Благовісник

Три грані покликання

Театр чи завод?

Пам’ятаю один недільний день, коли трапилося кілька накладок — і мені потрібно було у справах, пов’язаних зі служінням, перебувати в п’яти різних місцях майже одночасно… Звичайно, у тому була й моя вина, але подібні випадки майже завжди — наслідок бажання зробити більше роботи при нестачі відповідальних людей. Згадую, як у той день я стояв на зібранні й дивився на церкву — сотні потенційних проповідників, місіонерів, учителів недільних шкіл, більшість із яких прийшли сьогодні «просто послухати». Подумав тоді: якби кожен член церкви хоча б один вечір на тиждень присвятив якомусь служінню, то таких ситуацій, коли треба розірватися на п’ять частин, напевно, не виникало би взагалі.

Тут доречно поставити питання, яке я вперше почув на лекції Василя Попудника: «На що більше схожа ваша церква — на театр чи на завод?» Театр — це місце, куди приходять сотні глядачів, аби подивитися, як кілька десятків акторів виступають на сцені. Якщо вийде хтось із залу — це не матиме жодних наслідків, а от якщо щось станеться з одним із акторів — це буде серйозною проблемою для продовження вистави. Завод — це середовище, де кипить робота, де немає незадіяних, де кожен має своє місце й відповідальність. Більше того, якщо навіть одну людину забрати з налагодженої роботи конвеєра, це не тільки вплине на загальну результативність, а й може викликати збій у виробничому процесі.

Євангелія багато разів робить акцент на особистій відповідальності кожного християнина: «…буде виявлене діло кожного…» (1Кор.3:13), «…[суд Бога] кожному віддасть за його вчинками…» (Рим.2:6), «…тіло складене… у міру чинності кожного окремого члена…» (Еф.4:16), «кожному дається виявлення Духа на користь» (1Кор.12:7), «…кожному з нас дана благодать у міру дару Христового» (Еф.4:7), «Коли сходитесь ви, то кожен із вас псалом має, має науку, має мову, об'явлення має, має вияснення…» (1Кор.14:26). Церква, створена Ісусом Хистом, порівнюється з живим організмом, де важливий і необхідний кожен орган і член. Відтак, є вкрай нездоровою й неправильною тенденція до все чіткішого поділу на «священство» й «мирян», між якими іноді утворюється справжня прірва!

Для чого я живу?

Пам’ятаю, що перше бажання, яке виникло в мене після народження згори — служити. Я ще погано уявляв, чим саме, як, де… Але це було однією з першочергових потреб — як молитва й вивчення Божого Слова. Думаю, це природне прагнення «новонародженого» християнина — з почуття вдячності ділитися Божою благодаттю, бути корисним Богу й людям. Тож я відразу став включатися в служіння, і, мабуть, не буде перебільшенням сказати, що спробував себе практично у всьому — від недільної школи до хору, від проповіді до духовних проявів. Життя настільки було насичене релігійною діяльністю, що на тижні не бувало жодного вільного вечора, коли б я просто лишався вдома. Поїздки, євангелізації, молитви — усе це тривалий час здавалося звичним ритмом життя.

Але був момент, коли я зупинився — і на це було три причини. По-перше, зрозумів, що перенасичення служінням забирає в мене час, необхідний для особистого спілкування з Богом і праці над собою. Це той момент, коли Божа справа може стати ідолом і стояти вище за самого Бога. По-друге, я проаналізував себе й мусив визнати, що маю не зовсім правильні мотиви. Мені подобалося бути «на виду», стояти за високою кафедрою, займати лідерську позицію. Певний відсоток нездорової амбіційності, мабуть, присутній у кожній людині, та все ж він, так би мовити, не повинен перевищувати допустимого рівня. І останнє — я усвідомив, що по суті перебуваю «скрізь і ніде», і відчув потребу знайти й присвятити себе конкретній сфері й меті.

Якщо говорити ширше, то питання власного призначення в якийсь момент постає перед кожною людиною, незалежно від рівня її релігійності. Щоправда, до відповідей доходять не багато хто. Але хіба є щось прекрасніше від того стану, коли ти знайшов «своє» — ту справу, у яку хочеться вкласти всі сили, здібності, ресурси? За яку готовий навіть померти! А з іншого боку — як сумно, коли людина не усвідомлює ні для чого живе, ні за що помирає… І особливо сумно, коли це стосується саме віруючих. Серед християн поширені такі абстрактні поняття, як «жити для Христа», «любити Бога»... Але все це — порожні слова, поки не конкретизуються в певній сфері й не матеріалізуються в певній дії. Інакше це схоже на віру без діл: «Ідіть з миром, грійтесь та їжте…» Ми служимо Христу, коли служимо людям. «Що зробили одному з найменших — зробили Мені…» — каже Божий Син.

Загалом тема покликання вириває людину зі стану «колективної віри», коли вона йде за Господом ніби «за компанію». І от ми всі йдемо одним великим стадом — не кращі й не гірші за решту, відвідуємо дім молитви, співаємо загальним співом, разом молимося... І тут хтось запитує: «А яке твоє покликання?» — «Ну… Як і в усіх — ходити на зібрання…» Але покликання не буває «як у всіх», воно завжди — індивідуальне. До нього приходять через пізнання самого себе — своїх здібностей, талантів, бажань. І через особисте пізнання Бога і Його волі. Більше того, нерідко покликання якраз змушує пливти проти течії, проти усталених традицій і понять.

Призначення — міф чи реальність?

Щоб почати пошук свого покликання, спершу потрібно повірити у власне призначення. Чому я народився саме таким? Моє тіло, характер, особистість — це випадковий набір генів моїх батьків, чи це сам Бог сотворив для конкретних цілей? «Ще поки сформував в утробі матері, Я пізнав був тебе, і ще поки ти вийшов із нутра, тебе посвятив і дав за пророка народам!» — каже Господь до Єремії. Особисто я вважаю, що Творець абсолютно кожній людині дав шанс, розвинувши закладені Ним таланти, виконати велике Боже призначення.

Якось я прочитав історію про вірменського спортсмена Шаварша Карапетяна, яка змусила ще більше замислитися над ідеєю призначення. Мова йде про багаторазового чемпіона світу з підводного плавання й випадок, який трапився з ним у вересні 1976 року. Здійснюючи тренувальну пробіжку дамбою через Єреванське озеро, 23-річний Шаварш став свідком автокатастрофи — тролейбус, переповнений людьми, злетів з дороги й упав у воду. Чоловік, не роздумуючи, стрибнув у водосховище й став рятувати людей. Зрештою з 92-х пасажирів завдяки спортсмену вижили 20, хоча він зумів витягнути набагато більше. Унаслідок тривалого перебування в брудній холодній воді й отриманих травм Шаварш Карапетян важко захворів, що практично поставило хрест на його подальшій спортивній кар’єрі… Набагато пізніше, коли експерти оцінювали цей епізод, усі зійшлися на думці, що тільки людина з такою фізичною підготовкою могла здійснити подібну рятувальну операцію.

Тільки уявіть собі: тролейбус падає у воду — і в цей самий момент по цій самій дамбі біжить чемпіон із підводного плавання… Він — найкращий у світі, по суті не було жодної людини на землі, яка могла б це зробити краще за нього. Нічого собі випадковість! А може, це й було призначення Шаварша Карапетяна — той момент, для якого він народився? Адже він зробив щось насправді велике, що не зрівняється з усіма золотими медалями й чемпіонськими титулами! А з іншого боку — чи зміг би він виконати волю Провидіння, якби не розвинув своїх атлетичних здібностей до професійного рівня?

Думаю, на землі є стільки роботи для Бога, що призначення знайдеться для кожного. От тільки виконати його зможе та людина, яка заздалегідь пізнає своє покликання й підготує себе.

Щастя й ефективність

Наступні дві речі, про які хочу сказати, напряму залежать від того, чи перебуває людина «на своєму місці», у своєму призначенні. Перша річ — це щастя. Дозволю собі поставити, на перший погляд, дивне запитання: як ви вважаєте, чи багато серед християн насправді щасливих людей? Так, ми звикли чути фрази на кшталт: «Прийди до Бога — і ти станеш найщасливішим на землі!» Але подивімося правді в очі: чи сваряться щасливі люди, чи ображаються, чи пліткують, чи перебувають у депресії? Точно, що ні… На мою думку, до щастя насправді не один крок, а два. Так, людина, яка навернулася до Бога — уже піднялася на першу сходинку до справжньої радості. Але, послухайте, сьогодні в церквах — безліч християн, невдоволених своїм життям! Чому? Тому що зупинилися й не піднялися на другу сходинку — усвідомлення свого призначення. Адже щастя — це реалізація своїх талантів, щастя — робити справу, яка в тебе виходить і приносить задоволення. Образно кажучи, якщо ти праска, а тобою забивають цвяхи — це не зробить тебе щасливим…

Ще одне запитання: як ви собі уявляєте рай? Величезна кількість людей думає, що рай — це місце, де можна буде нарешті виспатись. Де не потрібно буде нічого робити… Та коли Іван Богослов описує Небесне царство, ми бачимо безперервне служіння: «І спокою не мають вони день і ніч, промовляючи: Свят, свят, свят Господь, Бог Вседержитель, що Він був, і що є, і що має прийти!» Отже, рай — це не відсутність роботи, це заняття приємною справою! Беручи інтерв’ю в багатьох служителів, я чи не в кожного запитував, що робить їх щасливими, і відповіді були майже тотожними — найрадісніші моменти в усіх пов’язані саме з їхнім служінням.

Друга річ, яка залежить від перебування у своєму призначенні — ефективність. Пам’ятаю одне богослужіння — із тих, які молодь регулярно проводить по лікарнях. Майже всі приїхали туди після роботи або навчання, тому були не дуже підготовані. Спів не клеївся, декламатори збивалися, проповідники повторювалися… Після закінчення я запитав: «Як ви думаєте, що краще — провести служіння отак, як сьогодні, чи краще — один раз пропустити, підготуватися й прийти на наступний раз із якісною програмою?» А у відповідь почув: «Наша справа — сіяти, а результат — від Бога!» Так, можна засіяти зерном і заасфальтовану площу, тільки який у тому сенс? Дуже часто буває, що якість приноситься в жертву кількості, відповідальність за результат списується на Бога, а працівники не мають успіху, тому що займаються не своєю справою. От буває ж: дві людини роблять одну роботу, однаково викладаються. В одного — йде, а в іншого — ні…

«Тож біжу я не так, немов на непевне, борюся не так, немов би повітря б'ючи», — каже апостол Павло, наголошуючи, що результат — важливий, що служіння повинне бути ефективним: «Біжіть так, щоб одержали ви!» Загалом, результат певної діяльності залежить від двох моментів — від здібностей у даній сфері й прикладеної праці. Або по-іншому — від перебування у своєму призначенні й посвяти йому. Щоправда, наполеглива праця може компенсувати навіть нестачу таланту, у той час як справа, до якої покликаний, просто не може в тебе не виходити! Завершивши навчання на філологічному факультеті, я довгий час не міг знайти роботи за фахом, і мусив трохи працювати на будівництві. Можу собі уявити, як намучилися друзі, які брали мене підробляти. Мало того, що я нічого добре не вмів — так ще й дуже повільно вчився. Мені завжди було легше написати твір із української літератури, ніж виготовити заготовку на уроці трудового навчання. Так і в кожної людини — щось легко дається майже відразу, а щось — і зовсім не йде до рук. Очевидно, що й ефективність буде набагато вищою в першому випадку.

Ключ до покликання

Для візуалізації даної теми я зав­жди використовую великий залізний ключ невідомо від чого, якого знайшов серед старого мотлоху в підвалі. Я називаю його «Ключ до покликання». Уявімо собі, що існують такі собі двері, за якими знаходиться наше призначення. Їх відчинити можна ключем, кожен виступ якого ідеально підходить до заглибин у замку. Отже, нам потрібно в процесі свого життя методом спроб і помилок «випиляти» цей ключ. А він має три основні грані — про які й піде мова — і описав їх в одному із своїх листів апостол Павло: «Коли ж Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, уподобав виявити мною Сина Свого, щоб благовістив я Його між поганами, я не радився зараз із тілом та кров'ю, і не відправився в Єрусалим до апостолів, що переді мною були, а пішов я в Арабію, і знову вернувся в Дамаск. По трьох роках потому пішов я в Єрусалим… Потому пішов я до сирських та кілікійських країн. Церквам же Христовим в Юдеї я знаний не був особисто…» (Гал.3:15-22).

У цьому уривку апостол по суті розповідає про своє покликання, і це покликання має три компоненти — сфера служіння, місце служіння й час служіння. Розглянемо їх детальніше.

Грань №1: Сфера

Чи зустрічали ви людей, які роблять не те, що їм подобається, або змушені працювати не за тією спеціальністю, на яку вчилися? Пам’ятаю: у дитинстві часто дивився з батьками популярну на той час передачу «Поле чудес». Вона була особливою тим, що показувала певний соціальний зріз. Туди приїжджали учасники «з народу» з усього колишнього СРСР. У багатьох із них у буремні 1990-ті була цікава спільна риса. Коли ведучий запитував: «Хто ви за освітою?» і «Ким працюєте?», то дуже часто виявлялося, що вчитель торгує на ринку, а лікар перекваліфікувався на будівельника. Часто через обставини життя людина не може собі дозволити розкіш — працювати в улюбленій сфері. Та все ж покликання варте того, щоб за нього боротися!

При завершенні 11 класу мені дуже важко було визначитися з напрямком подальшого навчання. Так буває тоді, коли тебе цікавить все одночасно. А найпопулярнішими факультетами тоді були — юридичний і економічний. Тепер самому дивно згадувати, як, будучи повністю розгубленим, я подав документи разом із іншими на економіку — одну з найбільш далеких від мене сфер. На щастя, мені не вистачило буквально кількох балів, щоб потрапити на державну форму навчання, і я пішов навчатися на філологію, куди пройшов без проблем. Зрештою, зрозумів, що ця царина завжди була мені набагато ближчою, просто я не прислухався до власного серця. Та й важко було почути себе самого за неймовірною кількістю інформації, яка тоді проходила через розум.

Один із моїх викладачів якось сказав: «Якщо ви не хочете працювати, то виберіть собі роботу, яка вам подобається, і все життя відпочиватимете!» І справді, згадуючи період, коли довелося в пошуках заробітку перепробувати кілька зовсім нецікавих професій, можу зауважити, що кожного дня я йшов на роботу майже як на каторгу. Не через те, що було фізично важко, скоріше — морально, адже справа тим важче дається, чим менше вона приносить тобі втіхи. Тому, коли одного дня пролунав телефонний дзвінок і мене запросили на роботу в редакцію, я погодився без вагань — хоча, звичайно, переживав, чи справлюся. Пам’ятаю, як написав свою першу статтю, із завмиранням серця приніс її редактору, чекаючи швидше критики, ніж похвали. Яким же було моє здивування, коли він вирішив навіть зняти один із готових матеріалів, аби помістити мою писанину…

Наведений досвід дає мені впевненість у двох речах: по-перше, те, для чого ти призначений, завжди кликатиме тебе. І в цій сфері ти просто приречений на успіх. По-друге, і Божа воля в даному випадку найчастіше співпадатиме з твоїм справжнім бажанням. Бог не доручатиме людині те, що їй самій не подобається, адже тоді вона не зможе вкласти в працю душі. А робота, зроблена як-небудь, не потрібна ні Богу, ні самому працівнику.

Яскравий біблійний приклад людини, яка в певні моменти життя робила «не своє», — апостол Петро. Народжений бути «ловцем людей», цей чоловік весь час повертався до своєї земної професії — рибальства. І що ж? Подивіться, скрізь, де читаємо, як Петро ловить рибу, — у нього постійно не клює, аж поки Сам Господь не вказує, куди і як закинути сіть чи вудку. Коли ж апостол входить у своє покликання, здавалося б нічого особливого, проста проповідь — а в результаті тисячі людей приходять до Бога. До речі, матеріальний зиск (риба) завжди конкуруватиме з покликанням за місце в серці людини.

Грань №2: Місце

Є великі церкви з цілим списком проповідників, які змушені стояти в черзі, щоб отримати право стати за кафедру. Інші — маленькі сільські общини — часто, як повітря, потребують Слова, проповіднику навіть не встановлюватимуть ліміт часу, аби тільки він погодився приїхати. Ми говоримо про місце. Припустимо, людина розібралася зі сферою служіння, яка є її призначенням. Багато хто на цьому зупиняється, забуваючи, що місце служіння — не менш важлива частина покликання. Чи багато людей запитує: «Господи, а де Ти хочеш мене бачити?» Мабуть, ні, адже місце кожен хоче зайняти якомога вигідніше!

Приїжджаючи на місіонерські точки, де сьогодні вже все гарно облаштовано — є дім молитви, члени церкви, структура служіння, — не раз ловив себе на думці: це ж колись сюди приїхали перші християни! Ще не було нічого — ні будь-яких контактів з людьми, ні необхідних ресурсів, ні навіть місця проживання — вони починали все з нуля. Був той, хто став першим, почувши поклик Божий залишити нагріте комфортне місце на церковній лаві й приїхати на «цілину», де й лави-то ніякої ще нема.

Згадаймо життя біблійного мужа Йосипа. Якщо простежити, побачимо, що він постійно змінював свій статус і місце перебування. Ось він у рідному домі, улюблений у батька, ніщо не передвіщає біди… І раптом, неждано-негадано — рабство, і зрештою хлопець опиняється слугою в домі Потіфара. На новому місці юнака продовжує благословляти Господь. Здається, усе налагоджується — успіх у службі, довіра господаря, певна влада… І знову доля кидає Йосипа з висоти на самісіньке дно! В’язниця — жодних прав, жодних шансів на порятунок. Хоча й тут його здібності й покликання приносять певний авторитет. Та не на довго — бо через певний час Йосип опиняється в ще більш несподіваній іпостасі! Я роздумував: чому ця людина ніколи надовго не затримувалася на одному місці? Тому що все це — не було місцем його покликання. Кінцева точка, до якої вів Йосипа Господь, — керівник над домом єгипетського фараона! Завжди є спокуса заспокоїтися, осісти. Але справжнє благословення буде тільки там, куди кличе Бог.

Грань №3: Час

Мені здається, якщо говорити про сферу й місце служіння, то про них більшість людей все ж замислюється. А от час як обов’язкову частину покликання — нерідко взагалі не беруть до уваги. З одного боку, люди — нетерплячі, їм не хочеться чекати, вчитися, змінюватися. З іншого — навпаки, багатьох буває важко зрушити з місця, і коли приходить час, Богові ще довго доводиться декого «вмовляти». Не завжди потрібно бігти стрімголов, але й також важливо не запізнитися.

Особисто для мене моя зупинка далася досить важко — відразу стикаєшся із тиском: «Чому це ти перестав ходити туди, чому залишив ось те?» Відповідь проста — тому що вирішив врахувати ще й час у своєму покликанні. Навіть апостолам було наказано: «Не відлучайтеся від Єрусалиму!» А що якби вони поспішили щось робити, не прийнявши дару Святого Духа? Чи мало б їхнє служіння успіх?

Біблія повна повчальних прикладів, як Божі служителі помилялися саме щодо часу певної дії. Можна згадати Авраама, який, не дочекавшись обіцяного потомства від Сарри, вирішив «допомогти» Богу, народивши Ізмаїла. Класична історія Саула, який не дочекався приходу Самуїла й сам приніс жертви. Напевно, чи не єдиним позитивним у цьому відношенні старозавітним героєм постає Давид, який умів чекати Господа й вчасно відгукуватися на Його поклик. А чи не найчіткіше фактор часу простежується в житті Мойсея. Піклування про народ — насправді було його покликанням, його болем. Але спочатку він пішов зарано, не дочекавшись Бога, — тому нічого й не вийшло. А потім — коли вже кликав Господь — став відмовлятися. Якщо вдуматися, Мойсей ввійшов у своє покликання у 80 років — коли ми звикли списувати людей «на пенсію». З біографії цього мужа ми можемо зробити важливий висновок — ні похилий (або ж надто молодий — як у випадку з Єремією) вік, ні фізичні вади не можуть перешкодити людині виконати її призначення від Бога у визначений Ним час!

Покликання апостола Павла та Ісуса Христа

Тепер простежимо три грані покликання в житті апостола Павла, згідно з наведеним вище уривком. Спочатку служитель пише про загальне покликання, яке стосується усіх християн: «Коли ж Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, уподобав виявити мною Сина Свого…» А продовження — уже стосується конкретної сфери служіння: «…щоб благовістив я Його між поганами». Павло — перш за все апостол язичників, як бачимо, найбільшого успіху досяг саме поза Ізраїлем. Усе, що він робив серед рідного народу, практично не мало позитивного результату. Читаючи далі, знаходимо конкретні місця, куди апостол їхав під керівництвом Святого Духа: «пішов я в Арабію, і знову вернувся в Дамаск… Потому пішов я до сирських та кілікійських країн». І далі в служінні Павла простежується чітке керівництво Боже щодо напрямку подорожі, бували навіть моменти, коли Бог змінював його маршрут через особисті відкриття. І останнє — час: «По трьох роках потому пішов я в Єрусалим…» Можна подумати, що апостол відразу після навернення починає служіння, але це не так. Навіть учень Гамаліїла потребував підготовки, перш ніж Бог став його активно використовувати.

Ці три грані ми можемо побачити й у житті Божого Сина. Коли Ісус Христос висів на хресті — це був той момент, для якого Він народився! Він прийшов не стільки для того, щоб зціляти, проповідувати... Його основне призначення — померти за гріхи людей. Ісус казав, що Він посланий перш за все до «загиблих овець дому Ізраїлевого», відповідно — цим обмежувалося місце Його служіння. Більше того, Месія йшов Сам і посилав учнів у конкретні міста й села, які знав заздалегідь. Щодо часу служіння Ісуса Христа, то це найбільше викликає в мене подив. Тільки уявіть: Сам Божий Син народився на землі! Здавалося б, кожен день Його життя потрібно використати максимально! Але Спаситель починає активну діяль­ність лише у віці 30-ти років! І через 3 роки — все закінчується... Також був конкретний час — іноді зовсім нелогічний, коли Він учиняв певні чуда (згадайте воскресіння Лазаря). Отже, навіть Ісус Христос, будучи Богом, чекав на виповнення Свого часу.

Шукайте — і знайдете

Одного разу ми працювали усією ріднею на полі в селі, і батьки послали мене за чимось до хати. Але дверний замок заржавів — і, намагаючись відчинити двері, я ненароком зламав ключ: кільце залишилося в моїх руках, а основна частина із зубцями — у замку. Мені тоді було років із шість, і я дуже злякався, думаючи, що через мене тепер неможливо буде потрапити в дім. Але прийшов батько й за допомогою плоскогубців відчинив двері, а потім і полагодив ключ. З того часу я зрозумів, як важливо обережно поводитися із замком — навіть трошки неправильно вставлений ключ може стати причиною невдачі. Тим більш важливо, щоб кожна грань «Ключа до покликання» була «виточена» (визначена) ідеально, якщо людина насправді хоче досягнути успіху.

Зустрічаючись із людьми, які надихають, вражають своїм служінням, я не раз переконувався, що в їхньому житті обов’язково були витримані три грані покликання — сфера, місце, час. І навпаки, неуспіх буває викликаний саме порушенням цих граней. Вже зазначалося, що відвести від покликання можуть несприятливі обставини. Також, нерідко людині заважають неправильні мотиви (наприклад, ті ж нездорові амбіції), або ж ситуація, коли їй доводиться робити все і скрізь «бо більше немає кому».

Отож, я залишаю вас перед вашими особистими дверима — їх можете відкрити тільки ви й тільки своїм індивідуальним ключем. Шукайте своє призначення в собі, у спілкуванні з Богом. Тут будуть актуальними два правила апостола Павла, залишених Тимофію: «Уважай на самого себе та на науку». І тоді ви обов’язково знайдете власне покликання й проживете щасливе та насичене плодами життя!

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 1,2018