Незвичні зустрічі з Богом. Камбоджійські замальовки

Історія одного сходу сонця

Почну з кінця.

Питання: «Що таке християнство або хто такий християнин?»

Дозволю собі дати таке визначення: «Це прощена Богом людина, яка «дозволила» Богові виразити, проявити Себе через своє людське недосконале серце». Якщо простіше: «Це коли Бог «живе» на землі через людину».

Усе одно не легко уявити! Звичайно ж, адже це таємниця: «…велика таємниця благочестя — Бог явився в тілі» (1Тим.3:16).

Повернемося до початку.

Острів Кох Ронг, Камбоджа. Це був особливо незабутній ранок.

Я стояв на березі — і сльози текли по моїх щоках. Усе моє єство було переповнене захватом від прекрасної картини сходу сонця. Емоції були такими сильними, що хотілося кричати, стрибати, здавалося, що можна «лопнути» від переповнення. У розумі виникло питання: «Чому такого не було раніше, не було вчора?» Це не повторилося й наступного дня.

І тут великий Учитель, Святий Дух став пояснювати те, що відбувається.

Я згадав одну значиму для мене людину на ім'я Роберт. Це немолодий заможний канадський бізнесмен, на якого я працював і в будинку якого жив перші роки свого перебування в Канаді. Майже кожні вихідні Роберт віз мене, а іноді навіть за сотні кілометрів, щоб показати ту чи іншу дивовижно красиву «пам'ятку» природи провінції Альберта чи Британська Колумбія. І я ніяк не міг зрозуміти, чому він це робить? Навіщо він тратить час і фінанси, щоб показати мені, «бідному іммігранту», своєму працівникові, те, що він уже бачив багато разів.

Одного разу я набрався сміливості й своєю ламаною англійською запитав Роберта про це.

Відповідь вразила мене своєю простотою і разом із тим глибиною розуміння нашого людського єства. «Так, я бачив це багато разів, але зараз я дивлюся на цю красу через твої очі й твої емоції», — з посмішкою й радістю в очах пояснив Роберт.

Мені здавалося, що він більш захоплений, ніж я.

Я впевнений, що ми всі з особистого досвіду розуміємо, що Роберт мав на увазі.

І зараз, стоячи зі сльозами на очах і дивлячись на мінливу картину ранкового неба, я став розуміти, що відбувається в моєму серці. Це щось надприродне, що Бог удостоїв людину частково відчути те, що Він відчуває, дивлячись на Своє творіння «через мої очі й моє серце». Що Він відчуває, будучи в «ролі Роберта». Так, Він це вже бачив «мільйон» разів... Але зараз Він захоплюється разом зі мною, «через мої очі».

Соломон це описав такими словами: «І радість Моя серед людських синів».

І якщо Роберт, людина, радіє, дивлячись «через мої очі» на «чуже» творіння, то наскільки більше радіє Сам Творець, бачачи, як я захоплююся тим, що Він Сам придумав і створив. Це «маленька частинка християнства».

Але через деякий час сльози замилування змінилися іншим слізним переживанням. Дух Святий дав емоційно відчути ще щось із серця Бога. Це була скорбота й жаль через те, як ми, люди, «понівечили» й «засмітили» все, що так трепетно творив Бог і віддав нам у володіння. Це були сльози скорботи й покаяння перед Творцем: «Господи, прости нам, прости нам, людям, за це! Ти подарував нам гарну Планету, «щоб порали її та її обробляли» (1М.2:15), а ми все висмоктали, розграбували, спотворили й запаскудили.

У зустрічі з Богом навіть сльози мають особливе цілюще значення. Після таких сильних переживань ти не можеш бути незмінним. Є велика різниця між знанням про Бога й знанням Бога. Ми змінюємося від пізнання Божого серця. І ти розумієш в такі моменти, що ні сльози, ні надприродне захоплення, ні щире покаяння — це не твоє. Ти на це не здатний («серце людини невигойне»). Це Бог живе в тобі. Апостол Павло висловився так: «І вже не я живу, але живе в мені Христос».

Тому найчастіше наше життя досить таки нудне й безцільне: ми ні порадіти щиро не можемо, ні виплакатися, ні змінитися нам самим не під силу. Ми втомилися боятися, заздрити, сваритися, дратуватися ... Людина втомлюється від самої себе. І тільки реальна зустріч зі Святим Духом через споглядання, молитву й Біблію може нас зробити «емоційно повноцінними», цілісними чоловіками й жінками, матерями й батьками, а особливо чоловіками й дружинами. А інакше все виглядає так, як сказав Соломон, — «марнота та ловлення вітру». Тільки присутність Бога, «праведність, мир і радість від Святого Духа», робить наше серце «християнським». Інше — це нудна та млява релігія.

Ось така історія одного сходу сонця.

А потім прокинулися діти — і ми пішли їсти яєчню й млинці.

А з Ним і їжа набагато смачніша.

Святий Дух і волога білизна

Відразу, звичайно, виникає питання: яке відношення може мати Дух Святого Бога до мокрої білизни?

Спробую описати свій досвід...

Звичайний жаркий вечір в Камбоджі. Сім’я вже спить. Я, як зазвичай, пішов закрити замок на вхідних воротах і перевірити, чи все в порядку на задньому дворі.

Виявилося, що ми забули розвісити вологу білизну: вона «спокійно» чекала своєї черги на дні пральної машини. До речі, зручно коли «пралка» на вулиці під навісом. В Камбоджі «теплої» води для прання й миття посуду не використовують. Адже коли на вулиці плюс 38, то зрозуміло чому — холодної води, як такої, просто немає.

Завдання зрозуміле... Треба розвісити.

Але коли ти більшу частину дня зайнятий інтелектуальною працею, включаючи «карантин», також проводиш час зі своїми малюками, то просте розвішування білизни — це відпочинок: і робота робиться, і «мозок розслабляється».

І як раз в процесі такого «відпочинку» я згадав свою ранкову молитву.

Згадав, як попросив Духа Святого якось по-особливому проявити себе в цей день. Але у той час я вже прийшов до висновку, що Він залишив дану молитву без відповіді. До того ж у цей день мною не було зроблено чогось істотного, тобто такого, що могло б «врятувати світ»...

І тут я напівжартома-напівсер­йозно поставив Богу питання. (До речі, дуже важливо завжди па­м’ятати, що Дух Святий — це не якась «захмарна субстанція». Це особистість, це Бог — Який мешкає з нами. Він знає все, що відбувається в наших думках. Що б ми не робили, куди б ми не йшли — Він постійно робить це разом з нами, Він в нас. Навіть якщо Йому це не завжди приємно).

Моє питання до Нього було такого змісту: «Духу Святий, ти сьогодні не виявив себе якимось особливим «надприродним» чином. Невже замість цього тобі цікавіше зараз зі мною розвішувати вологу білизну?» (Моє питання містило певний елемент докору й іронії). Звичайно ж, я взагалі не очікував отримати жодної реакції від Духа Божого…

Але в цьому й одна зі складових краси і величі Бога: Він часто говорить зовсім не тоді, коли ми чекаємо, і не те, що очікуємо почути.

Але головне — коли Він говорить, то удостоює нас найбільшого привілею на Землі — бути зануреними в Його присутність, в Його Царство миру, любові й чистоти. Це ні з чим не сплутаєш.

Його відповідь пролунала просто і зрозуміло: «Так! Розвішувати білизну — це саме те, що б Я хотів зараз робити разом з тобою. Адже Мені важлива твоя увага, Я шукаю спілкування. Зараз ти не зайнятий, і Я маю всю твою увагу! І не важливо, що ти робиш, головне, щоб ти робив це разом зі Мною, робив з Моєю присутністю».

Я відразу згадав останній вірш листа Апостола Павла до церкви в Коринті: «І єднання (в іншому перекладі «спільність») зі Святим Духом, щоб із вами…»

Згадав просту біблійну істину: Бог нас, перш за все, закликав не до «діяння», а до єднання, до спілкування. До дуже особистого, дуже близького спілкування: «Прийду і буду вечеряти з Ним, а він зі Мною».

Якось трохи дивно і не зовсім зрозуміло, навіть тривожно — вечеря з самим Богом! Правда ж?

І далі Дух Святий повів мене у невелику «екскурсію» в Своє Святе Письмо.

Ви ніколи не звертали уваги, як в більшості випадків починає свої послання апостол Павло? Зазвичай: «Я раб Господа Ісуса Христа, покликаний апостол...» І так далі. Також ми всі захоплюємося й ставимо собі за приклад те, що Павло зміг зробити для Господа протягом свого життя. Це великий подвиг віри.

А як щодо апостола Івана? Того самого, наймолодшого з учнів Ісуса. Того, який просто лежав на грудях Учителя в той час, коли Петро бив себе в груди, обіцяючи вірність Учителю, або «наводив порядок», мечем захищаючи Ісуса.

А як велично він починає свої послання і Євангелію! «На початку було Слово і слово було у Бога... Все через Нього повстало, і без Нього ніщо не почало бути... У ньому було життя... І Слово стало плоттю...» (Ів. 1). «Про те, що було від початку, що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші торкалися, про Слово життя...» (1Ів.1). «Старець — вибраній пані та дітям її, яких я поправді люблю, і не тільки я, але і всі, хто правду пізнав» (2Ів.1). «Старець — улюбленому Гаю, якого я люблю» (3Ів.1).

І «послужний список» у Івана набагато скромніший, ніж у того ж Павла або Петра. Іван — це єдиний з апостолів, хто удостоївся прожити більше 90 років і отримав найбільше одкровення, яке й записав в однойменній книзі Біблії. І ще у нього був величний «титул» — «учень, якого любив Ісус».

Іван був єдиний з апостолів, хто залишився біля хреста під час розп’яття Ісуса.

Звичайно ж, і Павло, і Іван — це два великих апостоли віри. Але один обраний бути більше «працівником», а інший — більше «слухачем».

У цьому і є дуже важливий урок для нас, християн.

Це відповідь на наше з вами питання: що спільного у Духа Святого з вологою білизною?

Ми, звичайно, не будемо себе порівнювати ні Павлом, ні з Іваном. Але в нашому житті є час, коли Господь кличе нас бути більш діяльними. Коли Він дає нам мету, здатність, коли наше серце запалюється для здійснення Божої роботи.

Але є ще дуже важливий час. Час «розвішування білизни». Це час, коли наш дух і наш розум повністю сконцентровані на Ньому. Це час нашого спілкування, нашої розмови з Богом. Час, коли ми «вечеряємо» разом із самим Богом. Це час, коли Дух Божий має спілкування з твоїм духом, коли присутність Святого Бога і Його голос особисто до тебе, просочує миром і радістю всі фібри твого духу, душі й навіть тіла.

Це стан, з якого починається все найкраще і найважливіше в твоєму житті.

І найбільша помилка в нашому ходінні з Богом — почати діяти, не навчившись бути слухачем. Важливо розуміти, що ми ніколи не будемо успішними виконавцями Його волі, якщо не станемо уважними слухачами.

До того ж, поки ти будеш «розвішувати білизну зі Святим Духом», Він вирішить багато з того, що ти так довго намагався вирішити, сподіваючись на власні сили.

Адже «спочатку було Слово і Слово було у Бога... І все через Нього повстало, і без нього нічого не сталось».

P. S. Зараз ми з сім’єю живемо в культурі, де всюди стоять величні храми буддистів (пагоди), де височіє всесвітньо відомий храмовий комплекс Ангкор, де майже у кожного вдома стоїть жертовник для того, щоб заслужити прихильність духів, де по вулицях ходять монахи, збираючи гроші для свого утримання.

І бачачи все це, просто приходиш в захоплення і благоговіння від важливого усвідомлення: «А я знаю Бога, Який є Творцем усього видимого й невидимого. Він керує всіма світилами небесними. Він не потребує храмів, Його не треба «годувати рисом». Йому не потрібні ні картини, ні пам'ятники. А Він Сам дає всьому форму, життя і сенс. Йому підпорядковується все небесне, земне і підземне.

І будучи Царем всіх царів, Він знаходить час, щоб просто «розвішувати з тобою білизну» і з задоволенням «посидіти за чашкою чаю» як зі Своїм найкращим другом.

І такі зустрічі ніколи не набридають. Вони сповнені життя й натхнення. Це час богопізнання, час миру, радості і трансформації.

Це спілкування, яке, розпочавшись тут, на Землі, триватиме цілу вічність...

Володимир РОМАНЮК, місіонер, Камбоджа

"Благовісник", 4,2020