Благовісник

Блаженство самотності

Будинок, де я прожила останні 15 щасливих років, будувався ще до революції. Будував його багатий чоловік, ймовірно поміщик, про це свідчать і розміри — 10 на 15 метрів, і якість. Висота всередині й тепер, через сотню років, після того, як несучі стіни осіли, три метри. З метою економії тепла, та й заради затишку, напевно, люди, що жили в ньому до мене, зробили майже у всіх кімнатах підвісні стелі. Таким чином утворилася порожнина в 40-50 сантиметрів. А в одному місці на кухні в стелі зроблена вставка з фанери. Тому що там, під самою стелею, розміщена розводка проводів на половину будинку. І там, за цією фанеркою, у мене був тайник...

За ці роки в будинку зі мною жили різні люди. Найчастіше це були племінники. Місяцями жили жінки з кримінальним минулим, яким ніде було перезимувати. Я проводила багато часу на роботі, у від’їздах. Тому найцінніші речі зберігалися там, під стелею, у всіх «під носом», але про це ніхто не знав. Там були документи на будинок, різні інші документи, гроші. Дуже хотілося б сказати, що за свої цінні речі я була завжди спокійна. Але це не так…

Щоразу, коли в будинку на кілька днів залишався хтось, кому я не довіряла, або коли на тиждень будинок залишався порожнім, у моїй уяві страх малював страшні картини: розумні злодії... або пожежа... І тоді мене кидало в жар і я думала: яка ж я нерозумна, чи не краще б закопати свої цінності десь у дворі? Загалом, незважаючи на свою кмітливість, спокою я все одно не мала.

Дивно якось все це виглядає. Маєш якісь цінності, ховаєш їх і переховуєш, і частина серця залишається в твоїх схованках. І яка різниця, чи це гроші в банках, документи під дахом або цінності, закопані в надійному місці. Те, що для нас цінне, куди б ми його не сховали, автоматично «прикопує» наші серця і спокій, і радість життя.

Я згадала про свою схованку, розмірковуючи після телефонної розмови з сестричкою в Господі. Ми познайомилися заочно, я вислала їй свої книги, християнські газети. Вона член досить великої та відомої в Україні протестантської церкви, багато років віруюча. Але живе в селі, на зібранні буває рідко, інтернету не має, от я й подумала, що цим можна пояснити такий духовний рівень.

Живе багато років без чоловіка, син навчається в місті, близького спілкування з віруючими немає, так, по телефону: як справи? П’ятдесят років — ще не стара жінка, але багато різних хвороб і проблем. Я втішала її, як могла, надихала Божими обітницями, ми разом молилися за її зцілення, я навіть розповіла їй народні рецепти, як дітям лікувала гайморит і бронхіт, від яких вона особливо страждає. Але найжахливіший її ворог, як виявилося, — страх. Страх перед злодіями-наркоманами, які знаходять старих і самотніх жінок; страх перед порожнім будинком.

— Я така самотня! Ну хоч би хтось зайшов, відвідав, удень самотньо, особливо коли хворієш, а вночі — такий страх, бувало, нападає!

Я завжди однаково дивуюся цьому. Як можна боятися, віруючи в Ісуса. Та що там віруючи — у день покаяння ми запросили Його у свої серця. Як цей факт можна забути й жити в страху? Але страхи, найрізноманітніші, особливо страх за своє життя або страх перед муками, — це не новинка 21 століття. Учні Ісуса під час бурі так злякалися за своє життя, що, розбудивши Господа, дорікали Йому: «Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?» Я питаю сестру: «Про кого вони говорили «гинемо»? Про себе чи про всіх, включаючи Ісуса?» Виходить, вони Богу говорили: «Ми гинемо разом з ТОБОЮ!» Чи не смішна картина — розповідати Богу, що ми з Ним разом скоро загинемо... Але ж вони вже знали, Хто спить на кормі їхнього човна. У них вже було достатньо можливостей, щоб переконатися, що Ісус не простий рабин, а Господь, Син Всемогутнього Бога.

Ця сумна історія повторюється сьогодні в тисячах і тисячах дітей Божих, які прожили десятки років, віруючи в Ісуса, віддавши Йому свої життя в водах хрещення, знаючи напам’ять сотні обітниць, записаних в Біблії. А коли настають випробування, вони приходять, волають у молитвах: «Господи, Тобі байдуже, що я такий самотній і хворий? Мені страшно... Дітей немає або я їм не потрібен. Якщо хвороба зовсім покладе у ліжко, хто мені води подасть?» Одна сестричка-стариця дзвонить мені зрідка багато років поспіль, починаючи розмову важким подихом: «Мені так нудно... У сина невіруючого своє життя, він не хоче спілкуватися, онуки теж. На зібранні нас чотири сестри, єдності, спілкування теж немає...»

Я питаю в таких випадках: «А де зараз Ісус?» — «На небі...» — «А ще де? Кого ви при покаянні запросили в своє серце, є Він там чи пішов?» Всі зі смутком погоджуються, що Бог вірний: якщо прийшов — значить є. Добре, якщо Він у вашому серці, але як Він почувається, коли ви забуваєте про Нього і плачете, що самотні, при тому, що Син Божий не просто у вас в гостях, десь «спить» в сусідній кімнаті, а в храмі вашої душі? І знову знайоме: «Але немає людини, хто б допоміг мені...» А хіба Бог не впорається з вашою проблемою?

Ми з сестричкою спілкувалися понад годину, я вже повірила в силу своїх переконань, сестра тепер, наповнена вірою і безстрашністю, зрозуміла, нарешті, що диявол не має права її лякати.

— Ваше життя віддане Ісусу. Чому ж ви боїтеся за нього? Відречіться від всіх страхів і від самого життя, як сказав Ісус: «Так ото й кожен із вас, який не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем».
Після короткого мовчання сестра сказала: «Не можу, боюся я...»

Спочатку я була ошелешена таким поворотом, але не надовго. Тому що сліди страху поранили й мою душу, і рубці ще не стерті...

Двадцять років я прожила з Богом, не знаю, як ще можна більш щиро покаятися. Відразу ж прийняла водне хрещення, сповідала перед служителями весь морок і бруд безбожного минулого життя. Полюбила Слово Боже, без примусу вивчала Писання, без сорому проповідувала про Ісуса, як Павло пише, «вчасно і невчасно». Намагалася служити Богу в притулках та інтернатах. Я, дійсно, не боялася нікого й нічого, крім Господа, соромилася слів «я боюся» як особистої образи Бога. Як у Його присутності вимовити вголос, що боюся, якщо Він у мені? І Бог являв чудеса Свого захисту й охорони. Тричі на мене намагалися напасти насильники, але сила Божа буквально ставила стіну, ніхто не міг нашкодити мені, це був прояв слави. Потрапляла в аварії — і ангели ловили мене й ставили прямо, я відчувала їх руки, при цьому були свідки. Багато чудес побачила й пережила.

Але ніколи мене не залишав один страх — перед цими словами Писання: «Якщо хто приходить до Мене і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути Моїм учнем». Ну, зненавидіти рідних — з цим проблем немає. Важче їх любити. А ось зненавидіти своє життя... Відректися від себе...

У чому корінь диявольського обману? Він лякає стражданнями, якими Бог може наповнити наше життя, якщо Йому довіритися повністю. Петро теж знав Ісуса і Його любов. Але настав день у їхніх стосунках, коли Ісус запитав Свого апостола: «Чи дійсно ти любиш Мене? Якщо так, то приготуйся до життя не за волею своєю, а до страждання». Це називається ПОСВЯТА. І це ніяк не може відбутися в день покаяння. Потрібен час для побудови стосунків із Господом, коли той, хто повірив, зможе хоч скільки-небудь пережити любов і вірність Божу. І зрозуміти серцем, що вічність, приготована для тебе, краща від слави й щастя життя за волею своєю. І що варто зважитися страждати заради того, щоб стати подібним до Христа, Який постраждав заради того, щоб позбавити тебе від покарання в пеклі та від влади диявола, яка виявляється через страх, тому що іншого інструмента влади в нього немає. У Петра й інших учнів на це пішло три з половиною роки.

Чого боїться темрява? Тільки світла! Ця маленька коробочка з темрявою страху в моїй душі мучила мене так, як мої «коштовності» в сховку під стелею. У грудні минулого року я залишила будинок і поїхала, пакет із документами та інші дрібниці, за які боялася, взяла з собою. Ось вони — лежать на полиці, нікому не потрібні. Відбулися події, які відсунули на задній план турботу про речі взагалі. Є одяг, їжа, дах — і слава Господу. Те ж сталося і з посвятою всього мого життя Отцю, без залишку.

У 2014 році мені подарували диск із 16-ма відео-проповідями Олега Аскальонка. Тема одна: твоє життя — не твоє. Скільки ти його не приватизуй, це не більше, ніж підступне злодійство в Бога. Ти можеш жити й процвітати, думаючи що служиш Богу, але якщо в кінці виявиться, що жив за волею своєю, ти банкрут. І найстрашніше, що цього вже не виправити. Як я не боялася, все ж покаялася перед Богом і на аркуші паперу записала своє «зречення». Переписала все, що маю на світі фізичному і що особливо дороге мені, — навіть стосунки з народом Божим, адже я розуміла, що це все може рушитися. І написала, що повертаю все те, що думала, що маю, законному Власнику, Богу. І основне — я відреклася від своєї волі на користь волі Божої.

Якби я знала раніше! Просто потрібно було повірити Слову: «Досконала любов проганяє страх, бо страх має муку. Хто ж боїться, не досконалий в любові». Сотні (або тисячі) разів я читала й цитувала ці слова — і при цьому трималася за страх і муку. Навіщо? Коли поруч — вільне життя в любові й довірі Отцеві! Але ж можна було прийняти це рішення давно й не зберігати темряву в душі, жити в свободі. Де було моє серце? У схованці з моїми скарбами під стелею. І в страху за своє життя: а раптом Бог зажадає від мене чогось такого, що мені не сподобається? Я не розуміла, що тільки віддавши своє серце Йому, я пізнаю свободу від самої себе, а цей тягар не всім під силу. Тому навіть серед християн чимало випадків суїциду.

І коли прийшла справжня біда, ангели промовчали і Сам Бог ніби «заснув в узголів’ї», мовчить, не відповідає на молитви за зцілення, я нерідко думала: не дай Бог, якби в цей період життя я увійшла без посвяти свого життя Йому! Я б кричала: «Господи, допоможи!» А Він би мав повне право сказати: «А ти — учень? Не можеш бути Моїм учнем, якщо живеш своїм життям і не довіряєш Мені головної ролі. Ось чому багато людей, почувши діагноз лікарів, помирають душевно раніше, ніж помре тіло. Від страху за своє життя. Я чула у своєму серці, коли дізналася про діагноз рік тому: «Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її».

Те, що витягнуто зі схованок і передано на зберігання й турботу Богові, більше не турбує душу. Моє життя віддане Йому, Він і клопочеться ним. Це і є Євангелія, Блага, Добра Звістка — порятунок від себе, від страху за день завтрашній. Ніхто з тих, хто зробив це, більше не самотній. Навпаки: те, що раніше називалося самотністю, тепер для нас блаженство. Незважаючи на те, є сім'я чи ні, на стан здоров’я, вік, на те, хто нас любить або ж не любить, ми увесь час з Ісусом. І мене більше ніхто не обдурить, що Він не чує або гнівається. Незважаючи на біль, незважаючи на немиттєве зцілення — хоч так його хочеться! Але Він краще знає, як вчинити з душею, яка довірилася Йому.

Улюблені, почуйте голос Ісусів, Який не тричі, а, може, щодня запитує: «Чи любиш Мене?» Якщо так, то любов робить двох одним цілим. І не дозволяйте більше сатані обманювати вас, ніби ви самотні. Вас двоє, як мінімум! Крім ангелів. Слухайте Його, насолоджуйтеся Ним, пізнавайте Його й ставте Йому тисячі питань про Його волю для вас, про майбутнє життя. Говоріть із Ним.

Скільки віруючих живуть із увімкненими телевізорами, навіть уночі тільки звук вимикають. Боюся сама... То не живіть сама! Віддайтеся Ісусу й живіть із Ним. Це Його заповітна мрія, яку Він висловив у молитві до Отця, ще будучи на землі: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, і вони нехай будуть в Нас єдине, — щоб увірував світ, що Ти послав Мене. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм, щоб були одно, як ми одно. Я в них, а Ти у Мені; були досконалі в одно, і щоб пізнав світ, що Ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене. Отче! Яких Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною, щоб бачили славу Мою, яку Ти дав Мені, бо Ти полюбив Мене перше закладин світу».

І тоді самотність стане блаженством!

Катерина СОТНИК

"Благовісник", 3,2018