Що? Де? Коли?

І сказав Він до них: Так написано є, і так потрібно було постраждати Христові, і воскреснути з мертвих дня третього, і щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх, від Єрусалиму почавши. А ви свідки того. Лк.24:46-48

Що значить бути свідком?

Хто такий свідок? Це той, хто бачив певну ситуацію: опинився на місці злочину або на його очах трапилася аварія, або був присутній під час підпису якогось важливого документа й може це підтвердити. Свідок — це очевидець. Що потрібно від свідка? Максимально просто й неупереджено, нічого не додаючи і не віднімаючи, розповісти, як усе було. Щодо нас, то ми свідки того, що Бог живий, що Ісус Христос помер, але воскрес і є діючою силою на землі, впливаючи на людські долі.

Якось під час уроку фізкультури на стадіоні шкільний охоронець вдарив мого однокласника. Звичайно, хлопець теж був певною мірою винний. Закінчилося тим, що нас, як очевидців, змусили писати пояснювальні записки, а в результаті охоронця звільнили з роботи. І не скажеш, що не було за що, та й ми ніби не збрехали. Але, як ви думаєте, чи були ми об’єктивними, описуючи ситуацію? Звичайно, що не зовсім, адже кожен вигороджував друга.

Ми, люди — суб’єктивні, упереджені істоти. Тому розповідаючи про щось, часто керуємося власними, іноді навіть не до кінця усвідомленими мотивами та емоціями. І буває важко чимось не прикрасити історію або чогось не договорити. Напевно, вам доводилося чути свідчення, сказані не в той час, не в тому місці або з недоречними деталями, які нівелювали весь позитив сказаного. У таких випадках те, що могло прославити Бога й послужити натхненням для інших, навпаки — викликало в кращому разі нерозуміння й підозру, а в гіршому випадку відштовхувало слухачів від Господа й від церкви. Наразі зауважимо лише ключові моменти: що, де й коли варто говорити.

Що?

Про що ми свідчимо? Основне у свідченні — те, як Бог змінив наше мислення, чому і як ми вирішили йти за Богом. А решта — чи був я «культурним грішником», чи злодієм у законі, чи пропаленим наркоманом, чи безневинним «девеерівцем» — другорядне. Основна ціль — донести відкриття про Бога, який спасає й змінює життя, а не вразити слухачів гостросюжетним оповіданням про карколомні злети й падіння. Наша історія — просто ще одна ілюстрація Божої спасаючої благодаті в людських долях. Головний персонаж свідчення — Бог.

Звичайно, свідчення має свій сюжет, перипетії — усе на своєму місці. Але! Кожна згадана деталь повинна бути ще одним камінчиком у загальній будові, а не окремим, не пов’язаним із основною історією «ліричним відступом». Будь-який компонент розповіді має бути виправданим, давати якийсь урок, висновок, а не вживатися ради «красного слівця» чи емоційного напруження. Хіба потрібні Богові наші спецефекти? Основний результат Його дії в нас — змінене життя. Це наш основний аргумент.

Не менш важливо використовувати у свідченні конкретні адекватні факти саме з власного життя. По-перше, переказування чужих історій рідко буває сильним і правдоподібним (хіба що розповідаєш про близьку людину, яку сам добре знаєш). Коли розказуєш те, що сам пережив, — це завжди актуально, це важко заперечити, хіба що слухачам доведеться називати вас брехуном. По-друге, мабуть, зайве нагадувати, що ті історії, які часто кочують із чата в чат, а потім із вуст в уста, бувають вигаданими, а що ще гірше — нереальними. Півбіди, коли розказують таку історію як притчу. Але одного разу я був свідком, як на євангелізаційному дитячому заході сестра переказувала фантастичну історію як реальну (вона саме гуляла по інтернету): одному віруючому хлопцю в армії начальник дав ключі й попросив переставити автомобіль із місця на місце. Нічого не підозрюючи, юнак виконав наказ, а вийшовши з машини, побачив, як усі вражено дивляться на нього. виявляється, бажаючи познущатися з хлопця, із машини вийняли двигун. Цілком імовірно, що в основі історії були правдиві факти, які, передаючись, перебільшувалися й обростали додатковими деталями. Та в таке, у наведеному вигляді, повірять, справді, тільки діти. У той день, напевно, лише мені було соромно за таке «свідчення».

А ось свідчення з набагато гіршими наслідками. На міському майдані проводили євангелізацію. Проповідник із повною серйозністю «свідчив», як одна дівчина пила воду з болота й непомітно для себе проковтнула маленьку змію. Та змія розрослася в неї в шлунку, і зрештою робили операцію, щоб її видалити. Брат так проводив аналогію з гріхом — спочатку він маленький і непомітний, а потім виростає й може призвести до смерті. Це реальний випадок, розказаний служителем, який у цей час стояв на майдані поряд із працівниками санстанції й вислуховував їхню думку про інтелектуальний рівень проповідника. Знову ж таки, не здивуюся, якщо в оригіналі йшлося не про змію, а про якогось паразита, що, погодьтеся, кардинально міняє справу. Можна згадувати ще багато таких прикладів, хоч би отой класичний — про хлопчика, у якого в першому варіанті «свідчення» відмерзли руки, а в другому — ноги, а люди, почувши ту саму історію з різними деталями, сприйняли християн за обманщиків… Отже, завжди краще й сильніше прозвучить, можливо, не така яскрава, але своя розповідь, ніж виняткова, але чужа.

І ще одна заувага. Напевно, до найчастіших помилок тих, хто свідчить, я б зарахував і надмірну ідеалізацію християнського життя: «Бог мене й від того звільнив, і від того зберіг! Приходьте до Бога, Бог від усього зцілить, із неба на вас посиплються долари, і взагалі ви будете жити як в раю!» По-перше, Бог не завжди зціляє й не все дає. Це реальність. А по-друге, не раз, слухаючи свідчення, у якому «Бог все дав», мені хочеться запитати: а якби Бог не захистив, допустив страждання, ти став би Йому служити з таким же запалом? Чи твоя віра закінчиться в той день, коли Бог чогось не дасть? Що сильніше: вірити благословляючому Богу чи вірити, незважаючи на те, що Бог не дав бажаного?

Де?

Кожного разу, коли доводиться свідчити, я запитую: де і хто мене слухатиме? Відповідно до цього обираю один із напрямків, який буде доречний і актуальний саме там.

Нещодавно на нашому богослужінні свідчив колишній в’язень. У його історії були і залита кров’ю камера, і, перепрошую, кишки, які повилазили з черева… Те, що доречне в особистій розмові або на євангелізації в тюрмі, може бути зовсім недоречним у церкві або на міській площі. Тому варто враховувати, яка аудиторія слухає і які деталі можна собі дозволити в цьому конкретному випадку. Зрозуміло, що цікаві подробиці допомагають тримати увагу слухачів, але зловживати ними не варто.

Для алкоголіка свідчення людини, яка кинула пити, може стати справжньою надією: якщо Бог допоміг йому, то й мені допоможе. Для людини, яка ніколи не пила або вживає помірно, це буде зовсім незрозуміло й не актуально. У такому разі, можливо, доречніше зробити наголос, наприклад, на тому, що Бог допоміг відновити сімейні стосунки, адже це зрозуміло й потрібно для всіх.

Та й взагалі, одна з ключових речей, яку варто не забувати під час свідчення — це належна скромність. Вам доводилося чути, як розповідають про себе колишні кримінальні авторитети? Так, що думаєш: а вони точно колишні? Можна ще зрозуміти, коли видатний учений чи митець хвалиться своїми успіхами, що йому сам Брежнєв руку потискав (правда, це вельми сумнівне досягнення). А от чим хвалиться людина, яка все своє життя прокололася, утратила сім’ю та й сама ледве жива лишилася? Ще гірше — коли колишній алкоголік, рівняючи всіх до себе, починає звисока повчати інших.

Можливо, свідчення, як Бог вас зберіг в аварії, буде недоречним для людей, у яких в аварії загинув родич. Так само, як пісня «Я дякую Тобі, мій Бог, за руки (ноги, очі і т. д.)» не дуже підходить, щоб її співати інвалідам. А на євангелізації для бездомних, напевно, не варто розповідати, яку вам Бог послав круту машину. На похороні потрібна втіха, на весіллі — веселощі. Тож зважаймо на те, де ми знаходимося, і не говорімо на весіллі про смерть.

Коли?

Запитання «коли можна починати свідчити?», на перший погляд, може здатися недоречним. Адже що може завадити навіть новонаверненій людині ділитися радістю отриманого спасіння, зцілення й такого іншого? Уявімо дві реальні ситуації. Перша: людина, яка щойно прийшла з місця позбавлення волі та ледве позбулася наркотичної залежності, свідчить, як «Бог її знайшов, вивів, звільнив». Друга ситуація: про те ж саме розповідає людина, яка вже 10 років «у Господі», має успішну роботу, гарну сім’ю. Кому з них ви більше повірите? Нещодавно я слухав представника першої категорії, як він то приходив, то відходив від Бога, то каявся, то знов падав у гріх. Чоловік захоплено свідчив, як черговий раз його привезли в реабілітаційний центр, і Бог так торкнувся серця, і так захотілося йти за Богом! Але… Мовляв, ще були вагання, ще не було впевненості, і знову — падіння… Чесно кажучи, після цього свідчення в мене залишилася чітка думка: якщо людина щоразу так захоплено приймала Бога й так легко відходила, то яка гарантія, що ось це свідчення за кафедрою — не один із тих самих злетів перед падінням? Отже, відповідь на запитання «коли?» я б дав таку: тоді, як твердо станеш на ноги в тій сфері, про яку свідчиш.

У багатьох церквах людей учать дуже стримано розповідати про власне наркоманське чи то в’язничне минуле. Чому? Тому що це нікому не на користь. Близькі й друзі колишніх залежних і так знають, із якого болота їх підняв Бог. А для інших людей — зайвий привід сказати: «А, це ж секта тільки для алкоголіків і наркоманів». Та й для самих новонавернених — це не найкраща характеристика, адже до «колишніх» часто ставляться з недовірою. Тому для таких людей краще свідчити про теперішнє, ніж про минуле.

До речі, продовжуючи попередню думку, зауважу: чомусь, справді, і на церковних, і на євангелізаційних богослужіннях здебільшого чути свідчення алко-, наркозалежних і т. ін. Не дивно, якщо в слухачів сформується уявлення про церкву як про останній притулок саме для таких осіб. Чому так рідко свідчать прості люди — ті, які ніколи не були на дні? Чому не свідчить інтелігенція — ті, які прийшли до Бога, не рятуючись від проблем і хвороб, а будучи успішними, здоровими, маючи високий статус у суспільстві? А як щодо тих, які народилися в християнських сім’ях і змалку були навчені біблійних істин? Хіба не мало б їхнє свідчення бути навіть сильнішим за свідчення тих, хто піднявся з дна? Адже бути збереженим краще, ніж бути піднятим! Я не хотів би когось порівнювати, лише — збалансувати репертуар свідчень для наших богослужінь. Не варто думати, що історії людей, які не містять карколомних злетів і падінь, менш цікаві або переконливі. Якраз навпаки! Бо ж і вони мали внутрішні переживання, напружені пошуки, переломні моменти. І з їхнього життя, зміненого Богом, можна взяти сильні уроки та висновки.

Сила своєчасного свідчення

Чи справді свідчення може бути несвоєчасним? Апостол Павло каже: «Проповідуй Слово, допоминайся вчасно-невчасно, докоряй, забороняй, переконуй з терпеливістю та з наукою» (2Тим.4:2). Але Ісус Христос одному каже: «Іди до дому свого, до своїх, і їм розповіж, які речі великі Господь учинив тобі, і як змилувався над тобою!» (Мр.5:19), а іншому: «Гляди, не оповідай нічого нікому. Але йди, покажися священикові, і принеси за своє очищення, що Мойсей заповів, їм на свідоцтво» (Мр.1:44). Отже, кожна ситуація — унікальна, потребує індивідуального підходу й Божого керівництва у врахуванні пунктів «що?», «де?», «коли?».

Погляньмо, як свідчили про Ісуса Христа деякі персонажі Нового Заповіту й простежмо, яких принципів у своїй розповіді вони дотримувалися.

Перший свідок, якого ми зустрічаємо на зламі Старого й Нового Завітів, — Іван Хреститель: «А це ось свідоцтво Іванове, як юдеї послали були з Єрусалиму священиків та Левитів, щоб спитали його: Хто ти такий? І він визнав, і не зрікся, а визнав: Я не Христос. І запитали його: А хто ж? Чи Ілля? І відказує: Ні! Чи пророк? І дав відповідь: Ні! Сказали ж йому: Хто ж ти такий? щоб дати відповідь тим, хто послав нас. Що ти кажеш про себе самого? Відказав: Я голос того, хто кличе: В пустині рівняйте дорогу Господню, як Ісая пророк заповів» (Iв.1:19-23). Іван чітко каже, ким він не є, відразу попереджуючи можливе неправильне розуміння. Він остерігається приписувати собі зайву славу, називаючи себе просто «голосом» — тим, хто лише готує дорогу для головного персонажа свого свідчення — Ісуса Христа. «І свідчив Іван, промовляючи: Бачив я Духа, що сходив, як голуб, із неба, та зоставався на Ньому» (Iв.1:32). Іван розповідає тільки про те, що він бачив під час своєї особистої зустрічі з Ісусом.

Зі свідчення самого Ісуса Христа ми можемо отримати ще один урок — наше свідчення на словах нічого не варте без свідчення ділами: «Але Я маю свідчення більше за Іванове, бо ті справи, що Отець Мені дав, щоб Я виконав їх, ті справи, що Я їх чиню, самі свідчать про Мене, що Отець Мене послав!» (Iв.5:36).

А ось ілюстрація того, який ефект може мати свідчення людини, чиє життя й мислення кардинально змінив Ісус: «З того ж міста багато хто із самарян в Нього ввірували через слово жінки, що свідчила: Він сказав мені все, що я вчинила була!» (Iв.4:39).

Перший християнський мученик — Степан, якого Павло називає «свідком» (Дiї.22:20), нагадує нам, що за своє свідчення іноді доводиться платити життям.

А на прикладі благовістя Павла, який свідчив і юдеям і язичникам, можна скласти цілий посібник про те, «що?», «де?» і «коли?» варто говорити.

Останній свідок — автор Євангелії та книги Об’явлення — Іван Зеведеїв: «І самовидець засвідчив, і правдиве свідоцтво його; і він знає, що правду говорить, щоб повірили й ви» (Iв.19:35). Він знову ж таки застерігає — не додавати й не віднімати від побаченого й почутого.

Саме завдяки безкомпромісному свідченню перших християн вчення Ісусове тепер поширене по всій землі. Тому, без сумніву, силу особистого свідчення важко пере­оцінити. Естафета передана нам. Кожен, хто зустрівся з живим Богом у своєму житті, став його свідком: «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі» (Дiї.1:8).

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 1,2017