, але це не головне. Він має мету — змінити нашу гріховну натуру й дати нам набагато більше, ніж тимчасове земне благословення.

Можливо, і серед нас є люди, які живуть поверховим християнським життям — хочуть просто отримати своє й далі рухатися своїм шляхом. Але Ісус каже: «Прийдіть до Мене!», бо хоче змінювати наше серце у Свій образ поступово, але постійно. Не просто підремонтувати, підмалювати чи прихорошити, а змінити на нове. Бо камінне, горде й вперте серце грішника не здатне виконати волю Божу. Ісус готовий забрати наше обтяжене серце, вражене смертельним недугом — гріхом, і дати нам спокій.

Бути християнином дуже відповідально. Прихожанином — нема проблем: у приміщенні тепло, чисто; посидів собі — і пішов. Але дозвольмо Господу, щоб кожен день нашого життя був днем великої праці Бога над нашим серцем. Не будьмо поверховими християнами — такими, яким достатньо просто відвідувати зібрання, послухати проповідь, поспівати, взяти участь у спомині — і досить. Не будьмо тими людьми, яким Бог сказав: «Ви шукали мене не тому, що хотіли пізнати, а тому що їли хліб і наситилися».

Бог хоче більшого — Він хоче жити в тобі. Він хоче, щоб ми з тобою були подібні до Нього. Але оцей згубний принцип користолюбного, «смачного» слідування за Богом і дотепер переслідує християн. Дехто вважає, що, як буде християнином, буде мати благословення, процвітання. Але Господь не ставив такої цілі. Він поставив вищу мету (Голгофа є свідченням цього) — нас, грішників, спасти від гріха, змінити наші серця, щоб вони стали храмом. І Бог хоче жити в тому храмі. Бог хоче, щоб ти на цій землі був Його свідком, представником Божого Царства, а не просто прихожанином.

Голгофа була не для того, щоб ми дотримувалися певних обрядів і гралися в церкву. Це дуже низьке мислення, яке ображає Бога. Але хто щоденно з вірою дивитиметься на Ісуса розп’ятого й воскреслого — матиме інше мислення в житті й бачитиме Його чудеса.

Мені було 18 років, коли я зробив свій перший боязливий крок віри до Ісуса — і Він моментально обізвався до мене. Я не міг навіть помислити, що Бог так може реагувати, коли ти щиро йдеш до Нього. Він поруч зі мною, і в цю мить Він поруч і з тобою, читачу. Він тут, щоб ми мали життя — і з достатком щоб мали.

Нема спокою? Прийди до Ісуса — будеш мати мир. Маєш тривогу — розкажи Христу, Він заспокоїть тебе. Ти борешся з гріхом, який насідає на тебе, — іди до Ісуса, Він дасть тобі силу. Багато людей борються з гріхом самі. Але нічого не виходить, тому що гріх так легко не відпускає. Сатана буде перемагати в нашому житті, якщо ми не сховаємося в Христі.

Ви можете сказати: «Але ж ми вже прийшли до Господа». Це чудово! Але не ставте крапки на цьому, бо від тих, кого Господь запросив, Він чекає доброго плоду.

Ти пережив Божу благодать? Але що змінилося у твоєму житті? Ти отримав духовне хрещення? Це чудово! Але що це дало тобі? Як змінило твої цінності, твій курс думок? Чи принесло це користь іншим? Чи ми закопали в землю те, що дав Бог, і користі немає?

Бог добрий. Він буде благословляти. Але Він чекає від спасенних людей активної праці. Він чекає, щоб ми були Його свідками. Він хоче, щоб ми взяли на себе Його ярмо — тобто мали бажання виконувати Його волю. Але багато віруючих людей, отримавши спасіння, відгукнувшись на клич Господа, брати ярма на себе не хочуть. Наша стара гріховна природа і далі заявляє про свої права. І ми вже плекаємо своє «я» не як невіруючі, а як віруючі.

Бог чекає від нас слухняності, чекає того, щоб ми дивилися на Нього, а не на власне «я». Він чекає від нас доброго плоду, щоб наше життя відображало Його природу, а не нашу гріховну. Часто ми зупиняємося на тому, що просто приходимо до Ісуса й насолоджуємося Його дією у своєму житті, не рухаючись далі. Але Він чекає, як чекав колись від єврейського народу, що ми понесемо правду на весь світ, що будемо проповідниками істини, народом культурним і високоморальним. А ми, як ті євреї, сконцентрувалися на собі: «Які ж ми особливі! Але ж ми нація!» Господь говорить і до нас, як до них, словами пророка Ісаї: «…виноградника мав був Мій Приятель. І обкопав Він його, й від каміння очистив його, і виноградом добірним його засадив… і чекав, що родитиме він виноград, та він уродив дикі ягоди!»

Тому загляньмо у своє серце: що воно приносить для Того, Хто нас спас? Що ми зробили для Нього? Він же так багато зробив для нас. В чому ж тоді суть нашого християнства, якщо за багато років ми нікому не засвідчили про Христа, ні за кого слізно не молилися й не плакали?

Христос закликає нас узяти на себе Його ярмо. Це не щось таке страшне, як дехто думає. Це виконати Його волю, як Ісус виконав волю Отця. Отець Небесний не змушував Свого Сина зробити це. Рішення Ісус прийняв Сам. Він бачив страшну чашу, але знав, що якщо Він її не вип’є, людству прийде кінець — сатана візьме гору. Тому Його слова звучать так: «Нехай буде воля не Моя, а Твоя!» А воля Божа — спасти людину, благословити, дати життя і з надміром дати.

Тому ми повинні проповідувати не обряди, не традицію, не деномінацію, а Христа розп’ятого — Божу силу й Божу премудрість.

Христос хоче мати особисту зустріч з Тобою. Хоче завжди мати з тобою спільність. Він хоче щось сказати тобі, як сказав і мені п’ятдесят років тому, коли я визнав свої гріхи і з відритим серцем прийшов до Бога. Він змінив моє серце, мої думки, моє життя. Він назвав мене сином — я реально відчув це у своєму серці. І це зробило моє життя щасливим, бо Ісус наповнив його істинним змістом.

Тому, Церкво дорога, кличмо людей до Ісуса! У вас немає сміливості? Шукайте проблему в собі — у вас немає близьких стосунків з Христом. Для вас Ісус — просто добрий Бог, вічний Спаситель, до якого можна звернутися зі своєю проблемою. Але Він все ще не став тим, хто найцінніший у вашому життя, воля кого найбільш значима для вас. Тому зробімо крок віри й запитаймо Бога: «Господи, чого Ти чекаєш від мене?»

Замислімося: чи не каже до нас Господь ті слова, які сказав ізраїльському народові: «Що ще можна вчинити було для Мого виноградника, але Я не зробив того в ньому? Чому Я чекав, що родитиме він виноград, а він уродив дикі ягоди?» (Іс.5:4). Якщо ми не матимемо тісних стосунків із Христом, ми плоду не принесемо, а так і залишимося поверховими християнами. Ми будемо ходити на зібрання, виконувати якісь правила, але якщо ми не пустимо коріння віри в Того, Хто дає соки для нашого життя, плоду не буде.

Тому шукаймо Божого лиця, прагнімо наблизитися до Нього, спілкуймося з Ним, збагачуймося в Нього — і тоді з нашого наповненого серця будуть проростати плоди для Божої слави, яких Він чекає від нас.

Михайло ПАНОЧКО

"Благовісник", 2,2021