Духовність та відповідальність християнина

«А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно. Духовна ж людина судить усе, а її судити не може ніхто» (1Кор.2:14-15).

Коли я кажу «служитель», то маю на увазі не лише пастора чи єпископа, а кожну людину в Тілі Ісуса Христа, яка виконує те чи інше завдання.

Говорячи про духовність, ми інколи плутаємося й не можемо відрізнити духовність від псевдодуховності чи лжедуховності. Інколи духовним називають те, що ним не є.

У церквах люди часто недооцінюють важливість відповідного духовного сану служителя. Наведу приклад не з церковного життя. У моєму Красноармійську Донецької області жив секретар райкому компартії. Ця організація в нас була дуже серйозною, вона активно діяла навіть протягом багатьох років після проголошення незалежності України. За роки незалежності єдиний бюст Леніну було встановлено саме в нашому місті 7-8 років тому. Я особисто знав того чоловіка, який очолював цей осередок компартії. Він був настільки порядним і простим, що приваблював до себе багато людей. Люди ставали комуністами навіть не тому, що це давало їм певні привілеї, а тому, що їхній лідер був настільки доступний й авторитетний, настільки готовий відповідати на людські потреби, що всі тягнулися до нього. Після його смерті в місті навіть повісили меморіальну дошку на знак поваги до нього.

Я впевнений, що Господь благословляє Церкву, що Дух Святий будує її. Але в справі будування церкви дуже важливим є внутрішній стан лідера і членів самої Церкви. Як важливо, щоб служителі пильнували за собою! Як важливо, щоб ми були взірцем для тих людей, яким служимо! І цього нас учить Боже Слово.

На жаль, люди, які повністю поринають у довірене Богом служіння, інколи нехтують особистим розвитком як християнина. Турбуючись про інших людей, ми не повинні забувати, що наш стан передається тим людям, які перебувають поряд з нами. Це стосується не тільки сім’ї, хоча її стан є індикатором нашої духовності. Бо якщо в сім’ї проблеми через вади мого характеру й мої власні недопрацювання та комплекси, то тим більше все це відіб’ється на тих людях, яким я служу.

Згідно з Біблією, коли ми народжуємося згори, Бог Духом святим щось продукує в нашому житті. Те, чого ми не могли робити, стали робити. Те, що ми не могли залишити, раптом залишили. Тобто Бог змінює особистість. А далі Він хоче, щоб ми рухалися не тільки завдяки Його благодаті, а докладали зусилля, працюючи над своїм серцем, над своєю внутрішньою людиною, перемінюючись в образ Господа Ісуса Христа.

Ми, на жаль, можемо зустріти в церкві людей, які, відвідуючи її 20-30 років, не надто сильно змінилися внутрішньо. Вони так і залишилися немовлятами в Христі. Ось що каже про це апостол Павло: «І я, браття, не міг говорити до вас, як до духовних, але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я вас годував молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти, та й тепер ще не можете, бо ви ще тілесні» (1Кор.3:1-3). І він вказує їм на те, що визначає їхній духовний вік: «Бо коли заздрість та суперечки між вами, то чи ж ви не тілесні, і хіба не по людському робите?» Тепер ми також можемо почути такі висловлювання, як у коринтській церкві: «Я Христовий. Я член Вселенської Церкви. Мені люди — не авторитет. Немає посередників, є лише Христос, тому мені ніхто не потрібен».

Люди, які так кажуть, зазвичай мають серйозні внутрішні проблеми, у них всередині — конфлікт. Тому для них немає авторитетів серед людей. Одного разу до мене підійшов чоловік, якого я знаю уже багато років, і запитав, чи прийму я його в члени церкви. Він був уже майже в усіх церквах нашого міста. Я запитав у нього: «А хтось із людей у церкві є авторитетом для тебе?» — і почув у відповідь: «А ти що, святий?» Тобто в нього не було жодної людини, на думку якої він би зважав. І разом із цим він вважає себе супердуховною людиною, бо, маючи спілкування з Богом, за його словами, отримує певні духовні відкриття. Проте, це не істинна духовність, і свідченням цього є те, що він перебуває в конфлікті з усіма людьми, навіть зі своїми рідними й близькими.

Одну з причин, яка пояснює, чому люди духовно не зростають, відкриває автор Послання до євреїв. «Про це нам би треба багато казати, та висловити важко його, бо нездібні ви стали, щоб слухати» (Євр.5:11). На жаль, це велика проблема, коли люди слухають не Боже, а людське. Або ще навіть гірше – слухають «духів підступних і наук демонів». Це призводить до того, що вони відступають від віри й істинної духовності.

Нині досить часто виникають нові рухи, які захоплюють тисячі й десятки тисяч людей. Багато людей піддалися їм, бо не знали істини, були простодушними, але багато — й через те, що не хотіли перебувати в істині, бо не полюбили її. Перебуваючи в істині, треба працювати над собою. Треба дисциплінувати себе, треба насправді докладати зусиль. Треба смирятися перед Богом і людьми, не втрачати здатності каятися, визнавати свої помилки. Навіть якщо ти пастор.

Апостол Павло дуже легко визначив, що християни в Коринті не духовні люди. Він утворив цю церкву, вклав у цих людей багато праці й по-особливому любив їх. А визначив їхній духовний стан, дивлячись на їхні взаємостосунки в церкві. Коли ми бачимо взаємостосунки, у яких проявляються пороки, вказані Павлом, це показник того, що духовності там немає, немає досконалості.

У Посланні до ефесян, говорячи про дари для церкви, апостол стверджує: «І Він (Христос), отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового, аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти» (Еф.4:11-13). Тобто Бог хоче, щоб ми були досконалими й зрілими в Ісусі Христі, дорослими людьми, а не «малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки за людською оманою та за лукавством до хитрого блуду» (Еф.4:14).

Коли ми читаємо, яким має бути служитель, то часто відносимо це лише до пасторів та єпископів. Колись я мав розмову з одним християнином, у якого була невіруюча дружина. Він набив її, та коли я докорив йому, відповів: «То тобі цього не можна. Бо про єпископа написано, що він має бути не заводіяка (рос. «не бийца»). А мені можна». Але це помилкова думка. Боже бажання, щоб кожен християнин зріс до досконалості, до істинної духовності, коли легко прощати, коли ніби й не помічаєш, що тебе ображають, коли не відповідаєш на певні гострі слова на свою адресу. Я не кажу, що це легко. Але стверджую, що ми повинні дорости до такого віку, коли зможемо не опускатися до рівня тих людей, які ще не досягнули до цієї духовності. Це дуже важливо! Бо від наших особистісних характеристик, від наших духовних якостей дуже багато залежить.

Бачачи горду людину, інші люди сахаються її. Гордість відштовхує. Чому так багато людей ходило за Христом? Ні, не лише тому, що він зціляв, годував, а й тому, що в Ньому вони бачили смиренну, люблячу людину. Коли людина лагідна, вона приваблює до себе людей, а коли горда — відштовхує. Горда людина принижує людей просто своїм поглядом, своїм ставленням, своєю поведінкою. Високодуховна людина наділена якостями плода духа — любов’ю, радістю, миром, довготерпінням, добрістю, милосердям, вірою, лагідністю, здержливістю (див. Гал.5:22:23). Якщо ми не маємо чогось із цього, то всіма силами повинні до цього прагнути.

Окреслюючи відповідальність служителя, процитую пророка Малахію: «Бо уста священикові знання стережуть та Закона шукають із уст його, бо він Ангол Господа Саваота» (Мал.2:7). Люди шукають тих, хто може передати знання від Бога, тих, які будуть говорити істину. Сьогодні дуже багато тих, хто спотворили істину й повірили неправді, як і попереджував апостол Павло щодо останніх часів, коли люди будуть обирати собі вчителів, які б їхні вуха влещували. Такі вчителі будуть проповідувати нездорове вчення або, як точніше це звучить в оригіналі, незбалансоване вчення. Завжди треба витримувати баланс, як його витримує Священне Писання: з одного боку — Бог є любов, а з іншого боку, Бог — то палючий вогонь. Якщо хтось починає проповідувати лише одну з цих граней, образ Бога спотворюється. Хтось проповідує лише Закон, а хтось якусь дешеву «благодать». Це неправильно. Вчення має бути збалансованим і вуста священика повинні пильнувати за цим.

Люди прагнуть істини. Вони підуть за простою, відкритою й щирою особистістю. І якщо така людина проповідує істину, люди будуть приймати її й правильно формуватися як християни. Тому ми повинні вести людей на добрі пасовиська, щоб вони могли зростати здоровими й емоційно, і духовно. Бо лише такі люди будуть здатними згодом формувати інших — подібних до себе здорових особистостей.

Апостол Павло, зібравши пресвітерів, сказав їм: «Пильнуйте себе та всієї отари, у якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він» (Дії 20:28). Тобто передусім кожен служитель повинен пильнувати за собою, вникати в себе й контролювати себе. Дисциплінуй спочатку себе, а потім і тих, кого Бог тобі довірив. І робити ми це повинні «не з примусу, але добровільно, не для брудної наживи» і не пануючи над народом Божим, тому що за тих людей, яких нам довірив Бог, ми будемо давати звіт перед Богом. Це наша відповідальність перед Богом і цими людьми.

Звісно, є люди, які можуть принижувати служителів, докоряти їм, звинувачувати в чомусь, але це і є ціною лідерства. І нікуди від цього не дінешся. Але в той же час, незважаючи на ці моменти, Я маю робити те, що повинен. Зрештою, усі ми постанемо перед Богом і дамо Йому звіт. Я буду відповідати за себе, як я реагував на зовнішній тиск. У нас немає влади змусити людей добре ставитися до нас. Але у нас повинна бути сила змусити себе правильно реагувати на людей.

Я хотів би кожному побажати знайти свою нішу в служінні, щоб робити те, до чого нас покликав Господь — з повною відповідальністю, прагнучи до досконалості та зрілості в Ісусі Христі. І тоді Господь буде сприяти нам у цьому.

Анатолій БЕЗКРОВНИЙ, єпископ, старший пресвітер об’єднання церков ХВЄ Донбасу

"Благовісник", 2,2019