Відкладене щастя

Завтра не настане…

Уже місяць біля мого ліжка лежить книга із замудрою назвою «Прокрастинація». Єдина користь від неї у тому, що вся моя сім’я запам’ятала значення цього слова та жартує, що моя прокрастинація не дає мені можливості прочитати «Прокрастинацію». Ну, половину я все ж осилила, а далі йдуть практичні поради, які слід впроваджувати в життя. А то вже складніше, то — відповідальність… Хай навіть перед самим собою.

Сам термін «прокрастинація» означає схильність людини відкладати неприємні завдання на потім. Люди, яким це властиве, часто відкладають виконання завдань, перекладають відповідальність на інших, працюють хаотично, без плану або лише під натхненням чи в останню секунду.

От і я відкладаю читання книги на потім, очікуючи якогось кращого моменту, коли зрештою зможу втілити ці поради в життя. Я переконана — завтра це зможу! А сьогодні…

Сьогодні не найкращий час для цього.

Сьогодні я втомлена.

Сьогодні маю безліч справ.

Сьогодні надто схвильована.

І, на жаль, ці «сьогодні» з безліччю відмовок та виправдань часто тривають тижнями, а то й місяцями. І єдине, що тішить нас: «А от завтра…»

Завтра я почну правильно харчуватися.

Завтра я почну чітко планувати свій день.

Завтра я впорядкую своє молитовне життя.

Завтра я буду вчасно виконувати всю роботу.

Завтра я більше уваги приділятиму дітям…

Але це примарне завтра так і не настає. І не настане. Бо, як висловився хтось із мудрих: «Завтра не настане, поки ти не почнеш жити сьогодні».

В очікуванні кращого моменту

От закінчу школу (університет) — і почнеться справжнє життя, справжнє щастя…

От одружуся… Збудую свій дім… Куплю автомобіль… Побуваю в різних країнах…

От син навчиться сам ходити або говорити, або їсти… От піде в школу… Ну ще — підлітковий вік мине…

Такі слова я часто й чула, і проказувала сама. Безліч різних причин можна знайти, щоб оправдати нинішні життєві труднощі й негаразди, через які ми завжди втомлені й засмучені.

У психології така поведінка отримала назву «синдром відкладеного життя». Це стан, коли людина живе не сьогоднішнім, а мрією про майбутнє. Це не вважається психічним порушенням, проте, як стверджують учені, може привести до депресивного стану, особливо коли нічого не робиться, щоб омріяне зрештою настало.

У певний період для мене вершиною «мрії» було — от вийду на пенсію! Проте, спостерігаючи за життям пенсіонерів, я зрозуміла, що, напевно, дарма. Ті з них, які постійно працювали й метушилися, все одно знаходять, де працювати й метушитися. Ті, які депресивно скиглили про свою непотрібність у молодому віці, так само скиглять про свою одинокість. А тут ще хвороби, обмеженість у силах і коштах, турботи про дітей, внуків… Та яке там життя, тут би швидше «відмучитися»…

Одного разу, йдучи з дітьми парком, звернула увагу на дідуся, який сидів на лавочці. Як я зрозуміла, він не міг самостійно рухатися. У сонячні дні рідні виводили його в парк. Проте він сидів, ніби не помічаючи нічого довкола, на межі між двома світами — тлінним і вічним. Його очі були якимись порожніми й сумними-сумними. Я потім ще не раз помічала його на тій лавочці й не раз думала: «Не хотіла б я такими очима дивитися у вічність… Що треба для того, щоб мої очі сіяли й тоді, коли душа переходитиме від одного світу в інший?»

«Хто мене визволить від тіла цієї смерти?»

Звісно, багато можна було б розмірковувати про природу щастя й шляхи його досягнення. Проте, якщо попросити християнина назвати асоціації зі словом «щастя», у цьому переліку обов’язково знайдемо слово «Небо» або «Царство Небесне». І це, безумовно, дуже точна асоціація, бо як інакше можна назвати життя, коли «Бог кожну сльозу з очей зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде» і Сам Бог житиме зі Своїм народом у вічних оселях (див. Об.21).

Ця надія окриляє нас і дає сили рухатися через труднощі, біль, сльози й смерть, із якими ми стикаємося в цьому земному житті. Проте, як не дивно, іноді ця надія, чи точніше її неправильне сприйняття, роблять людей нещасними. Інколи, захопившись мрією про краще небесне життя, люди перестають помічати ті щасливі моменти, які відбуваються довкола них. І перестають радіти. І перестають мріяти про будь-що, обмежившись сумним вигуком апостола Павла: «Хто мене визволить від тіла цієї смерти?», забуваючи про його оптимістичне: «А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав».

Не знаю чому, але серед людей, які не відвідують церкву, я бачу більше усміхнених і радісних, чую більше оптимістичних настроїв. І мені здається, що це помічаю не лише я. Моя подруга одного разу схвильовано поділилася зі мною: «Знаєш, сьогодні мене запитали, що то за сердиті жінки в хустках ходять у той молитовний, що біля вас». Від цих слів у мене просто побігли мурашки по шкірі. Хто ж, як не ми, християни, має випромінювати радість та оптимізм?

Для мене причиною життєрадісного настрою є відчуття, усвідомлення Божої присутності поруч зі мною, яке опирається на віру в Божі обітниці: «Не покину! Не залишу! Я поруч!» Коли дивлюся на людей, які не мають цієї віри, просто дивуюся, що є джерелом їхньої радості? І приходжу до висновку, що, усвідомлюючи короткість свого життя, вони намагаються не думати про це, а хочуть взяти найкраще з кожного дня (я маю на увазі не всіх, а тих, хто вміє радіти). Вони живуть тепер і зараз. Ми ж, християни, вірячи в безмежність свого існування, відкладаємо своє життя на потім. І проживаємо сірі будні в сподіванні захопливої вічності в Божій присутності.

Небо — в серці

Живучи мрією про Небо, іноді ми упускаємо думку, що Бог з нами вже тепер.

Основну ідею проповідей Ісуса Христа, яку перейняли Його учні, можна сформулювати так: «Збулися часи — і Царство Боже наблизилося» (Мр.1:5). Христос та Його учні настільки часто говорили про це Царство, що одного разу «фарисеї спитали Його (Христа), коли Царство Божеє прийде». Він їм відповів так: «Царство Боже не прийде помітно, і не скажуть: Ось тут, або: Там. Бо Божеє Царство всередині вас!» (Лк.17:20-21). Не десь-колись, а вже тут, на землі, серед журби, переслідувань, хвороб…

Розкриваючи природу Божого Царства, апостол Павло трохи згодом напише: «Бо Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Рим.14:17). А про те, що ці риси Божого Царства повинні реально проявлятися в житті християнина, свідчать його слова, написані далі: «Хто цим служить Христові, той Богові милий і шанований поміж людьми».

Тож ми, хто пізнав Господа, живемо в Царстві Небесному вже тут, на землі. І не треба відкладати життя на потім. Кожного дня треба знаходити привід для радості. І не лише в середині свого серця пильнувати про радість та мир, а зовні виявляти їх.

Журналіст та біограф Еміль Людвіг (до речі, виходець із єврейської родини, який у свідомому віці прийняв християнство) сказав: «Не небо дарує щастя, а сама людина готує його собі... Хто не носить його в собі, марно шукатиме його по всьому світу».

Інколи відчуття Божої благодаті та Його опіки щодо нас формує хибне ставлення до власного життя — відчуття, що від нас нічого не залежить. Проте ніде в Писанні не сказано: «Я дам вам Царство Небесне», але не раз знаходимо заклики: «Шукайте Царства Божого! Шукайте того, що вгорі! Шукайте Господа!»

Ісус — це джерело справжнього життя і щастя. І коли Він житиме в нашому серці — у ньому буде панувати Його Царство з праведністю, миром і радістю.

Ціна щастя

Життєвий шлях християнина — іти за Христом. Стаючи на цей шлях, ми не раз чуємо підбадьорення на зразок: «Твоє життя зміниться на краще! Бог дасть тобі все, чого ти побажаєш». Проте реальність свідчить про інше: навернення не завжди полегшує життя, іноді — навпаки. Та й повеління Ісуса «взяти свого хреста» й «погубити свою душу» аж ніяк не свідчать про легкий шлях. Христос не давав своїм учням марних обіцянок, хай навіть позитивних. Він казав: «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!» Але разом із тим Він дав учням обітницю щастя та впевненості: «Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені» (Ів.16:33), «бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт.11:30).

Отже, щастя — це не те, що буде завтра, а те, що сьогодні маєш у Христі.

Щастя — це не те, що відчуваєш, коли зазираєш в очі земним незгодам, а те, що не завтра, а вже сьогодні бачиш очима віри, вдивляючись у невидиме.

Щастя — це не те, що маєш, а те, як ставишся до того, що в тебе є.

Щастя — це не момент, не період, не час (який, можливо, колись настане). Щастя — це шлях, яким ідеш уже сьогодні. Це труднощі, які формують досвідченість віри й терпеливість. Це успіхи й перемоги — які окрилюють і надихають. Це Божа присутність, яка робить яснішим погляд віри. Це Царство Боже — яке «всередині вас», не завтра, не колись, а сьогодні.

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник",2,2019