Лукавство

Усі християни — лицеміри?

Не дивно, що багато людей асоціюють слово «християнин» зі словом «лицемір». Християни мають репутацію людей, слова яких розходяться з ділом. І якщо бути чесними, лицемір часто дивиться на нас із дзеркала, поки ми чистимо зуби.

Я живу в маленькому містечку, яке відзначається нічними п’янками щосуботи й переповненими церковними зібраннями недільного ранку. В новинах нас регулярно звинувачують у присвоєнні чужих грошей, любовних романах, зловживанні владою й називають найгіршими екземплярами християн.

У всіх нас є віруючі знайомі, яких ми вважаємо шахраями. І я переконаний, що лицемірство завжди буде. Наша здатність жити відповідно до чеснот практично неможлива без духовної сили. Як написав Роберт Робінсон у книзі «Прийдіть до джерела всякого благословення», усі ми «схильні збиватися зі шляху».

Мені здається, що нам необхідно зрозуміти, як церква підтримує чи навіть заохочує лицемірство й чому в невіруючих голова йде обертом, коли неправда виходить на поверхню.

Контроль поведінки спонукує до лицемірства

Одного разу жінка, яка притримувалася «суворої лінії святості», проповідуваної пастором церкви, побачивши на одній із моїх фотографій те, що вважала неприпустимим, одразу ж спробувала з’ясувати, чи можна відсторонити мене від виконання церковних обов’язків. І хоча цей випадок мав хороше завершення, після цього я зауважив, що ретельно продумую, що розміщати в соцмережах, щоб те, що для мене повністю допустиме, не стало приводом звинувачувати мене.

Коли загроза несхвалення може змусити нас змінювати чи приховувати поведінку, то це не впливає на наші погляди, а просто заганяє їх у підпілля. Тобто досить категорична реакція цієї жінки на моє фото не змінила моєї думки про те, що було на фото. Ситуація просто змусила мене замислитися, наскільки я можу бути прямолінійним щодо того, хто я насправді й наскільки можу довіряти общині.

Це типовий результат нападу на служителя (чи просто християнина) тих, хто уважно стежить за поведінкою інших. Я знаю багатьох людей, вихованих у церквах, де ставиться наголос на святості: вони возили дітей за три міста, щоб подивитися фільм у кінотеатрі, і щоб при цьому ніхто з церкви не дізнався про це. Таким чином люди утверджуються в думці: якщо на вас за щось зляться — просто приховайте це. Така ситуація серйозно ослабила здатність дітей бути чесними в церкві та сім’ї.

Хоча така стримана поведінка виникає тому, що ми хочемо уникнути метушні з галасливими християнами, які спішать усіх і все засудити, зрештою все зводиться до зловживань. Коли ми вчимося уникати проблем, чітко розділяючи їх за сферами (це життя в церкві, а це повсякденне), то повністю звикаємо до подвійних стандартів. Те, що починається як просте приховування факту (нам подобається час від часу випити вина чи слухати світську музику), може поступово перейти в приховування більш руйнівної поведінки, як-от позашлюбних стосунків чи серйозних залежностей.

Видозміна поведінки продукує лицемірство

Існує загальноприйнята реакція на питання християнської двоїстості. Я відвідав багато зібрань для молоді та чоловіків, де основною була тема: «Світ спостерігає за вами, тому заради доброго християнського свідчення перестаньте робити дурниці або щось гірше». Проблема ж полягає в тому, що подібне цілеспрямоване позування насправді більше шкодить віруючим, ніж допомагає.

Це непорозуміння бере початок в перетворенні християнського благовістя в якийсь емоційний посил, за яким виголошується стандартна фраза «повторіть цю молитву за мною». І без зволікань люди, які навіть особливо не замислювалися про християнство або не підрахували ціну питання, опиняються «на гачку». Тільки після здійснення «покупки» їм дається «рахунок», у якому вказується, що їхня нова подарована віра буде їм чогось вартувати. Не дивно, що їм простіше дотримуватися стандартних релігійних поглядів і своїх особистих уподобань.

Ви зауважували, скільки людей у першому столітті хотіли йти за Ісу­сом, але пішли від Нього зовсім розчарованими (див. Мр.10:17-27; Лк.9:57-62)? Мені здається, що нам необхідно презентувати християнство так, щоб спонукати людей задуматися над його вимогами й жертвами. Ми настільки зосереджені на «спасінні» людей, що прикрашаємо Євангелію «подарунковим набором ножів» — аби вони відразу «купилися». Ісус же заохочував нас виховувати учнів, а не просто «спасати» людей (див. Мт.28:16-20).

Ні контроль, ні видозміна не допоможуть

Я прийшов до висновку, що цілком нормально мати переконання або вірування, які відрізняються від переконань інших людей у моєму оточенні. У минулому я намагався згладжувати або ховати ці відмінності, щоб ощасливити інших. Але це було жахливо для всіх, тому що:

— я не був відкритим і повністю чесним;
— мене неможливо було викрити в тих сферах, де я помилявся;
— я не давав можливості критично налаштованим людям бути добрими ближніми;
— я заохочував нечесність.

Мені більше не доводиться переживати з приводу того, чи згодні зі мною оточуючі. Я не ховаю своїх політичних поглядів або того, чим захоплююся, і це бере початок від бажання жити всеосяжним цілісним внутрішнім життям. Я відкритий до діалогу з тими, хто не схвалює моїх уподобань, але не відчуваю гострої потреби примушувати їх схилитися до моєї думки. У той же час я визнаю свою потребу в корекції.

Я виявив, що церква наповнена людьми, які приховують почуття або погляди, оскільки вважають, що в іншому випадку вони будуть покинутими. Іноді прозорість у вашому житті дозволяє тим, хто вас оточує, зважитися на те саме.

Я б дуже хотів, щоб видозміна поведінки продукувала бажані результати, але це не так. Я поділяю бажання акцентувати увагу на змінах. Зрештою, це поняття, яке можна виміряти й прорахувати. З іншого ж боку, справжня духовність — це свого роду «плутанина», коли складно зрозуміти достеменно, наскільки люди просуваються вперед. Не дивно, що ми, будучи прагматиками, більш схильні до християнства зі списком конкретних завдань. Нам хочеться, щоб прогрес можна було легко підрахувати й відтворити.
Але якщо ми акцентуємо на зовнішньому боці питання, то відтворюємо лицемірів — яскравий образ «благочестя». Добратися ж до справжнього кореня чийогось духовного захворювання можна тільки тоді, якщо ми будемо чекати, підбадьорювати й споряджати людей для слідування за Христом, а не надіятися на добру поведінку, схвалення або правильне богослов’я.

Ми не можемо поглянути на життя людини — і з першого погляду з легкістю визначити, хто поводиться, а хто не поводиться як справжній християнин. Іноді від найближчих до Бога людей цього найменше очікуєш.

А як тільки ми думаємо, що істинність Євангелії ґрунтується на тому, наскільки добре ми справляємося з християнством, то абсолютно втрачаємо всю її суть.

Що ж із цим робити?

Ваше справжнє свідчення — це слідування за Ісусом Христом. Усе решта — зовнішній антураж.

Іноді складно бути чесним із самим собою, але це важливо. Якщо ви виявите, що вносите зміни в своє життя, то вам необхідно запитати себе: чи втілюєте ви ці зміни заради схвалення інших чи заради підвищення духовного пізнання. Якщо ви робите це для того, щоб справити враження на інших, то не обтяжуйтеся.

Єдиний спосіб побороти лицемірство — бути готовим визнати, що кожен із нас є духовним новачком. Християнство не робить нас кращими, розумнішими, правішими або щасливішим за інших. Воно єднає нас із Богом і дозволяє Йому почати брудну, таємну й часто грубу роботу з виправляння нашого звивистого життя.

Ми даремно витрачаємо час, коли намагаємося постати більш благочестивими в очах інших людей або у власних. Важливі тільки зусилля, спрямовані на слідування за Христом.

Джейсон Д. БРЕДЛІ

"Благовісник", 4,2017