Терапія тиші

Древня Євангелія вічна, незмінна й актуальна в усі часи. Вона прийде до кожного покоління, зокрема й до покоління, яке ми називаємо «поколінням Google» — швидкого, сповненого безлічі інформації та шумів, які відволікають від головного. Тому ми потребуємо певної терапії, яку я назвав терапією тиші. Ця терапія конче потрібна для здоров’я наших сердець, щоб моя і твоя душа були живі.

Щоб наші серця були наповнені силою, духовним здоров’ям, ми потребуємо зцілення. І методикою, яка може дати підкріплення для наших душ, яка була актуальною у всі часи, а нині є надактуальною, є терапія тиші.

Кожен твій і мій день наповнений тиском, наповнений криками. Щоранку у твоє життя вриваються десятки, сотні різнорідних питань. Вони тиснуть на наші душі, вони кричать в наші духовні й фізичні вуха. Вони бентежать нас. Вони настільки потужно пресують наші серця, що калічать наше духовне життя. Нам конче потрібне зцілення. Нам потрібна терапія тиші.

Світ переповнений шумом. У світі дуже багато різноманітних запитань, як потребують негайної реакції. Під шумом я розумію не лише децибели, не просто звуковий, динамічний тиск на наші барабанні перетинки. Шум — це різноманітні обов’язки, суєта, щоденна рутина, повсякденні питання, які від сходу до заходу сонця вриваються у твоє життя.

Соціологи говорять про тиск соціальних ролей, під яким ми живемо та який посилився протягом останніх десятиріч. Кожен із нас виконує безліч ролей — чоловіка/дружини, батька/матері, брата, сестри, учня, наставника, керівника, підлеглого, християнина, роль громадянина своєї країни, яка сама по собі виснажує. Якби в тебе була всього одна роль — наприклад, просто користувача електромереж, то й вона в нашій країні завдавала б тобі певних незручностей. Але в нас десятки ролей — і всі вони тиснуть на нас. Це постійний шум, у якому ми всі перебуваємо. Звісно, цей шум вривається в наше життя через наших діток, які здіймають крик у нашому домі й добиваються нашої уваги. Це наша робота, бо ми зобов’язані заробляти гроші й забезпечувати сім’ї. Усе це тисне на наші душі та є тим шумом, який по-справжньому відволікає нас від основного в нашому житті.

Оскільки для себе я найбільш яскрава ілюстрація того, про що говорив, то дозвольте мені говорити про себе. Хочу сказати, що тиск шуму в моєму житті, як і в житті багатьох інших людей, досягає іноді позамежних висот. Багато років я живу в дуже напруженому графіку — дзвінки, листування, запитання, прохання, наради, засідання, комітети, опіка, служіння, конференції, заходи, поїздки — все це тисне на мене. І в певний момент я дійшов до такого виснаження від шуму, від його тиску на мою душу, що відчув себе внутрішньо вихолощеним. Мені так хотілося тиші. Але треба було їхати на чергову конференцію. Коли я приїхав туди, брати сказали: «О, брате Геннадію, ми так чекали тебе! Так хочеться з тобою поспілкуватися!» Брати жили у великих кімнатах, де мали змогу багато спілкуватися. Але я глянув на них, узяв спальний мішок у своєму автомобілі й тихцем пішов у зал для зібрань. На сцені був поміщений хрест, і я у спальному мішку ліг там, під хрестом, і занурився в тишу. Я нікому нічого не пояснював, ці люди були моїми друзями й так зрозуміли мене. Мені просто була потрібна тиша. І ця потреба привела мене до підніжжя хреста не лише в переносному, а й у буквальному сенсі. Від того дня Бог почав мені говорити про терапію тиші, якої так потребує моя душа.

Тиск суєти, прес щоденних обов’язків та турбот неймовірно сильний і безперервний. І це не залежить від того, яку посаду ти займаєш. Я пригадую, як моя донька в 15 років хапалася за голову зі словами: «Боже, я нічого не встигаю. Мені катастрофічно бракує часу!» Тому нам потрібні миті тиші, щоб шукати єднання з Богом і наводити порядок у своїй душі. Нам конче потрібні ці паузи, це усамітнення. І вони не прийдуть самі собою, ми повинні шукати можливості, щоб зцілятися в усамітненні.

У певний час моїм кабінетом була моя спальня. Там, у куточку, стояв мій стіл, де я міг працювати в тиші. Коли народився син, його ліжечко ми поставили біля мого столу. І, звісно, шуму, який постійно відволікав мене, додалося. Тому я попросив, щоб мені виділили місце в приміщенні «Республіки Пілігрим» (притулок при «Церкві добрих перемін», створений у 2000 році, через який пройшло більше трьох тисяч дітей. Співробітники притулку розшукують безпритульних дітей по підвалах і каналізаційних шахтах, надають їм їжу й житло й намагаються повернути в сім’ю (або інтернат),— прим ред.). Коли ми почали будувати це приміщення, я планував, що там буде кімната й для мене, але не претендував на неї, оскільки хлопці, які жили тут, потребували багато місця. І от кабінет мені виділили, поставили зручні меблі — і я нарешті залишився в тиші. Але… Вона тривала зовсім недовго. Досить скоро кожні дві хвилини в мої двері хтось стукав або входив без стуку. Я став час від часу зачинятися, щоб мати змогу побути в тиші. Але хлопчаки в «Пілігримі» дуже кмітливі. Вони стали стукати мені у вікно й запитувати, чи можна до мене.

Я веду це до того, що ми повинні боротися за свої миті тиші. Вони самі собою не прийдуть у наше життя. Навіть якщо ти домогосподарка, якщо ти школяр, якщо ти безробітний — у тебе все одно багато шуму, все одно чиниться великий тиск на твою душу.

І показове в цьому те, що Сам Христос потребував усамітнення. Ісус завжди був в оточенні людей. Але Син Божий, Бог у тілі потребував усамітнення й перебування віч-на-віч зі Своїм Батьком.

У Євангелії від Матвія сказано: «Відпустивши ж народ, Він на гору пішов помолитися на самоті; і як вечір настав, був там Сам» (Мт.14:23). Якщо цього потребував Син Божий, то потребуємо й ми. Для нас це має стати повсякденною практикою. Ми знаходимо в Писанні, що Христос періодично усамітнювався, щоб побути наодинці з Отцем. Я думаю, що це надважливий рецепт для здоров’я нашої душі, особливо в нинішньому світі, де все крутиться навколо інформації: месенджери, соцмережі, е-мейли — це все заповнює наш ефір додатковим гамором.

Ще одна проблема нашого світу — духовний фаст-фуд. Ми звикли до їжі на льоту. Є люди, які автомобілем під’їжджають до дверей кафе, там їм подають запаковану їжу, яку вони з’їдають у тих же автомобілях. Так ми приймаємо фізичну їжу. І ці тенденції проникають і в наш духовний світ. Ми дедалі частіше споживаємо духовний фаст-фуд — такі скоренькі «перекуски» з Господом. Нам ніколи сісти й споживати Слово Боже, живитися серйозною духовною їжею. Ми перебиваємося на льоту, на ходу, на бігу тим, що потрапить нам під руки. І так не може тривати довго, якщо ти плануєш стати духовно сильною людиною. Тому Писання закликає: «Вгамуйтесь (в іншому перекладі «зупиніться») та знайте, що Бог Я, піднесусь над народами, піднесусь на землі!» (Пс.46:11).

Щоб Господь звеличувався в нашому житті, щоб наше життя приносило ефективний плід для Господа, нам потрібно зупинятися. Уміння завмирати в Божій присутності, заспокоюватися перед Ним, усамітнюватися з Ним дуже важливе в наш час. Спиніться, вгамуйтеся — і пізнайте. На бігу не можна пізнавати чогось усерйоз. Ми не можемо на льоту навіть полюбуватися красою виставки в Ермітажі. Ти не можеш з вікна машини на ходу повною мірою насолодитися красою парку. Треба спинятися, щоб осмислити це.

Так само й у стосунках із Господом. Якщо ми не зупиняємося, щоб зробити спробу осягнути Його велич, обов’язково cтикнемося із проблемою загнаності. Напевно, саме тому серед нас так багато загнаних християн. У чудовій книзі «Як упорядкувати свій внутрішній світ» Гордона Макдональда йдеться саме про таку категорію людей.

Спілкуючись зі служителями різних конфесій, я бачу те ж саме. Багато людей перебувають під неймовірним пресом. Люди загнані, нам ніколи почитати Писання, нам ніколи побути з Господом, нам ніколи всерйоз заглибитися в якусь книгу. У переважній більшості ми не читаємо книг — ми їх переглядаємо. Питання, яку ти книгу прочитав на цьому тижні, часто звучить якось некоректно, бо відповідь зазвичай така: «А коли мені це робити». Але ж насправді це будує нас.

Христос говорить про важливість періодично зачиняти двері. У Євангелії від Матвія, у 6 розділі, ми прочитаємо знамениті слова нашого Спасителя: «А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері й помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мт.6:6). У нинішній культурі цими дверима може бути наш телефон. Тому вимикай час від часу свій телефон, відключай пошту, вайбер, інстаграм, телеграм… Ти мусиш прийняти рішення ізолювати свою душу від тиску цього світу, щоб перебувати в тиші зі своїм Отцем. Без цього нам не вижити духовно в сучасному світі.

Даючи практичні поради, я б порекомендував вам вести молитовний щоденник. Це чудова можливість зафіксувати те, що Бог робить у твоєму житті. Це чудова нагода простежити у певній динаміці Його присутність у нашій долі. Це те, що допоможе нам зберегти й переосмислити те, що Він говорить до нашого серця, на що звертає нашу увагу в різних життєвих обставинах.

Ми, євангельські християни, незаслужено відкинули практику християнського ісихазму (пошуку тиші й усамітнення). Ця практика видалася нам якоюсь незрозумілою й неприродною. Я не говорю про крайні прояви, не закликаю піти зі світу й замурувати себе в чотирьох стінах келії. Але я закликаю щодня шукати тишу — «ісихе», яка допоможе нам глибше осмислити духовний світ і дасть змогу зростати духовно.

Учені довели, що немовляті корисно чути ритм серця батька чи матері. Дитинка звикає до нього ще в материнській утробі. І після народження їй також важливо бути біля грудей і чути цей стук. Мій маленький синок постійно пригортався до моїх грудей і щось там вислуховував. Це давало йому впевненість і спокій. Лікарі та психологи стверджують, що це дуже важливо.

І от про що я думаю: у цьому світі шуму мені дуже важливо щодня чути ритм серця мого Небесного Батька. Але для цього слід регулярно відключати світські джерела шуму, щоб отримати справжню свободу, щоб наше серце могло заспокоюватися в Його присутності.

Терапія тиші потрібні мені й тобі в цьому світі, сповненому криком і тиском обставин, щоб почути серце Бога і тримати здоров’я для духа й душі.

Геннадій МОХНЕНКО

Благовісник, 4,2019